Выбери любимый жанр

БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 3

Изменить размер шрифта:
3

— Кожна хмара на щось схожа, це точно, я це помітив, — говорить він. Замовляє ще випивку. Нумо складає один на одного пірамідкою всі наявні на столі предмети: серветку, сірникове пуделко, порожню пачку з-під сигарет, згори причавлює попільничкою. Потім обертається до шинквасу, ловить погляд бармена і мляво змахує рукою: «Повтори». Ігорьок роздратовано виконує замовлення, одна з гоу-гоу-тьолок, не та, із забинтованим лицем, а друга, ситна на вигляд, якби не блакитнувато-сіра шкіра, відкрита глибоким декольте, підводиться, аби віднести келихи.

— Все на щось схоже. Коли машинки на автодромі зіштовхуються, це також схоже на справжню аварію. Я навіть думала: чи можна в такій аварії загинути? Знаєш, як по-дурному можна загинути? У мене був знайомий, за яким мама ходила по п’ятах, — ну, така, знаєш, фанатична квочка. Якби він їй дозволив, вона б йому і дупу підтирала. Коли він катався на ровері, то їхав дуже повільно, бо вона бігла трохи попереду і відгинала гілки кущів, аби ті його по лиці не хльоснули. Уяви, він тоді вже закінчував школу і всю пику йому пообсипало отими вулканічно-пубертатними вуграми. Ти не повіриш, але так і було, тобто він реально був уже дорослий пацан, а мама його не відпускала самого кататись на ровері. І ось одного разу він їхав на ровері, вона трусила поряд, бо намагалася хустинкою витерти йому піт з чола, і тут він раптом взяв і полетів. Виявляється, хтось натягнув низько над землею мотузку чи рибальську сталеву струну, не знаю, може, навіть не навмисне хтось натягнув, а просто йшов з риболовлі, і воно зачепилося за кущі й відірвалося, знаєш. І він в’їхав ровером, перечепився і вилетів із сідла. Кожна нормальна людина просто забилася б, подряпалася б, ну, врешті-решт, зламала б собі руку чи ногу. А він скрутив собі в’язи. І помер на місці.

Раптом весь бар здригається від гуркоту й черевного ревіння, розчахуються двері, дзеленчать над шинквасом склянки, гасне каламутне світло. Чутно, як лається бармен Ігорьок, пробираючись до електрощитка. Бар знову тьмяно освітлюється, і всі продовжують перемовлятися. Тільки Божевільна Юра схоплюється на рівні й рвучко шарпає навсібіч арбалетом, наводячи стрілу на невидимі мішені.

Він переводить скляний погляд з Нумо на Божевільну Юру, потім на кремезного Ігорка в брудно-зеленій розтягнутій футболці, заплямованій на грудях і череві засохлим кетчупом, чи портвейном, чи ще яким лайном, і вирішує сам сходити до шинквасу по чергову порцію. Гоу-гоу-тьолки вдячно йому усміхаються. Він повертається до Нумо, і вона ввічливо виходить зі свого заціпеніння, щоби дослухати історію. Тож він продовжує:

— Мгм, у мене так один партнер по бізнесу загинув: купив собі хату в старому будинку, поламав там нафіг усі стіни, усе, що тільки міг, позносив — з понтом зробив собі типу студію, і в центрі замандячив джакузі — просто в центрі, щоб уяву блядям порвати, я так розумію. А внизу під ним жила така собі безтурботна парочка. І тоді вони якраз обоє підхопили якийсь грип і сиділи на лікарняному. Ти коли-небудь мала температурний секс?

— Мм, — Нумо заперечливо крутить головою.

— Чуттєвість просто зашкалює, всередині все таке гаряче — така насолода тільки під хорошою травою буває. Так шо я їх розумію — кредитний бонус цілковитої свободи, повний леґалайз. Вони, мабуть, тільки те й робили, що цілими днями трахалися. Принаймні, коли провалилася підлога і повна джакузі разом із моїм знайомим та якоюсь його черговою тьолкою гепнули на сусідів, ті кохалися. Вони перетворилися на суцільний пляцок, так їх у вигляді фаршу і поховали. І мій знайомий з тьолкою теж загинули, хоча, по ідеї, не мали б — могли би щось там собі переламати, все-таки вони зверху були. Але померли всі четверо. Да-а… Так шо я теж над цим думав — у сенсі, якою неоковирною буває смерть. І несподіваною. Майже для всіх. Та дівчина, яку я вбив, тоже по-дурному померла. Гуляла собі на цвинтарі, нікого не чіпала, і на тобі — якийсь обтаблечений урод висів на зраду і шмальнув. Знаєш, вона мені навіть стала маритися в інших жінках. Я тоді днями і ночами рубався у Lineage, але по-правильному, тобто заплатив некислі бабки їхньому пацанчику в клубі, він мені схалтурив уже прокачаного на двадцять шість рівнів чара, щоб мене не вбивали на кожному кроці, як останнього лоха. То я йому описав, якого хочу чара, вибрав серед нюбиків прототип, і, коли він мені показав роботу, я мало не зблював з переляку — то була вона. Викапана. Така похмура бліда брюнеточка, зовсім юна, але вже не нюб, уже приховує під унікальною захисною біжутерією з убитих найманцями, за бабки, монстрів, під реліктовими обладунками за чотири сотні, тамує свої віртуальні принади, на які встає швидше, ніж на будь-яку порнуху, тим більше на всяких лесь. Словом — ВОНА, тільки сексапільніша, з арбалетом і крутим артефактом на шиї — голубий опал «компас Лами, що веде до Чистої країни», якось так воно називалося. У неї був трохи жорстокий вираз обличчя, ніби вона подорослішала і скурвилася. Якось я зачепив біля ресторану ципку шкільного віку, бухий уже був, ще й на парі доріжок… Вона була дуже юна і вдягнена не як хвойда, а як заблукала ввечері школярочка, у курточці з каптуром. Коли вона відкинула каптур… Ну, ти розумієш… Я вже перестав тямити, хто є хто, чи мій чар схожий на мою випадкову жертву, чи ця мала схожа на чара, чи жертва схожа на когось, кого я бачив уві сні щоразу, як вдавалося здихатися тієї дурепи Лесі. Вони обсіли мене, я у власній хаті потрапив в облогу! Я йшов до ліжка і трахав Її, я виходив на кухню і за шибою бачив Її відбиток, я заходив до лазнички взяти душ і крізь пару бачив Її у дзеркалі, я вмикав комп, заходив у свою гру і грав Нею, змушував Її шукати скарби, вбивати, блукати, купував їй дорогі прибамбаси — усілякі аксесуари і зброю, за реальні, причому, гроші, коротше, всюди була Вона, і врешті я просто зрозумів і змирився: я з нею живу, це моя жінка. Вона мала такі дивні нігті, наче народилася з французьким манікюром. Я ніколи не бачив у неї брудних чи поламаних нігтів. У нас був гвинтокрил. Він міг сідати прямо на стіну поруч з балконом, як бабка. Ми літали на ньому над містом і кидалися шкляними кулями з попкорном у перехожих.

— Я найняв робітників обшити пінопластом квартиру ззовні — для утеплення, так вона виходила на балкон і говорила з цими мавпами — він висить на рівні дванадцятого поверху, в одній руці — цеберко з розчином, в іншій ще якась байда, погойдується на своїй люльці (спочатку спускаються дві линви і розгойдуються перед вікнами, і я вже знаю, що далі буде), прямо перед нею, а вона стоїть у хатньому одязі, неохайна (але в такому віці неохайність може бути дуже сексапільною, розумієш), і говорить: «Руслане, а ти не боїшся піднятися вище будинку? Заснути і пропустити дах?» або таке: «Руслане, тобі подобається твоя робота? Знаєш, обшиті пінопластом будинки схожі на купи сміття, так бридко… невже ти мріяв у дитинстві обшивати пінопластом будинки?» А він їй — такий простий сільський хлоп, заробітчанин і, видно, здалека звідкись приїхав: «Я мріяв літати. Ось, я майже літаю. І можу зазирати у всі квартири. Це як телевізор». — «Виходить, ти мріяв бути янголом. Або привидом». «Вуайєристом», — кортіло мені сказати, та я мовчав. Я боявся, що одного разу вона ступить до нього через балкон, і коли я прибіжу, то не побачу навіть люльки — тільки линви хилитатимуться на вітрі, як водорості… Я вже не хотів, щоб вона зникала.

Святий Пес Пива задримбав, і низька вібрація зав’юнилася по тріщинах між розмовами. Бомж заскімлив, а Водій Маршрутки заплакав. Водій Маршрутки завжди в цьому місці вистави плаче. Водій Маршрутки не розуміє, за що з ним сталося те, що з ним сталося, що він такого зробив? Водій Маршрутки дивується, як таке могло статися саме з ним, а не з його напарником, наприклад, або з котримось з тих навіжених молодиків, що гасають на своїх мотоциклах? Але ж ні — саме він потрапив під ці танкові гусіні долі й тепер скніє тут у розпачі й безсиллі. Водій Маршрутки втратив усе — навіть своїх пасажирів.

3
Перейти на страницу:
Мир литературы
Наши партнеры