Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 49

• Предыдущая
• 49/152
• Следующая

— Мурлу, няв, мурррлу!

Тут зараз узявши, зняла з голови очіпок, сіду, як молоко, косу розпустила, узяла білу сорочку та й наділа на себе, та ні пояса, ні плахти не підв’язала, так і стала по хаті ходити та шептати усяке колдовство, та у всякім углі тричі спльовувала; далі узяла жлукто та й положила його серед хати і стала знов щось по-відьомськи бормотати; далі узяла з кухлика якоїсь води та, усе бормочучи, побризкала тою водою і себе, і жлукто усередині... А кіт що є духу нявчить, а далі аж па ноги устав'та потягнувсь і засвітив очима ще дужче, чим каганець у хаті палав... Тут Явдоха мерщій у жлукто і полізла... а як вилізла, так стала дівкою! Та й дівка ж немудра? І молода, і хороша, і чорнява, і ще, мабуть, красивіша від чернігівської про-топопівни!

От, як переродилась наша відьма, узяла жаб’ячої сметанки та кобилячого сиру, головок від тарані і, поскладавши на тарілочку, поставила перед свого котуся і каже: «Коли, котусю, захочеш без мене їсти, так от тобі ласощів; не скучай без мене, поки я вернусь». А сама, доставши аж п’ять дійничок, погасила каганець і пішла з хати доїти, кого їй треба було.

Тільки таки що другий півень крикнув, тут Явдоха що є духу ускочила в хату і впала мов нежива. А як віддихнула і устала... так вп’ять стала старою бабою, як і була,

Зараз кинулась до свого кота і розказує, мов чолові коні: «Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась: поки пообдоїла усіх коров, овечок, а се ще мені треба було щучого молока на одно діло; кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки її замовила, щоб далася здоїти, аж і крикнув перший півень; та хоч він нам не страшний, та усе-таки треба було поспішати, щоб не заспівав другий; тогді б так на вулиці простяг-лась, я к "тепер тутечка...»

А кіт знай хвостом помахує, та усами поморгує, та що є духу нявчить: так-то рад був своїй хазяйці, що вернулась.

От вона йому постановила ще усякого молока і сметани, і стала поратись, та дещо мішати, та варити на чакло-вання, аж ось і світ!.. А тут трохи погодя і прийшла до неї жінка, уся голова обв’язана, і йде і оха, і прийшла оха, і сіла і усе оха.

— А відкіля ти, молодице? — пита її Явдоха.

— Та я здалека! — каже молодиця, охаючи.— Коли знаєте хутір, що на Сухій Балці, а зоветься Безверхий... ох!

Явдоха моргнула на кота та й каже:

— Ні, не чула, і зроду не була, і не знаю, хто там і живе... Ти ж чого до мене прийшла?

— Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику мені роздуло... ох!.. Так отеє мене люди нараяли, щоб до вас іти... Зділайте милость, тітусю, робіть, що знаєте, тільки поможіть, щоб я сьогодні виспіла до панянки нашої хорунжівни Йосиповни Олени,— та, сеє кажучи, і положила на стіл буханець, п’ятірко яєць і шага грошей.

Зубиха зараз і кинулась, положила долі ніж і звеліла молодиці стати на ньому босою ногою проти тієї щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару і положила туди кусок страшної свічки, та ладану, та клаптик тієї хустки, на чім становлять паску під свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нікуди більш не йшов, тільки на неї, а сама знай шепче, та спльовує, та дме на жар, а кіт нявчить на всю хату. От курить та курить, як тут молодиця... геп! і впала на долівку мов нежива. Зубиха її відволодала, і посадила на лавку, та й каже:

— Не журися ж тепер: минеться, як на собаці присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидовав...

— Так і є! Се ж наш панич,— казала молодиця.— Таки як мене не вздрить, так у вічі і загляда; а на тій неділі узяв та рукою погладив мене по щоці та й сказав: «Що за з чорта гарна молодичка!» Я так і згоріла, та від того часу так мене і узяло...

Тут Явдоха і стала її розпитоватп... об чім їй треба бу« ло... а далі і проводила з хати та й каже: «От тепер добре! Тепер усе знаю, що мені треба...»

VII

Смутна і невесела сиділа на призьбі біля своєї хати панночка йосиповна Олена, хорунжівна, на своєму Безверхому хуторі, що на Сухій Балці, а білими рученятами копирсала у голові братику свому, пану хорунженку. Він, сердешний, той день з панотцем, що заїжджав до нього, поховавши когось на другім хуторі, та за обідом, поївши добре вареників та карасів, у сметані жарених, та запивши сколотинами (бо се вже діялось після Петра), витяг-ли самотужки по носатці тернівки, а вишнівкою на дорогу запили; а підвечіркуючи, панич убрав аж п’ять мандрик та горщичок масляків, у масличку та у сметанці пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна і від чого, і завадило: от він і приліг до сестриці на коліна, та як та йому ськала, а він і заснув. Тут прийшли з поля і корови, і овечата; от їх тут біля панночки і доють, і молоко у глечики зливають... а вона й байдуже! їй неначе ні до чого і діла нема! Забула дивитись і на дійво, забула братику і у головці ськати, тільки у неї і на думці, що...

Тільки що хотів був розказати, об чім наша хорунжівна думала і чого була смутна і невесела, аж ось і прийшла до неї бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от підійшла до неї та й каже:

— Дай, боже, вам, панночко, вечір добрий! Нехай вам бог помага!

Аж здригнула Йосиповна, що й не баяила, відкіля вона і узялась, і як перед нею стала; а далі, трохи схаменувшись, і каже:

— Здорова, бабусю! А відкіля тебе бог приніс?

— Та я так собі... Я і здалеку і не здалеку, я і тутешня, я й зовсім не відсіль; я і нічого не знаю і усе знаю; і хто і по чому журиться, я і знаю і не знаю; і що подіяти, і вмію і ие вмію...

— Ох, бабусю, та ти не проста? — питається Олена.

— Та простісінька, бач! Не вашого, панського, роду, а проста собі стара баба, не знаю нічиєї журби, не знаю, хто, сидячи на призьбі, журиться об Дем’янові, що пішов у поход з козаками; я таки і того не знаю, хто біля колодязя усю ніченьку з ним просиділа і на прощання зняла з руки срібний перстень і віддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала...

— Ох, мені лихо, бабусю! Та ти усе знаєш?.. Не гомони, будь ласкава, братик прокинеться, та почує, та ме-. ні сміятиметься... Нехай після вечері я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!

— Під повн місяць тепер-то і робити що треба. Нехай братик іде до себе у хату, збуди його; а я тобі скажу, що треба робити, та ділом спішити. Я знарошне до тебе сьогодні після вечерні з Києва пішла...

— Як се можна? З самісінького Києва? Після вечерні? Та сьому не можна статись! — пита Олена, дивуючись.— Як-таки можна від Києва так скоро дійти? І близенький світ?

— Пожалуй, дійти не можна, так ми-то знаємо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидш, нехай іде до свого діла, мені треба швидіїї поспішати.

— Та братику, щось завадило, трохи не з очей. І був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усміхнулась, я сама бачила, та після того так його за живіт і узяло; чи соняшниці, нехай бог боронить! — чи що?

— Се все очі, усе очі наробили; та не журись, я підведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Від неї сталося, вона нехай і зніма.

Олена стала братика будити, що хріп на весь двір, а бабуся підійшла до молодиці... а та зразу і крикнула: — Ох, тітусю! І ви до нас прийшли?..

— Але! Не кричи лишень,— каже бабуся,— а от що зроби: озьми... шупу-шупу-шупу...— Нічого не можна було розслухати, що їй там бабуся шептала, тільки опісля молодиця і каже:

— Та добре, добре; забавте тільки паиночку.

— А вже,— каже бабуся,— сс вже моє діло. Ходи ж сюди за мною.— Та й привела молодицю до панночки, та Й каже: — Ось я навчила молодицю, як з панича соняшниці зняти; йди ж, паниченьку, швидш з нею, вона зробить тобі, що я звеліла; та швидш робіть, а то тебе так розбере, що й на стіну полізеш.

— Ох, лишечко! — казала, злякавшись, хорунжівна.— Іди ж, братику, іди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, не спішачи...

От пан хорунженко пішов з молодицею у хату, а бабуся — плюсь! — біля панночки сіла та й каже:

• Предыдущая
• 49/152
• Следующая