Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 26
- Предыдущая
- 26/152
- Следующая
А староста і крикнув:
— За таку навуку цілуйте, діти, батька в руку.
Поціловавши, поклонялись матері теж тричі. Мати не
казала їм нічого; їй закон велить, благословляючи діточок, тільки плакати.
Далі староста сів і каже тричі:
— Христос воскрес! — А старі йому ув одвіт теж тричі:
— Воістину воскрес!
Старости кажуть:
— Панове сватове!
А свати кажуть:
— А ми раді слухати!
Старости кажуть:
— Що ви жалали, то ми зділали; а за сії речі дайте нам горілки гречі.
А старі й кажуть:
— Просимо милості на хліб, на сіль і на сватання.
Після сього посватаних і посадили, як звичайно, на
покуть, на посад. Батько сів біля зятя, а мати, звісно, поралась, сама і страву на стіл подавала, бо вже Марусі не годилося з посаду уставати. Старости сіли на ослоні, біля столу.
Поки мати страву носила, батько став частовати старостів. Перший староста покуштовав, покрутив головою, поцмокав та й каже:
— Штьо се, сватущка-панушка, за напитки? Скільки ми по світу не їжджали, а таких напитків і не чували, і не видали, і не куштовали.
Се ми таке для любезних сватів з-за моря придбали, каже Наум і просять: — Ось нуте ж, уело покушайте. Зверху хороша, а на споді самий гарптї смак!
Випив староста, зморщився, закректав та й каже:
— Від сього зразу почервонієш, як мак. Глядіте лишень, сватушка-паиушка: чи не напоїли ви нас таким, що, може, й на стіни поліземо?
— Та що се ви на нас з пенею? —казав Наум—Тут-таки що мудре само по собі, а то ще ось що: ішла баба від ляхів та несла здоров’я сім міхів, так ми у неї купили, сім золотих заплатили та в напиток пустили.
А староста й каже:
— Ну, що мудре, то вже справді мудре! Ану, товаришу, попробуй і ти та й скажи: чи пили ми таке у Туреччині або хоч і в Німеччині, та і в Расєї не пивали сієї.
Випив і другий староста, теж прицмокуючи, і теж примовляв, похваляючи.
Проговоривши усі законні речі, стали частоватись попросту, з своїми вигадками, а далі тільки що стали вечеряти, і обізвались дівчата, що Маруся ще завидна, просила до себе на сватання, і співали, уходячи у хату, сюю пісеньку:
Та ти, душенька, наша Мар’єчко!
Обмітайте двори,
Застеляйте столи,
Кладіте ложечки,
Срібні блюдечки,
Золоті мисочки:
От ідуть дружечкиї
От як переспівали, та й поклонились низенько, та й кажуть:
— Дай боже вам вечір добрий; помагайбі вам на усе добре!
Стара Настя така вже радісінька, що бог привів її дождати одним одну дочечку просватати за хорошого чоловіка, та ще її люб’язного: землі під собою не чує, порається хутко, і де та сила узялася, аж біга від стола до печі, і страву сама носить, і порядок дає. Кинулась зараз до дружечок і каже:
— Спасибі! просимо на хліб, на сіль і на сватання— Та й усадила їх по чину, від Марусі скрізь по лаві, та й каже: — Сідайте, дружечки, мої голубочки! та без сорому брусуйте, а ти, старосто, їм батуй.
Так дівчатам вже не до їжі: одно те, що стидно при людях їсти, щоб не сказали люди: «Ото голодна! мабуть, дома нічого їсти, так біга по чужим людям та й пожив** ляється; он, бач, як запихається»; а друге й те, що треба своє діло справляти; та, не бравшись за ложечки, і заспівали:
Ой, чому, чому . У сім новім дому Так рано засвічено?
Мар’єчка встала,
Косу чесала,
Батенька пораджала:
Порадь мене,
Мій батеньку,
Кого в дружечки брати?
— Бери, доненько,
Собі рівненьку,
Щоб не було гнівненько.
Садови, доненько,
1 вище, і нижче.
А свою родиноньку ближче.
Як же побачили, що стара Настя від такої жалібної пісні, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали співати інших.
Де ж був селезень,
Де ж була утінка?
Селезень на ставку,
Утінка на плавку.
А тепер же воли На однім плавку.
Та їдять же вони Дрібную ряску;
Ой, п’ють же вони Холодную воду.
Де ж був Василько?
Де ж була Мар’єчкз?
Василько у батенька,
Мар’єчка у свого.
А тепер же вони Ув одній світлоиьці.
Ой, п’ють же вони Зелене виио;
Та їдять же вони Дрібнії калачі,
У мед умокаючи,
Маком обсипаючи.
Та в неділеньку рано Чогось тоє та море грало;
Там Мар’єчка та потопала,
К собі батенька бажала.
А батенько та на бережечку.
Є човничок і веселечко:
«Потопай, моє сердечко!»
Та в неділеньку рано Чогось ює та море грало;
Там Мар’ечка та потопала,
К собі матінку бажала.
А матінка та па бережечку.
Є човничок і веселечко:
«Потопай, моє сердечко!»
Та в неділеньку рано Чогось тоє та море грало;
Там Мар’єчка та потопала,
К собі Василька бажала.
А Василько та на бережечку.
Є човничок і веселечко:
«Не потопай, моє сердечко!»
Далі дівчата, бачачи, що просватані собі сидять і опріч себе нікого не бачать і нічого, що біля них робиться, не чують, захотіли їх зачепити і повеселити та й заспівали:
Та в саду соловейко не щебетав,
Тим Василь Марусі не ціловав;
Як же соловейко защебетав,
Василько Марусю ноціловзв.
Тут усі зареготались на усю хату, і Наум иапавсь, щоб таки діти поціловались, а їм те і на руку ковінька!.. Далі дівчата, буцімто жартуючи, і заспівали:
Та ти, душечко, наша Мар’ечко!
Ламліте роженьку,
Стеліть дороженьку,
Щоб м’яко ступати,
Надвір танцьоватн.
З скрипками, я цимбалами,
З хорошими бояри ми.
Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нігде дітись: побігла мо-торніша із усіх, от таки Домаха Третяківна, до скрипника-та й прикликала його. Батечки! піднялися танці та скоки, так що ну! Набігла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хаті, а то й около вікон було багацько, так і з'азирають; а біля хати дівчата з парубками носяться: дівчата дрібушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матір’ю знай людей частують... Така гульня була, що крий боже! Троха чи ке до світу гуляли. Тільки Василь та Маруся нікого не бачили і дивовалися, що так швидко народ розійшовся. За голубленням та за милованиям незчулися, як і ніч минулася.
Не дай боже чоловікові печалі або якої напасті, то урем’я іде — не йде, мов рак, повзе. А як же у радості, то і незчуєшся, як воно біжить: як ластівка пропливе, Думаєш, один день пройшов, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем і з Марусею: усе укупці та укуп-. ці, як голуб з голубкою. І у город, і на місто, і до колисок, і на вгород, усе укупі собі ходять. І у монастир на богомолля укупці ходили, і молебень наньмали, що Мару-, ся обіцялася, коли буде посватана за Василя.
Тіки-притіки, аж ось і проводи! У сеє урем’я хазяїн висила хуру, і Василеві з нею треба виступати.
— Ох, нам лишечко,— скрізь сліз кажуть обоє.— Ми ж і не наговорились, ми й не надивились один на одного.., неначе сьогодні тільки зійшлися.
— Не плач, Василечку,— каже йому Маруся.— Ти у-дорозі і незчуєшся, як і спасівка настигне, тоді вернешся сюди, і будемо укупці. Гляди тільки, щоб ти був здоровий; не скучай і не удавайся у тугу без мене; а я, оставишся без тебе, рано й вечір буду слізоньками вмиватися..,
— Годі ж, годі, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко! — каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька.— Нехай я на чужій стороні один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова і весела та дожидай мене. А щоб нам одрадніш було, так прошу тебе: вечірня зірочка як зійде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зірочку й знатиму, що ти на неї дивишся, то мені одрадніш буде, неначе я дивлюся на твої очиці, що як зірочки сяють. Не плач же, не плач!
- Предыдущая
- 26/152
- Следующая
