Выбери любимый жанр

Безгетьмання та останній гетьман України - Сорока Юрій В. - Страница 10


Изменить размер шрифта:

10

Після такого повороту подій турки запросили гетьмана Пилипа Орлика до Стамбула. Вочевидь, цим кроком вони намагалися досягнути його прихильності і залучити на свій бік, відвернувши від Карла XII. Саме тому Орлику було обіцяно віддати у майбутньому під його гетьманську булаву Правобережну і Лівобережну Україну, а також Запорозьку Січ. Але тут шведський король, обурений купленим миром турків з московським царем, не мав наміру мовчати. І першим кроком у його боротьбі зі зрадливими союзниками була спроба утримати війська поляків і українських козаків при собі. Недвозначні погрози Карла XII примусили Орлика, що перебував на півдорозі до Стамбула, повернути назад. Натомість до столиці Османської імперії вирушила призначена гетьманом козацька делегація у складі прилуцького полковника Дмитра Горленка, генерального судді Клима Довгополова, генерального писаря Івана Максимовича, генерального осавула Григорія Герцика і кошового отамана запорожців Костя Гордієнка. Перед виїздом козацького посольства до Туреччини Пилип Орлик вручив своїм послам докладну інструкцію того, що вони мають домагатися від турків. Дотримуючись попередньої лінії, Орлик у своїй настанові наказував посланцям вимагати від султана Ахмеда III зміни статей Прутського миру, що стосувалися України й були досить незрозуміло сформульовані. Загалом уповноважена старшина мала відстоювати у Стамбулі такі положення:

1) Порті необхідно визнати суверенітет гетьмана і його владу над Україною «обох сторін Дніпра»;

2) Україна має підкорюватись лише владі гетьмана, обираного голосами вільного козацтва на загальній раді;

3) Оттоманська Порта не може самовільно зміщувати обраного гетьмана;

4) султан повинен змусити Московське царство назавжди відмовитись від претензій на Україну;

5) Кримське ханство не може домагатися панування над Україною;

6) протекція шведського короля над українським гетьманом має зберігатися;

7) Запорозькій Січі мають бути забезпечені автономні права.

Проте під час переговорів гетьманське посольство не мало жодної можливості викласти свої вимоги згідно з цією інструкцією Пилипа Орлика. Значною мірою тут відіграв роль той факт, що за кілька тижнів до відповідних подій відбулися важливі зміни в турецькому уряді. Шведські дипломати шляхом погроз і поступок домоглися зміщення Баталджі—паші з посади візира, переконавши султана Ахмеда III в тому, що паша зрадив державним інтересам Порти, уклавши Прутський договір з Петром І. Однак наступник великого візира Юсуф — паша, який раніше обіймав посаду командира яничарського корпусу, був відомий як політичний супротивник Карла XII і, відповідно, вороже ставився й до Пилипа Орлика. І хоч українських послів зустріли в столиці Османської імперії досить доброзичливо, це був лише звичайний вияв гостинності. Невдовзі старшини Орлика переконалися, що турки ведуть переговори у Стамбулі паралельно і з українською делегацією, і з послами царя Петра І, інтереси яких були діаметрально протилежними.

До честі посланців Пилипа Орлика, посольство українського гетьмана спромоглося переконати турецький уряд співпрацювати якщо і не за всіма пунктами Орликової інструкції, то принаймні за деякими з них. Стамбул після певних вагань прийняв таке тлумачення Прутського договору, яке було вигідне Україні, й висунув Московському царству, що досі не почало виконувати умови угоди, ультиматум. Останній становив чотири пункти:

1) Москва негайно виводить свої війська з території Речі Посполитої й зобов'язується не вводити їх туди ніколи;

2) Москва негайно зрікається України;

3) цар Петро І віддає туркам Азов і руйнує прикордонну фортецю Таганрог;

4) Московське царство укладає з Карлом XII перемир'я на три роки і визнає за турками право вільно відпустити шведського короля з належних Османській імперії земель будь — яким шляхом.

Що відбулося далі, важко зрозуміти, але очевидним є той факт, що якимось дивовижним чином дипломати Петpa I змогли домогтися зламу у ході переговорів. Усі зусилля послів Пилипа Орлика були зведені нанівець. Уже 5 березня 1712 року вийшов султанський указ, в якому йшлося лише про Правобережну Україну і Запорозьку Січ. Про Лівобережжя, якого добивався український гетьман, і навіть про Київ турки не хотіли й чути. Тож усі ці землі залишалися під владою Московського царства. Що ж до Правобережжя, то цю територію передавали Орликові, як гетьману української нації, без права апеляції підданих до Оттоманської Порти. Формально тут забезпечувався, згідно з козацькими традиціями, вільний вибір гетьмана. Окремим пунктом значилось також і те, що турецька держава не втручатиметься у внутрішні справи української Гетьманщини.

Лише за місяць по тому, тобто 5 квітня, Османська імперія підписала черговий мирний договір з Московським царством. За його умовами, султан гарантував Петру І володіння Лівобережною Україною і Києвом з його околицями. Зі свого боку, піддані московського царя брали на себе зобов'язання вивести свої війська з Правобережної України і не втручатися у справи правобережних полків козацтва. Відмовлялись вони й від впливу на Запорозьку Січ. Також сторони домовилися про забезпечення виводу московського війська з території Речі Посполитої і виїзду Карла XII з Туреччини.

Для Пилипа Орлика цей договір став важким ударом. Судячи з усього, гетьман очікував від своєї депутації значно більших досягнень. Як зазначає відомий український історик, учень і колега Дмитра Дорошенка Борис Крупницький, Орлик у цей час готував «широку європейську акцію на користь визволення цілої України». Твори гетьмана «Вивід прав України» і «Маніфест до європейських урядів» засвідчують таку його діяльність.

Хай там як, але на дипломатичній ниві Пилип Орлик зазнав поразки не менш гнітючої, аніж раніше на полі бою. Його надії звільнити Україну, немов морська хвиля на скелю, натикалися на протидію Московського царства, яке лише за кілька десятиліть досягне піку своєї могутності і стане одним з найвпливовіших гравців у політиці європейського континенту. Схоже, Орлику залишалося лише спостерігати за процесами, вплинути на які він уже не мав жодної можливості. А справи на Лівобережжі не могли тішити гетьмана. Там дедалі поширювався кріпосницький лад, вівся потужний наступ на українських культурних та релігійних діячів, посилювався тотальний контроль за діями козацької старшини. Та й сама Правобережна Україна була, як зауважує Борис Крупницький, «данайським подарунком» гетьманові. Хоч Петро І наказав вивести свої війська з території правобережних полків, для козаків це не несло відновлення незалежності. Залишалася Польща, яка теж мала свої інтереси в Україні і порозумітися з якою для дипломатів Пилипа Орлика було аж ніяк не простим завданням. У Запорожжі справи для Орлика складалися не краще. Після чергових виборів пернач кошового отамана там отримав уже відомий нам Кость Гордієнко. Між ним і Пилипом Орликом почав розпалюватися конфлікт, тож про підтримку гетьмана січовим товариством не могло йтися. Ситуація склалася так, що частина козаків гуртувалась біля Гордієнка в Запорожжі, інша ж усе ще стояла табором у Бендерах, залишаючись вірною Пилипові Орлику.

Незабаром бойові дії між Османською імперією і Московським царством було поновлено, тож турки дедалі наполегливіше почали вимагати від українського гетьмана повернення в Правобережну Україну задля того, щоб вступити у війну, захищаючи передусім турецькі інтереси. Наприкінці 1712 року Пилип Орлик таки змушений був вирушити на Правобережжя, де й вступив у протистояння з військами Речі Посполитої, не досягнувши значних успіхів у справі, яку проводив усе своє життя.

Протягом наступних років Орлик з невеликою групою своїх послідовників їздив від однієї європейської столиці до іншої, шукаючи підтримки у справі звільнення України від чужоземного панування. Так, відомо, що в 1714 році він перебував у Молдавії, після цього, в 1715 році, спільно з частиною козацької старшини скористався запрошенням Карла XII і жив до 1720 року у Швеції. Після 1720 року Пилип Орлик був змушений покинути королівство Шведське і виїхати до Речі Посполитої. Згідно з іншими даними історичних джерел, гетьман виїхав не до Польщі, а до Німеччини, а згодом до Франції. Там він жив два роки, а з 1722 року разом з представниками свого оточення знову повернувся на територію Оттоманської імперії, де Пилипа Орлика фактично було інтерновано — на вимогу турецького уряду до 1738 року він оселився в грецькому місті Салоніки.

10
Перейти на страницу:
Мир литературы