Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 39
- Предыдущая
- 39/152
- Следующая
Наш Забрьоха як побачив таку панночку, що не тільки що зроду не бачив такої, та нона йому і не снилась така, та аж задрижав і не тямить вже, що йому й казати, та вже хорунжепко нагадав та й каже:
— От же, пане сотнику, вам і хазяйка: радьтесь із нею вона усьому голова.
Так що ж бо наш Уласович? Ні пари з уст. Далі прийнявся, мпявкав-мнявкав та й начне про воли, а кінча про голуби, дума об барді, скаже об тернівці, та як замовк, та й замовк, та знай слинку ковта, дивлячись на таку кралю.
Олена собі дівка бойка була. Хоч пан сотник і сюди і туди загинав, а вона його зараз розчухала, що він таке є і за чим приїхав, та же й каже йому, і говорить: «Добре ж, паниченьку; допивайте ж на здоров’я тернівочку, та повечеряєте, та ляжете спати, а завтра — дасть бог світ, дасть і совіт, то й порадимось, що треба робити». ,
Забрьоха, почувши сеє, та аж сам нестямився від радощів; дума: «От діло і зовсім, завтра тільки рушники брати». Та за кухлик, та давай знов смоктати з паном хорун-женком, що у ченці збирається, а таки сього діла не кидається і ще й дуже полюбля.
Олена таки частенько до паничів увіходила, так буцім за яким ділом, а тільки щоб більш розглядіти Микиту Уласовича, що воно є; то як увійде та поведе очицями, що як тери-ягідки, на пана сотника, то в нього язик стане мов повстяний, і не поверне його, а сам аж пала. Полагодивши вечерю, вона вже більш і не входила; самі паничі повечеряли і, докінчивши глек з тернівкою, пан хорунженко хотів вже йти спати, аж ось наш Забрьоха поплямкав, викашлявся, поцмокав, потер уси; та й став ту рацею казати, що йому дяк скомпонував вже давненько для такого случаю, от і каже:
— Ось послухайте, паничу Йосиповичу, що я вам скажу: несорозмірно суть чоловічеству єдинопребиваніє і в дому, і у господарстві. Всякое диханіє шанується у двойстві; єдино чоловікові на потребу — пояти жону і іміти чада. І аз нижайший возиміх сію мисль і неукротимое желаніє. Пламень м’я раждижаеть, і не отіду, дондеже не совокуп-люся з ліпообразною, превелебнішою Кат...— Та й замовк. Се то йому дяк таке списав, як він було думав залицятися до протопопівни з Чернігова, і Забрьоха дочитав до самого кінця так, як було тогді напам’ять витвердив, та як згадав, що хорунжівна не Катерина, а Олена, і не превелебна, а так — панночка, от того-то й замовк, та ні туди ні сюди. Хорунжеико зовсім було дрімав, а на сю рацею прислу-хансь-прислухавсь та й каже:
— Що-бо ви, пане сотнику, отеє говорите? Щось я нічого не второпаю. Чи не після тернівки отеє ви такі стали?,
Здихнув Уласович та й каже:
— Бодай його писала морока! Се мені таке написав наш воркресенський дяк...
— Та що воно таке є? — спитав Йосипович.— Чи се вірша, чи що?
— Але! я й сам не знаю, що воно і для чого,— каже Забрьоха.
— Так нащо ж ви мені против ночі таке говорите? Мене вже з-за плечей бере.
— Та я б і не говорив, так лихо припало!
— Та яке там лихо? Кажіть швидше, спати хочу.
— Але! кому спати, а кому й ні! — сказав Уласович та, здихнувши важко, поклонивсь хорунженку низесенько та й каже:— Віддайте за мене Олену, сестрицю вашу!
— Йо! — сказав хорунженко, задумавсь, став чухати потилицю, і плечі, і спину, а далі каже:— Побачу, що сестра скаже, нехай до завтрього, лягайте лишень спати,—• та й пішов від нього.
Ліг наш Забрьоха спати, так йому і не спиться; жде світу — не діжде, щоб швидше йому почути, що скаже Олена... Ну, сяк-так дождались світу, повставали паничі і позіходились. Зараз пан Уласович і пита:
— А що ж ви мені, паничу, скажете? Чи наша річ до діла, то я б побіг мерщій та з старостами і явивсь сюди эакон сполнити. Кажіть-бо?
Сопить наш хорунженко і нічого йому не сказав, тільки гукнув у кімнату: «Ану, сестро! дай нам поснідати, що ти там придбала».
Ввійшла з кімнати наньмичка, поклонилась та й поставила на столі перед паном Уласовичем на сковороді... печений гарбуз!.. Як розглядів наш Забрьоха таку пинхву, як скочить із-за стола, як вибіжить з хати! Аж тут батрак вже й держить його коня, і вже осідланого; він мерщій на коня та навтікача побіля хат; тільки й чує, що люди з нього регочуться; йому ще й більш стидно, ще й більш коня поганя, та як вибіг з хутора, розглядів: що за недобра мати? Щось теліпається на шиї у коня! Коли ж дивиться — вірьовка; потягнув тую вірьовку — аж і тут гарбуз сирий причеплений!.. Кинув його аж геть, а сам за нагайку, знай коня паня, знай паня... Одно те, що сором, а тут і такої дівки жалко, та ще ж ні ївши, ні пивши! От вже наш Ула-сович і додому з гарбузом так і біжить, як біг до дівки, думаючи рушники брати. І самому лихо, і кіиь морений, так насилу-насилу допхавсь додому аж опівночі і — як я розказовав — мерщій ліг спати.
II
Смутний і невеселий сидів у світлиці па лапці конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха, а об чім він сумував, ми вже знаємо... Еге! та не зовсім: хіба чи не
дасть нам товку отсей, що лізе у світлицю до пана сотника? А хто ж То лізе? Що ж се він так там мордується? То піткнеться у двері, та й назад наші. Ота хворостина, що несе у руках, та його спиня: коли держить її поперед себе, то тільки ще ніс у двері ткне, а вже хворостина і обіперлась об угол; коли ж її волоче за собою, то зовсім увійде в світлицю, а вона за ним волочиться і чіпля його, як та сварлива жінка за п’яиицею-мужиком; упоперек же і не кажи її всуиути у світлицю, бо кріпко довга була. Лізе то не хто, як Прокіп Ригорович Пістряк, сотеиний конотопський писар і щирий приятель пана сотника конотопського, Микити Уласовича Забрьохи, бо він без нього ні чарки горілки, ні ложки борщу до рота не піднесе; а вже на пораді, як Пістряк Ригорович сказав, так воно так і є, так і буде, і вже і до ста баб не ходи, так ніхто не переможе. Що ж то він за хворостину пре у світлицю до пана сотника? Але! лучче всього послухаймо, як і об чім вони собі будуть розмовляти, то тогді усе знатимемо. Та ще ж і те знайте, що пан Пістряк суть писар: дванадцять год вчився у дяка у школі: у год вчистив граматку \ два годи вчив часловець2, півчварта года сидів над псалтирем і з молитвами зовсім вивчив, та півп’ята года вчився писати, а цілісінький год вчився на щотах; а промеж тим, ходячи на крилас, поняв гласи3, і єрмолойні догматики4, і Сковороди-ні херувимські, туди ж за дяком і піддячим окселентує і Павла чтеніє, коли небагацько закладок, утне на усю церкву голосно; а вже на річах так бойкий, що як розговори-ться-розговориться, та усе не попросту, усе з писання, так і наш отець Костянтин, даром що до синтаксису ходив, слуха його, слуха, та здвигне плечима, та й відійде від нього, кажучи: «Хто тебе, чоловіче, зна, що ти там говориш!» Оттакий-то був у нас у Конотопі писар, отсей Прокіп Ригорович Пістряк; так як стане'він з паном сотником Заб-рьохою розмовляти, так ви тільки слухайте, а вже чи второпаєте що, не знаю, бо він у нас чоловік з ученою голо-вою: говоре так, що і з десятьма простими головами не розжуєш.
Отже-то, як пан сотник бачить, що пап писар не влізе у його світлицю за тою довгою хворостиною, та й пита:
— Та що то ви, пане писарю, якого чорта до мене в світлицю прете?
— Та се, добродію, лепорт об сотеннім народочислспії, в наличності предстоящих по мановенію вашому, та — бодай вїн сокрушився в прах і пепел! — невмістим єсть в чертог ваш. Подобаєть або стіну протяти, або стелю підняти, бо не влізу до вашої вельможності! — сказав Пістряк та й почав знова возитись з тою хворостиною.
— Що ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому, мабуть, замість хвоста, чи що?
— Хворостина сія хоча єсть і хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на ній вмістилище душ козацьких прехваброї сотні Конотопської, за ненахож-денієм писательного существа і трепетанієм десниці і купно шуйці.— Оттак відсипав наш Пістряк.
— Та кажіть мені попросту, пане писарю! О, вже мені те письмо остило та опоганіло, що нічого і не второпаю, що ви кажете-говорите. Тут і без вас нудьга узяла,, і печінки до серця, так і чую, як підступають,— сказав пап сотник, та й схиливсь на руку, та трохи-таки чи й пе пустив слізочок пари-другої.
- Предыдущая
- 39/152
- Следующая
