Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/152
• Следующая

Аж ось пан Олексій покинув читати, та як загугнить з своїми школярами, та усе-таки з мертвецями, та неначе з бочки як загули: «Христос воскресе!», а отець Микита, щоб їх зопинити, собі туди ж підтягує, та й пішов по церкві кадилом кадити; а народ як став від нього відступатись, так так і чути, як кістки хрустять.

Слуха Нечипір сю їх церемонію та й дума: «Оттак ти на пущання погуляй, як наші мертвеці, що з перепою забули, який сьогодні й день. Я добре п’яний був* а вони, мабуть, ще і гірш мене. Я таки тямлю, що тепер піст тільки ще починається, а їм здається* що тепер Великдень. От не п’яні учора були? Замість говіння Великдень справляють! Справді, що з глузду поспивались, лежачи собі без усякої роботи», »• ¹¹

Співа дяк, аж за боки беручись, а отець Микита підійшов до нього та й каже: «Не все лишень виспівуй; покидай дробину на той світ ченцям па монастирі, бо вже нерано». От пан Олексій сюди-туди мах, і «по утриє ізбивах» якраз поспіло та іі закінчив. А отоць Микита вийшов та й каже-говорить: «Слухайте, пайове миряни! Тепер христосуйтесь, та бережпенько, щоб кістка об кістку останніх не порозбивали. Та й не розходьтесь: бо тепер нам не як торік, що натщесерце полягали по домовинам і нічим було розговітись. От з того світу чоловік до нас на празник прийшов і вареників приніс, так він розділить на усю братію. Амінь!»

Нечипір, се слухавши, бачить, що вже непереливки, і до нього черга дойшла, осміливсь, та сіп попа за ризи, та й каже: «А що, паніоче-честніоче! не во гнів вам буде, що я вам скажу: чи ви, мабуть, учора для пущання... теє-то... чи не підгуляли' трохи, та, може, не зовсім проспались? Або, може, лежачи собі по домовинам, як, бува, у просі на печі, та позабували і дні? Який тепер Великдень? Ще тільки чистий понеділок, що й ложки гуляють...»

— Еге! Вам піст, вам чистий понеділок,— каже йому отець Микита,— а наш Великдень; бо за вами до церкви не дотовпишся, так ми у таке урем’я справляємо Великдень, як ви на тім світі лежите смертельно п’яні, що вас ніякими дзвонами до церков і не збудиш. Ти ж нам гляди, що приніс вареника, то усім розділи, щоб нам не натощака лягати по ямам.

— А де ж я вам їх озьму? — сказав Нечипір.— Не знать чого ви забажали, неначе вередлива жінка: дай того, чого нема. У якого сина є хоч піввареника?

— А он у тебе меж зубами стирчить якраз піввареника,— сказав отець Микита та кісткою, що зосталася йому замість пальця, як штрикне йому у рот, аж зуби забряжчали і трохи з десяток їх не розсипалось.— Гляди ж, не дівай ніде, доки потребую.— Сказав та й відвернувсь порядок давати, бо уся громада, як тая хвиля, насунула з попом ціловатись.

Повернув Нечипір язиком у роті... аж так і є: намацав піввареника, що застряло у кутніх зубах. «Що тут мені на світі робити?—дума собі.— Се біда! Отто я був кріпко п’яний, та їв вареники, та над ними й заснув, не проковтнувши останнього. А морока, та й годі! Се мені такого лиха наробила не хто як моя Пріська! На якого трясця вона мені їх давала? А бодай вас з жінками! На якого гаспида вони вигадали вареники? Хто їх видумав ліпити? Який нечистий звелів їх по лущанням їсти? Який бесурмен вигадав їх п’яному давати? Ох, се усе наші жіночки! Від них нам усе лихо! Через свою і я тепер пропадаю... як таки піввареииком усіх обділити? Та лучче усього — утечу. Тепер їм не до мене. Пролізу промеж них, то ніхто мене і не кинеться, хоч би й сам отець Микита, що тільки й зна цілується з своїми парахвіянами».

Оттак собі подумавши, і став собі назад протовплюватися. Так що ж, сердека! Куди ні піткнеться, так усюди народ так лавою і валить до попа, що ні пропхатися йому меж ними, ні просунутись ні жодною мірою не можна. Він би і посилковавсь, так боїться, що як якого дуже пхне, так щоб, бува, кістки не порозсипались і щоб йому вп’ять такої пені не було, як у шинку, як то раз напившись дуже, та зчепився з шинкарем, та потовк йому усі пляшки і усі чарки, а опісля й приплативсь, троха чи не сорок алтин; а як — дума собі — розсиплю якого мерця, так, може, і карбованцем не відбудеш. Сікався-сікався, щоб просунутись, далі бачить, що непереливки, став собі, опустив руки, понурив голову та й дума: «Ну, кат вас бери! що буде, то й буде! Буду дивитися на вашу кумедію». От і дивиться, що тільки вони роблять: той лізе і втирається, а вже і губів нема, тільки самі зуби стирчать; а у іншого і зубів нема, сама пасть, що інша голова йому у рот улізе; та все ж то до попа, та все замість того, щоб цмокнутись, як поцілуєшся, а тут тільки кістка об кістку: стук-стук! А як пішли молодиці та дівчата, так наш Нечипір добре по-* сміявсь: інша йде і дума, що на ній і досі очіпок парчевий, а він вже не то що полиняв, і зовсім розсипався, що й ниток вже не дуже густо зосталося; а ще таки вихиляється та озирається, і щоб дивилися на неї люди, що яка-то вона хороша у парчевому очіпкові, знай поводить головою,* що аж рипить на кістках, неначе хвіртка на поржавілих завісах. А ось дівка дума, що вона й тепер ще хороша, і чорнява, і повновида, і рум’яна, як була на сім світі; тільки вже в неї носа нема, одної губи не питай, очі позападали, брови повилазили, замість гладесеньких та повнесеньких щік стали жовті, сухі, позморщувані*, як тая губка, що у греків у бакалейній лавці меж хвигами та родзинками продається; на голові волосся повилазило і замість кіс шматочки від скиндячок позоставались; оттака підійде до попа, та, щоб поціловатись з ним, протягне губу, та й засоромиться,—бач би то стидно дівці ціловатись — та і втреться кістлявою рукою, бо вже ні одежі, ні сорочки не зосталось, усе повідлежувала; то, гляди, попхнуть її ззаду, щоб мерщій кінчала, то вона вп’ять до попа... та мерщій: стук!, кістка об кістку! та й засоромиться іще гірше, і ті ямки,

де колись були вочі, закриє рукою та, похиливши голову — бач, їй стидно, що поціловалась,'---ибіжить назад; та як ще пробирається побіля того парубка, з котрим вона иа сім світі женихалася, а вій її, щоб згадала старовину, за тую плахтину — смик! то вона ще й дужче засоромиться і ховається промеж людей... А Нечипір на сеє усе дививсь, та покивав головою, та й дума: «Горбатого і могила не справить. Які були на сім світі, такі є й там. Дівчача натура усюди однаковісінька: промеж людей, так і соромиться, нехай же на самоті, так ну!..»

Далі став і об собі він думати та гадати! «Що мені,— каже,— на світі робити? Прийшлось у лиха грати з сим гаспидським — кроме хліба святого — вареником! Проковтнув би його, та й кінець ділу; так гріх, піст зайшов. Викинути? Так отець Микита казав, щоб я його ніде не дівав, а не послухати його, то ще, опріч біди, заставить себе у решеті возити, та й покуту накине, що й наш живий отець Павло не відчита...» Аж ось дивиться — приятель його, Радько Похиленко, стоїть окроме усіх у куточку та дріма. Нечипір собі й дума: «Підійду лишень до нього та порозпитаюсь, чи не можна як-небудь від них і навтікача; бо він ще тільки годів з п’ять як вмер, то ще, може, не дуже з ними з’якшався і, може, за живим швидше руку потягне». От і підійшов та й каже:

— Здоров, Радько! Чи ще мене не забув?

' — Здоров, Нечипоре,— каже Радько,— як тебе й за

бути? Я й тепер часто згадую, як то ми з тобою на тім світі гуляли.

— А як собі поживаєш?

— Та -зо всячиною. Як там кажуть: часом з квасом, порою з водою. Добре ви, живі люди, робите, що не дуже сікаєтесь на наш світ.

— А що? Хіба у вас не так, як у нас? — спитав Нечипір.

— Ні, братику! — казав Радько.— Тут вже увірвалась нитка. Воно б то для кого й добре: лежи скільки хоч, панщини не загадують, за подушне не тягнуть, отамана катма, жінка не гризе голови й моркви не скромадить, роботи ніякої, ні об їжі, ні об одежі не вбивайся... усе, усе-таки добре, та ба! Ні з ким. беседи водити, ні з ким слова промовити. Гробаки, та жаби, та усяка погань; от більш і нема нікого.

— Адже ви часто навідуєтесь і на наш світ? .

. — Та то вже, братику, з нудьги. Лежиш собі та й споминаєш: як у кого була жінка, то й думаєш, як. то вона, сердешна, собі поживає? От і винирнеш на ваш світ; аж гульк! у твоїй хаті та вже інший хазяїн, і все не так, як при тобі було: і господарство не туди йде; і об тобі вже ніякої пам’яті иема, тільки що у граматці записаиий; і діточки твої, як сиріточки: і голенькі, і босі, і голодні, і зовсім обіджені від вітчима та від нових дітей. От і озь-ме серце, зараз сонній жінці і надаєш тусанів: нехай возиться з знахурками та з ворожками, а ти своє узяв та й прав. Оттак і парубоцтво кинеться підглядати за своїми дівчатами, що божилися, що поки жива буду, любитиму тебе, а ти вмреш, і я за тобою, щоб і лежати укупі. Ти, як дурень, вмер, та ждеш її, ждеш з московський місяць — нема!.. Гульк на ваш світ! А вона вже й заміж пішла, і у колисці колише дитину, або, дівуючи, з другими перекидається та регочеться, а часом і тебе недобрим словом спомина... Нічого робить. Почухаєшся та й засядеш під плотом, поки йтиме з вечорниць, та тут їй пустиш яку-небудь мару, щоб з ляку трясця схопила... Коли ж інший був гуляка, що без чарки його і за живіт брало, от і зду-ма: «Піду хоч подивлюсь, як добрі люди на тім світі п’ють...» Прийде, так що ж? Усе не те, що при йому було: замість шинкаря сидить ціловальник, не у церкві його згадуючи: замість осьмухи, вже йде кварта, та й горілка розведена більш чим наполовину, і ціна не людська. От із серця, що йому робити? Католицького бузувіра, ціловаль-ника, учистить по лисині або патли обірве, що він і не зна, відкіль йому і біда сталася; каторжного підтовкачку головою у діжку догори ногами поставить; анцихристову посудину усю переб’є, народ із кабака розжене і таку славу наведе, що й самий невсипущий п’яниця три дня не посміє ногою у кабак ступити.

• Предыдущая
• 35/152
• Следующая