Безгетьмання та останній гетьман України - Сорока Юрій В. - Страница 18

• Предыдущая
• 18/20
• Следующая

Коли вся процесія розташувалася на підвищенні серед площі, граф Гендриков зачитав промову про відновлення гетьманства в Україні, після чого Писарев зачитав царську грамоту. На запитання «Кого бажаєте собі в гетьмани?» старшини завчено назвали ім'я Кирила Розумовського. Насамкінець Гендриков привітав присутніх з обранням гетьмана, а козаки салютували сто одним гарматним пострілом та вогнем із рушниць. Грамоту й гетьманські клейноди занесли до Миколаївської церкви, де архімандрит Манасій Максимович відслужив літургію. З церкви грамоту і клейноди знову перенесли до будинку Гендрикова.

Так відбулося відновлення гетьманства в Україні та обрання гетьманом Кирила Розумовського. За виконану місію граф Гендриков одержав від української військової старшини десять тисяч карбованців, а його почет — близько трьох тисяч. Присутній на церемонії народ мав задовольнитися двома сотнями відер щедро виділеного «організаторами» вина. Звичайна урочиста подія, зазначимо, що таку церемонію, як обрання гетьмана, завжди супроводжували пишні гуляння козацтва. До речі, на відміну від усіх своїх попередників, які колись тримали в руках гетьманську булаву, Кирило Розумовський не був присутній на урочистостях з приводу початку його гетьманства. І зовсім не тому, що його затримали непереборні обставини або небажання російської влади відпустити його на батьківщину. Гетьман відмовлявся їхати в Україну, не бажаючи залишати освічену столицю, замінивши її на провінційний Глухів. Розумовський прибув в Україну дещо пізніше, виконуючи суворий наказ цариці. І якщо проаналізувати ситуацію, на поверхню випливає цікавий факт, а саме: Розумовський, народжений в українській козацькій родині, вже не вважав себе українцем у повному розумінні цього слова. Тож Російська імперія отримувала в його особі гідного володаря «малоросійської провінції».

M. Грушевський влучно характеризував Кирила Розумовського: «Сам він дуже відрізнявся від попередніх гетьманів; вихований у середовищі петербурзької аристократії і за кордоном, одружений на великоросійській аристократці, родичці імператриці Катерині Наришкіній, він скучав у своїй українській резиденції і жив більшою частиною у Петербурзі. На Україні ж він тримав себе en grand seigneur[3] і влаштував у своїй гетьманській столиці копію петербурзького двору в мініатюрі».

Отже, за наказом імператриці Єлизавети гетьман нарешті вирушив в Україну, маючи за почет великий підрозділ російського війська з кіньми, кухарями й музиками, гайдуками і скороходами, а також із сержантами Ізмайлівського полку. Розумовського супроводжувала навіть акторська трупа. На урочисту церемонію зустрічі, яка відбулася 6 липня 1751 року, до Глухова прибула майже вся козацька старшина, понад шість тисяч рядових козаків, вище православне духовенство. Приїзд гетьмана вітали стріляниною з гармат і рушниць, музикою, биттям у литаври та церковним дзвоном.

Проте, незважаючи на помпезну зустріч, козацька старшина розуміла, яка людина в них гетьманує. І вони не помилялися, поставившись до нового володаря булави дещо саркастично. З перших днів свого гетьманування Кирило Розумовський почав дбати не так про доручену йому країну, як про власне збагачення та піднесення своїх близьких і далеких родичів. Його сестрам та їхнім чоловікам надавалися у володіння сотенні містечка, які до того були вільними, давні козацькі привілеї на землі переглядались, а самим козакам чітко давали зрозуміти, що такий стан речей відтепер буде встановлено назавжди. І кожен до цього ставився по — своєму. Місцева старшина, наприклад, прагнучи мати міцні зв'язки з Розумовськими, намагалася будь — що одружити дітей і внуків із родичами Кирила Розумовського. За відносно короткий час із гетьманом поріднилися такі відомі старшинські роди, як Кочубеї, Валькевичі, Апостоли, Ґалаґани, Журмани і Жоравки. Під час гетьманування Кирила Розумовського козацька старшина остаточно прибрала до рук справи місцевого управління й, користуючись родинними зв'язками з гетьманом, хутенько привласнювала села й містечка, які досі залишалися вільними. Загалом час гетьманування Розумовського можна назвати часом панування лояльної до Росії козацької старшини.

Слід додати, що сам Розумовський за чотирнадцять з гаком років свого гетьманування приїздив в Україну лише чотири рази і на короткий термін. Історичні джерела так закарбували часи його перебування на батьківщині: липень — листопад 1751 року, березень — грудень 1757 року, березень 1760 — жовтень 1761 року, а також липень 1763 — січень 1764 року. Постійним місцем проживання українського гетьмана, як і раніше, залишалися Санкт — Петербург і Москва.

З відновленням гетьманства підпорядкування Лівобережної України Сенату було скасовано: повноваження останнього перейшли до Колегії іноземних справ Російської імперії, «понеже оные дела о гетманах прежде были в Коллегии иностранных дел, откуда в Сенат взяты». І факт перебування української Гетьманщини у віданні установи, утвореної для зносин з іноземними державами, свідчив про формальне визнання за нею політичної самостійності і деякої автономії. Однак слід зазначити, що Кирило Розумовський не дбав про збереження такого правового статусу України. Будучи втягнутим в особистий конфлікт із головою Колегії закордонних справ, Розумовський клопотався перед імператрицею про своє підпорядкування щодо «малороссийских дел» установі, яка вважалася головною в Російській державі, тобто Сенату. А Петербург лише радів такому перебігу подій. І зрозуміло чому — навряд чи таке прохання міг озвучити будь — хто з попередників останнього гетьмана, навіть сумно відомий Брюховецький, який називав себе «підніжкою царського престолу». Тож клопотання гетьмана, ясна річ, виконали без зволікань. Згідно з його проханням, царським указом від 17 січня 1756 року Лівобережну Україну знову переводили у відання Сенату, в якому було створено особливу експедицію для українських справ.

У березні 1761 року за мовчазної згоди гетьмана з — під його булави на користь Російської імперії було вилучено Київ. Стародавню столицю Святослава і Володимира, місто, від якого взяла свій початок Руська земля, було підпорядковано безпосередньо Сенату. Усіх козаків, які проживали в Києві, наказали вивести за межі міста і поселити на лівому березі Дніпра. Київська полкова канцелярія тепер мала розташовуватись у містечку Козелець. Козацтво, яке вже давно втратило здатність чинити опір нахабному приниженню і тому, що російська влада і гетьман коїли на українських землях, лише мовчки схиляло голови й виконувало накази. Зітхало, можливо, коли згадувало великі діяння своїх не таких уже й далеких предків.

Гетьманство Кирила Розумовського навряд чи можна вважати за явище, яке принесло значну користь Україні, радше навпаки — внаслідок нього наша батьківщина остаточно втратила незалежність і самобутність. Однак на захист Розумовського необхідно все ж сказати, що й останній гетьман робив деякі слабкі спроби реформувати владу в Україні, деякою мірою поліпшивши життя українського населення.

Дослідники, які розглядали період життя нашої країни напередодні скасування Гетьманщини, зазначають, що Кирило Розумовський робив спроби перебудувати Гетьманщину на самостійну Українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови серед генеральної козацької старшини виявилися дві головні політичні течії. Одну з цих течій можна схарактеризувати як консервативну. її речниками були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський. Представники цієї фракції намагалися, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої.

Другою була політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що мали можливість здобувати освіту в навчальних закладах Західної Європи. Найяскравішими представниками цієї команди були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар. Ця фракція теж шукала зразків для державної перебудови української Гетьманщини на Заході й воліла встановити в Україні гетьманську монархію, спадкову в роду Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентського типу. Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760–х років.

• Предыдущая
• 18/20
• Следующая