Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 41
- Предыдущая
- 41/152
- Следующая
От пан сотник його і спинив і, узявши за руку, і каже:
— Годі ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи ДОІК'-лося мені з тебе покепковати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як мені підсунув лепорт, а я, нічого пак не вміючи писати, та на ньому сторч і підписав. А пан полковник і підписав, що,— каже,— конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе і не сердився, хоч ти і довго мені об тім докладки докладав і в вічі насміхався. Годі ж, годі! Ходімо обідати...
— Нехай вам сей та той із вашим обідом, окроме хліба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацію мені втяв!..— замотав руками наш Пістряк, усе сердячись, та й потяг не оглядаючись додому, та й бормоче сам собі: «Подавишся, як я тобі галушку піднесу... Підведу тебе під монастир... Буде у Конотопі сотник, та не Забрьоха... кланятимуться і Пістряку».
— А нам же яка порада буде? — загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов після дурману, повіявсь собі додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника і питаються, що їм робити і для чого їх зібрали?
— А лисий дідько вас зна! — крикнув на них Микита Уласович, лаючи і в батька, і в матір.— Цур вам, відчепітесь від мене. Війтесь собі, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вміючи вимовити, чи там предписаніє, чи що, бувало); нехай,— каже,— чи не проспиться, бо він часто химери гонить, так тогді розтолкуємось, а тепер — ніколи.— Та й пішов тихою ступою додому.
На те дивлячись, і козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому після такої муштри спочивати; а інші мотнулись на вгороди дівчат полохати...
III
Смутний і невеселий сидів собі на лавці, та вже не в світлиці, а у великій хаті, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись після огляду козацької сотні. До того лиха, що йому учора Йосиповиа Олена, панна хорунжівна, піднесла, мов тертої під ніс кабаки, печеного гарбузця; що він після учорашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися з своєю сотнею у поход аж у самісінький Чернігів; та я ж кажу, після такої біди ще й нове лихо зіклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пістряка, а розсердившись, вже він не буде ніякої поради давати, як начальство пришле об чім лепорт чи як там його; тогді що чинити? От з такою-то бідою як йому і не бути смутному і невеселому? Еге! Сидить собі, сердека, у великій хаті на лаві, кінці стола, голову понурив аж трохи чи не до колін! Сидить вже він не час і не два... аж ось із кімнати і обізвалась до нього наньмичка:
— Чого-бо ви, паниченьку, сумуєте і сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обідати?
— Не хочу!—сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, і підпер голову рукою.
От наньмичка, погодивши, і вийшла з кімнати та, дивлячись на нього веселенько, як тая ясочка, і каже:
— Або, може, ви вже пообідали, так, може, або ськатись хочете... абощо?..
— Не хочу! — один одвіт дає Уласович і не дивиться на неї.
Посупившись, вернулась наньмичка у кімнату та й сіла у куток, ворчачи. «Отто вже, мабуть, був у попа, та, мабуть, там і обідав, бо вже ті попівни хоч до кого, так підіб’ються». І усе, сидячи собі, знай коренила попівен.
А Микита Уласович знай собі, сидить і дума про своє. Аж ось... рип!., хтось увійшов у хату... Пан сбтник зирк!.. Аж то ввійшов не хто як наш Ригорович. Мабуть, відсердився? Ні, вій не відсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде... От, увійшовши, та мовчки і став біля дверей.
Не зрадувався ж і пан Уласович, як вздрів щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собі: «От теперечки вже він не сердиться і дасть мені пораду у моїй біді». Так Ригорович-бо не туди гне: як став біля дверей та і став, і мовчить собі, і ні пари з уст не пустить.
— Що скажеш, Ригоровичу? — питав писаря пан сотник, а той йому одвіт дає, не сходячи з місця:
— А що повелите, пане сотнику?
— Та ну собі у болото з своїм сотничеством! Хіба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник, а ти пи-* сар; а коли ми удвох у хаті, так ми собі брати. Сідай же, будемо обідати,— так казав Уласович.
— Дякую! Я вже обідав.— Та й кивнув головою Риго-* рович, сеє кажучи.
— Отто вже й бреше! — каже сотник.— Так сідай-таки, я обідатиму, а ти пий дулівку; що за мудра, торішня, що тільки на сім тижні почали, так там така, що і п’єш — і хо* четься.
— Ізпих тресугубую чашу бідствій,— сказав, здихпув* ши, писар,— і вже не могу вмістити боліє суєтливої дулівки, да не когда обрящеться во устах моїх яко полинь.
а— Та що бо ви, пане писарю,— став до нього сотник люб’язно говорити,— якого чорта і досі на мене адом ди-шите? За віщо і про віщо? І сам старий циган не розбере.
— Не ліпо єсть, пане сотнику, совокупляти фараоииць-коє всевоїнство з нами, правовірними. Тут і без цигана можна возгребіє сотворити. Єгда поднесоша мені тросугу-ботреклятую пинхву, убо что єсм після сього? Аки конь і меск! Тьфу! Паче і обаче!
— Та яка ж там, пане писарю, пинхва? От тільки що ти не второпав тієї проклятої хворостини...
— Да погибнеть она з шумом в пещі огнепалящій! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумленіє, мов-чаніє учинити і не при громаді, аки лев рикающе, возне-пщевати на м’я, но особ мене появше, повідати було мені істину, да не возсміються надо мною наші козаки і рекуть нині: «Писар наш суть дурень: не вмів розібрати, що хворостина суть удобосокрушаємая». Адже я вам добре ще в світлиці повідав: п’ян бих і не ізтрезвихся єще во опое уре-м’я; і аще руці мої дрожаша, аки древеспє листвіє, то якова бисть глава зо всіми помишленії? Бисть яко треволненное море. Того для подобало було вам, пане сотнику, всп’ять зря, покрити прегрішенія брата вашого; сиріч устами ко вуху повідати йому, а не во все козацькоє услишаніє.
— Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я і сам бачу, що воно так є,— казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пістряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщій і каже: «Так, так воно є». От як і тепер підтакнув і, дивлячись йому у вічі, побачив, що се Ригоровичу— як по губам вареником з маслом; от і став сміліш з ним розговорювати і зашучувати і каже: — Сідай же, приятелю; якого-бо ти чорта там біля порога маячиш, як той цуцик на вірьовці? Іди ж, іди; сідай біля мене; я буду обідати, а ти тягни, дулівку. Пазько! А внеси лишень повну носатку дулівки! — Вийшла Пазька з кімнати і, переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокіп Ригорович думав-думав, далі став по хаті ходити і співа собі під ніс псальму: «Склонітеся, віки, со чоловіки»; а далі як бризне шапку об землю, як здихпе, та й підійшов до пана Уласовича і, закручуючи уси, став йому казати:
•— Єй, істинно, не лгу. І да пожреть мене общая матер наша земля на соньмищі, аще збрешу хоч півслова. Не дов-лієть ні єдиному начальнику угобзения творити своїй дес-ній руці*, сиріч писарю; понеже і поєлику; усяк чоловік імать главу, глава імать розум, розум імать волю, а сія ре-комая воля повеліваєть і десницею, і шуйцею, і усяким членом. Но сіє суть приклад і сицевоє розуміиіє: чоловік — Конотопська сотня; глава — пан сотник; розум во главі — аз, мізерний писар; аз імію волю, сиріч дарованіє написати бумагу, так що неглі і сам полковий писар утне подобную. Аще лі убо чоловік не повинується главі, упе їй єсть... та-кожде і глава розуму; во оноє урем’я імать биті см’ятеніє і содроганіє; тако і зді: аще сотня не імать повинутися пану сотнику, а сей вопреки імать творити мені хуждшему і, що паче усього, не прикривати його незнаній, но єще і глумитися? Оле! пощо я й на світі пребиваю?
Та наговоривши такого, сів на лавку і рукою підперся та й журиться. А Микиті Уласовичу його і жалко стало, і каже йому:
— Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нічогісінько, що отеє ти мені розказовав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну і що воно мені зараз завадить, як хто з ним до мене підвернеться. Зділай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори мені з письма, а кажи просто. Тут і так, не тобі кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход іти... Ось давай про се тол-коватись, що нам по тому лепорту робити...
- Предыдущая
- 41/152
- Следующая
