Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 57
- Предыдущая
- 57/152
- Следующая
Чому ж се, коли на вулиці так гарно і весело, чому нікого не побачиш, щоб хто вийшов на вдвір’я, або овго-род копав, або за яким ділом куди йшов? Еге! Бо то великодня була п’ятниця, так усім таке ніколи припало, що й сказати не можна! У кожнім дворі хазяйство робить своє діло; старий, обпатравши кабана, розділя його на
шматки і роаснла меншими хлопцями, що у хату до жінки, на конбасн та на капусту на празник; а що треба на дальш, п <і святки, так посила до молодої невістки у комору; щоб ховала, поки ще до чого дійдеться. А цю невістку узяли тільки що на пущальній, так ще не дуже що тямила по господарству, та ще собі з бідності узята, так і не знала, що і як, за віщо узятися, так тим її і послали у комору, щоб усе поприбирала: яке нужніш, так щоб клала ближче де, наверсі, а чого празниками не потребується, так щоб дальше застановила.
Так у неї-бо діло зовсім не поспіша... Чи пересуне що, чи переложить, а сама зирк з комори на дривітню, бо там її Василь на всі празники нарублюе дрівець. Визирне вона з комори та й пита мужика... а об чім? Підіте ж? Так, аби б що-небудь з ним поговорити або хоч подивитись на ньо- , го, бо, бачите, не можна ні їй, ні йому діла покинути та й зійтись, щоб поговорити. Коли ж ні об чім мужика спитати, так хоч глянути на нього, бо, бачите, давно бачились!.. Р, щоб вас з молодожонами! Як я і себе згадаю, так... нуі усього бувало; і празників не тямив... не тепер споминки!! Ех, усе-то минулося!
І Василь же нехитрий! коле колоду та чи вдарив обухом раз або два... та й зирк на коморячі двері... так якраз і є: там Хвенна визирнула... Дивляться один на одного, як тії ясочки... вона пита об відрі, а він їй про мотовило... що-то, якби спустити їх докупи? Так-бо старий, упоравши кабана, приньмається різати баранця, так знай покрикує на Василя, щоб мерщій рубав дрова, бо наныушчка вийшла з хати за дровами та й стоїть порожняком, бо нічого узяти, не нарубав Василь; вже вона йому і каже, вже вона і говорить, та знай просить... так ніколи-бо йому: дивиться на свою Хвенну-голубку і, слухаючи, що вона йому ще скаже, нічого не чує, хоч йому що над ухом говорить... А що в нього на думці, так нічого й розказовати, бо і самі здорові догадаєтесь!
А у хаті тієї иапьміїчкп кріпко бажають, і ось нехай лишень вийде, то зараз на неї і напустяться: чому забарилась, зачим трохи дров унесла; бо тільки що вчинили тісто на паску, так піч треба дуже натоплювати, щоб у хаті було дуже тепло та душно, а то тісто перекисне і паска не вдасться. Тогді лихо старшій невістці, що хоч і третій год, як узята, та ще уперше сама пече паску, бо стара мати, будучи її свекруха, вже стала собі немошненька і сей год не приньмається ні за віщо, а тільки, сидячи на полу, порядок дає та знай гримає, звісно — на невістку: того переложила, того мало гіоложила, то се не туди, то те не так, звичайно як свекруха, що вже знайде, за що моркву скромадити. А у бідної невістки і руки, і ноги трусяться... Оборони боже, як паска не вдасться! Тогді їй просвітку не буде: свекруха сваритиметься та попрікатиме, що за три годи нічого не навчилась і що, хоч і сама йшла з багатої сім’ї, та, мабуть, дома байдики била, а господарства не вчилася... так сі їй попрьоки пуще иайусього! Се ж свекруха; а то і свекор; він хоч і не лаятиме, та мовчачи сердитиметься, що паска невдаха і що йому стидно її нести меж люди до церкви на посвящеиіє... А ятрівка, що така собі шутлива, та жартовлива, та на прикладки бойка; так та такого поприклада, таку квітку пришпилить, що і через тиждень сорому не збудеш. А що найпуще, так от тії зовиці! Ті вже по усім-усюдам підуть славити, що невістка не зуміла хороше паски вчинити і не пригляділа, як вона пеклась, та і друге прочее на неї почнуть вигадувати; а через них і печи раки!
А не хитрі ж і вони! Покинули саму невістку з нань-мичкою поратись: вона й муки насіяла, вона й калган, вона і бібки, вона і перець, й сіль, вона усе перетовкла, вона й опару постановила, вона й процідила, вона і діжу з тістом на піч поставила, вона і яєць набила, теперечки збирається тісто місити і паску ліпити, та поки ще до чого, а вона вже так втомилася, що і рук, і ніг не чує; а тут свекруха знай моркву скромадить; треба ж і до малої дитини кинутись, підложити суху пелюшку, хоч трохи погодувати, бо бідне вже давно просить та кричить не своїм голосом. А старший хлопчик лазить по хаті та, не тямлячи, який сьогодні день, що нікому не можна у рот і ріски узяти, знай голосить та докуча матері, просячи папи. А тій бідній матері така халепа прийшла, що не зна, куди і метнутись. Та ще на біду і мужика її нема дома; з її діверя-ми, стало бить з своїми братами, вже підпарубочими, та погнали у слободу на красний торг яку залишню скотинку продатй та купити, бач, треба до п’ятої пари борозенного та дійну корову з телям, бо дітвори прибуваг у старшої невістки двоє діточок та і менша вже від середохрестя почулася...
Де ж наші зовиці? Еге! Як мати усе їх ніжить, так вони й байдуже! Покинули невістку, а самі і за холодну воду не прииьмуться. Забралися собі у противну хату та писанки оправляють, що цілий піст писали. Та й мудрі ж і писанки! Зелені гвоздички з блакитним листям; а кохвейна рожа на усе яйце і не уписалася, так вже і листячко дрібнесеньке вже на самому кінці ледве притулили; були з жовтими хвіалками, були і безконечні. А що найкраща бу*
ла, так там вже старша, Оришка, що умудрилася, так^так* Тільки поцмокаєш дивлячись! Написала вишневих пташечок, що цілуються, а кругом усього яйця та й підписала 'слона, таки настоящі слова, що пан Симейон, дяк таки, їх скоппоновав і списав на бумажці:
«Христос воскресе вельце!
Поцілуймося, моє серце»,—
так Оришка з тії бумажки сама списовала, та тільки, не вміючи письма, на лихо собі почала не з тієї руки, як треба, так хто письменний, той нічого не розбере і не скаже, що воно й є, чи то слова, чи то що надряпано; а як хто неписьменний, то скажи йому, що то слова, то він і знатиме, що то слова написані, і буде дивоватись, що дівка, та ще й неписьменна, зуміла слова списати.
Кому ж се вона таку писанку хорошу та гарну придбала? Еге! Вже пак не кому, як Тимосі, писаревому сину,, що отеє після провід подає за нього рушники, а після ушестя, на клечальній, і весілля буде. Так отсе-то вона і збирається на празник після обід вийти до колисок і там з Тимохою гарненько похристосоватися і дати йому тую писанку. Нехай чита, коли зуміє; а вже вона недурно аж чотири шаги заплатила пану Симейону за тую рихтму, як він її взива!
Сяя ж писанка Тимосі, а усі прочі понесе вона з сест-рами завтра, у великодню суботу, на місто, у город, та, попродавши, накуплять скиндячок, стрічок, шпал єрів на голуби, шумихи і усього, чого їм треба; а чого не попродають, так празниками, під колисками, наміняють на горіхи, на мочені кислички, на горохвяники і на усякі ласощі.
От так-то скрізь по усім хатам тогді було, так ніколи вже було нікому і носа на вулицю виткнути, і хоч усе село обійди, так ис зострінеш нікого... Аж онде, онде тільки хтось снує уподовж вулиці! То затюпа, то вп’ять за-шкандиба, то прислухається, то озирається, то піде, то стане, то назад вернеться... Хто ж то такий? Може, захожий відкіля, що не второпа, куди йому повернути? Або, може то... та нічого тут довго розпитовати, і нігде правди діти; то-таки без сорому казка,— то Хома Масляк ходить собі по селу та когось вижида.
Що ж то за чоловік, той Хома Масляк? Еге! Ось бачите: батько його був кріпко заможненький і усе чумако-вав; ходив сам по дорогам і сього хлоп’я, Хому, привчав. То от як де стануть зорювати або попасовати, то поки каша укипить, от чумацтво і розказує усяк, де хто ходив.
що чував і що видав; а Хома тут і слуха, і найбільш усього, як стануть їіро скарби розказовати: як один чоловік з дідусем горбатеньким та на одну ногу кривим і на одно око сліпим та слинявим зустрівсь меж горбами; та, злякавшись, той чоловік як учистс того дідуся по уху, так він так і розпався па срібні гроші, аж тільки забрязкотіли; і той чоловік так розбагатів, що не можна й подумати, та вискочив у пани і усе иа подушках лежав. Другий розказовав: як п’яниця пізно увечері йшов з шинку, а тут йому з березника назустріч шкандиба рижа кобила, коростява та сапата; нечувствениий п’яниця піткнувсь на неї та й попхнув; а вона так і розсипалась у золоті копієчки, що цілісінький тиждень переносив у заполі; перестав пити' купив левадку, постановив вітряк і довіку їв хліб.
- Предыдущая
- 57/152
- Следующая
