Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 12

• Предыдущая
• 12/45
• Следующая

– Слухаю, – почув заклопотаний голос майора.

– Пиши адресу, Вадиме.

– Кажи, – з голосу Ярослава Галкін зрозумів, що зайві запитання не потрібні.

Ярослав продиктував адресу.

– Висилай оперативну групу. Тут дещо трапилося і… одним словом, це стосується нашої з тобою справи.

– Я потрібен?

– Навряд. Скажи лишень своїм спецам, що десь у кутку має лежати «макар» з глушником. Нехай пальці не замацають. Решту розповім пізніше. Зараз маю вшиватися.

З під'їзду долинуло клацання дверей ліфта, переляканий шепіт Федькової сусідки і швидкі кроки. За хвилину до кімнати зайшла жінка у світло-зеленому лікарському вбранні у супроводі молодика в білому халаті. Молодик одразу ж застиг, злякано оглядаючи розбитий ущент інтер'єр кімнати.

У руках стискав прямокутну металеву валізку з медикаментами.

Лікарка, миттєво оцінивши ситуацію, швидко стала навколішки біля Нестеренка і заходилася його оглядати.

– Ви були тут весь час? – запитала вона в Ярослава, не відриваючи погляду від пораненого.

– Не зовсім. Здається, закрита черепно-мозкова, більше я нічого не помітив.

– Розчин підготуй! – це вже до молодика, котрий усе ще не міг оговтатися. – П'ятдесят кубиків.

З передпокою долинули стишені голоси, Ярослав помітив кілька голів, котрі, ризикуючи пошкодити свої шиї, намагалися оцінити жадібними до страшної сенсації очима те, що діялося в кімнаті.

– Потрібні ноші, – коротко мовила лікарка.

Ярослав поглянув на годинник. Невдовзі з'явиться оперативна група. Зустрічатися з ними зараз – це означало втрачати дорогоцінний час.

– На жаль, не маю можливості допомогти вам, – Ярослав зняв із себе зіпсований піджак і, закинувши його на передпліччя, подався до виходу. – Але, судячи з усього, скрути в помічниках ви не відчуєте.

Таксист підозріливо подивився на подряпану фізію Ярослава, пляму крові на його сорочці навпроти грудей і роздерті джинси. Але, як водиться, запитав лише адресу. Ярослав невесело посміхнувся. Якщо незабаром серед таксистів Львова про нього почнуть ходити легенди, дивуватися не буде жодного сенсу. Він назвав адресу, попередивши:

– Там десять хвилин зачекаєш, потім поїдемо до аеропорту.

Таксист помітно пожвавішав.

– Як пан скаже. Хоч на край світу.

– Спочатку перевдягнусь.

У приміщенні аеровокзалу Ярославу деякий час довелося провештатись службовими кабінетами і кілька разів звабливо посміхнутися гладкій дамі бальзаківського віку в кабінеті з допотопним комп'ютером, фікусом біля вікна і постером Алли Пугачової на стінці. Відчувши натхнення, гідне Остапа Бендера, він розпочав розмову про вкрай незадовільний стан пожежних гідрантів, вогнегасників і відсутність схем для евакуації під час пожежі у приміщенні. Врешті зміг-таки пробитися до відповідного офісу, де йому повідомили, що потрібний йому рейс обслуговував екіпаж пілота першого класу Матковського.

– Дівчино, люба! – заблагав Ярослав. – Скажіть, як мені зустріти когось з екіпажу шановного пана Матковського, і я погоджуся покласти свій паспорт поряд із вашим у РАГСі.

– Насправді?! – підіграла смішлива дівчина за конторкою. – Ви мене не обманете?

– Я? Нізащо! Хоча… ні, вас – нізащо!

– Заспокоїли…

Цієї миті двері розчинилися і, кинувши на Ярослава недбалий погляд, до кімнати зайшла струнка дівчина років двадцяти п'яти, зодягнута в уніформу стюардеси – коротка спідничка, білосніжна сорочка, досить глибоко розкрита на грудях, і франтувата оксамитова пілотка.

– Привіт, Софійко! – дзвінким голосом звернулася вона до Ярославової співрозмовниці. – Я вже вільна. Підемо кудись увечері?

– Навіть не знаю, мене ось тут сватають. Ще й у такий екзотичний спосіб. – Вона насмішкувато поглянула на Ярослава. – Вам посміхається фортуна, донжуане. Можете познайомитися з найкращою бортпровідницею Олександра Вікторовича Матковського.

Ярослав галантно вклонився і подав для привітання руку.

– Дозвольте відрекомендуватися, небесна дівчино: Ярослав Савицький.

– Дуже приємно, – знизала плечима дівчина. – Оксана Немирич. Залицяльників не потребую.

Ярослав одягнув на обличчя діловий вираз.

– Отже, наші інтереси співпадають. Моє серце вже дві хвилини належить вашій подрузі. Тож дозвольте поставити вам кілька запитань у якості детектива, котрий веде розслідування вбивства.

Оксана відразу заховала посмішку.

– Не розумію, але яке вбивство?

– Звичайне. Ви не хвилюйтеся, до вас воно не має жодного стосунку. Але, можливо, ви допоможете мені. Я бачив тут поряд невеличку кав'ярню, давайте пройдемо туди і порозмовляємо за чашкою ароматної кави.

– Добре, – погодилася дівчина. Її кокетливо-зверхній настрій немов випарувався після почутого слова «вбивство». – Ви з міліції?

– Ні.

– Журналіст?

– Теж не вгадали.

– Хто ж тоді?

– Простий український приватний детектив.

– А хіба ви буваєте не лише в детективних романах? – ніяково посміхнулася бортпровідниця.

– Як бачите. І зовсім недавно мені вже ставили таке запитання. Точнісінько така ж чарівна дівчина, як ви.

Оксана прочинила двері й повернулася до господарки кабінету:

– Я не прощаюся, Софійко!

– До вечора, – почула у відповідь.

У кафе аеропорту цієї години було зовсім мало відвідувачів. Ярослав запопадливо відсунув стілець біля столика в кутку, запрошуючи Оксану сісти, а сам попрямував до сонного бармена з краваткою-метеликом під неголеним підборіддям. Той, кинувши на відвідувачів оцінюючий погляд, продовжував неквапно протирати серветкою склянки. Ярослав замовив каву і повернувся за стіл.

– Я замовив лише каву, – раптом схаменувся він, ледве присівши. – Може, ви голодні? Я накажу принести дещо попоїсти…

– Не варто, – обірвала його дівчина. – Я не голодна, а пити алкогольні напої ще зарано. Отже, кава – це саме те, що потрібно. Крім того, ми тут не для вечері. Отже, що ви хотіли дізнатися?

Ярослав дістав цигарки і, запитавши дозволу у співбесідниці, припалив.

– Скажіть, Оксано, – запитав він згодом, – ви обслуговували рейс із Варшави минулого вівторка?

– Так.

– Дуже добре. Пригадайте, під час польоту не сталося нічого, що було б не схоже на звичайний перебіг подій? Чогось такого, що запам'яталося вам?

Вона задумливо знизала плечима.

– Здається, ні. Все за графіком. Від Варшави летіти недовго, крім того, зараз пасажирів зовсім мало. Багато хто подорожує наземним транспортом, так дешевше.

– Отже, пасажирів було мало?

– Так. Сімнадцять чоловік. Я добре пам'ятаю. Нерентабельний рейс. Якби не пошта, його б скасували вже давно.

– Пошта?

– Так, ми перевозимо пошту. З цього більші збори, аніж із пасажирських перевезень. Цивільна авіація переживає зараз далеко не найкращі свої часи.

Тихою ходою наблизився бармен. Вправно розставивши перед відвідувачами філіжанки з кавою і вазочки з цукром та вершками, він повернувся за стійку.

– Дивно. Я чомусь завжди вважав, що авіація – це… ну, одним словом, як у фільмі «Екіпаж».

Оксана розсміялася.

– Ви ще «Міміно» згадайте.

– А що? Чудовий фільм! І все ж повернімося до нашої розмови. Отже, людей було мало. Тобто ви мали добре запам'ятати всіх?

– Мабуть.

Ярослав дістав із портмоне світлини, передані Барбарою.

– Ось, погляньте. Ви бачили цих людей того дня?

Вона взяла фото в руки, придивилася.

– Так, звичайно. Євген, Антон і Павло.

– Ви знайомі? – прийшла черга дивуватися Ярославу.

– Не більше, аніж з вами, – посміхнулася Оксана. – Просто наші чоловіки, подорожуючи без жіночого товариства, вважають за необхідне залицятися до стюардес. Деколи навіть дуже нав'язливо. Але ці хлопці не були надто нав'язливими. Просто веселі й безтурботні молоді люди. А що трапилося? Це стосується когось із них?

– Як вони поводилися? – пустив Ярослав її запитання повз вуха.

– Так, як я й казала – веселі й безтурботні хлопці. Антон і Павло були дещо напідпитку, але поводилися цілком пристойно. Анекдоти розповідали.

• Предыдущая
• 12/45
• Следующая