Сімурґ - Поваляева Светлана - Страница 9
- Предыдущая
- 9/36
- Следующая
Чоловік дивиться в себе бурштиново-чорними очима, його різьблене засмагле обличчя безвиразне, наче продовжує картину всеохопного спекотного трансу, мов якийсь всезагальний пра-тотем. Ані поруху волосся, ані краплини поту на чолі, ані змиґування очей, дбайливо оточених дужками зморшок та брунатними колами синців — єдиного, що нагадує тіні. Засмаглі породисті, сухорляві руки, з видовженими ніби в піаніста пальцями, на яких виграють сріблом грубі персні, мертво лежать на колінах, на поверхні чорних шкіряних штанів, без найменшої ознаки руху. Чоловік уособлює собою заперечення аксіоми «життя — це рух», настільки ж безперечно живий, наскільки ідеально, всепоглинаюче нерухомий. Здається, ніби він і є епіцентром й водночас генератором цієї гіпнотичної Спеки, творцем, чиєю галюцинацією існує це завмерле жовте плато. Щось у цьому всьому нагадує охайний дитячий малюнок, хоча й не видається пласким, спливаючи у перспективу, — діти не малюють тіней. Якщо плато з річкою і чоловіком змалювала якась Космічна Дитина, то вона явно перебувала під впливом картин Сальвадора Далі. Хоча, швидше, це Сальвадор Далі підпав колись під вплив Космічної Дитини, але так до кінця і не позбувся власної тіні.
Зараз, там, де є час і географія, безпосередньо в центрі країни Париж, на вуличці Сен-Жене де Флер у підземному філіалі модного голландського Анального ресторан-театру «Пекельний Жан», куди, одноманітно відміряючи перпендикуляр до земного ядра, двоє масних євнухів спускають публіку на ланцюгах через колодязь — тільки після того, як одягнуть памперс на кожного з довжелезної черги, йде п’єса відомого рекламіста і колумніста Фуя Жабо «Абсурд на три літери: Б, О та Г». Всі глядачі можуть не тільки скористатися спеціальною послугою бути насильно загодованим до ригачки, і не лише сидіти, не міняючи памперса, на вторяках того, чим їх загодували, а й детально ознайомитися з усіма технічними подробицями сценографії вистави, а також з повним текстом п’єси відомого рекламіста і колумніста Фуя Жабо «Абсурд на три літери: Б, О та Г», надрукованим на туалетному папері, рулонів з п’єси особливо потребують ті, хто відмовився від памперсів. Першими метрами вже можна сміливо користатися, не конче за прямим призначенням, а, наприклад, як серпантином або святковими стрічками, бо кого, окрім спеціалістів, може зацікавити:
РЕКВІЗИТ:
Картина перша:
Радіатор, пінг-понгова ракетка та кулька, бляшанка з недопалками, пательня з яєчнею, клепсидра, портьєра.
Картина друга:
Холодильник, вуличний ліхтар-стовп (робочий, тобто щось на кшталт торшеру), столик з чотирма стільцями і лампою (як у кав’ярні), розбита клепсидра, декоративна подушечка у вигляді серця з рожевого шовку.
Картина третя:
Нагромаджені в глибині сцени старі меблі, музичні інструменти для оркестру, запахуща паличка, сигарети, декоративна подушечка у вигляді серця з рожевого шовку.
Всі ці предмети можуть бути одразу розташовані по сцені, бо вона затемнена, і просто освітлюватись у відповідні моменти.
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ланцет Чорний П’єро (той же актор грає і Ертебіза у картині третій). Це юнак, принаймні молодий чоловік, але у першій картині грим (пергаментна шкіра, мішки під очима, зморшки), одяг і поведінка роблять його набагато старшим — чоловіком років сорока, а то й п’ятдесяти (якщо вдасться). Хирлявий, обличчя гостроносе, кощаве, з хижо прорізаною кривулею тонких губів й глибокими запал ими очницями — погляд з них виблискує, наче лезо викидного ножа. Він у пожмаканому фрачному костюмі (має бутоньєрку з нечуйвітра, засмальцьовану шийну хустину та поверх неї грубий дірявий сірий плетений з вовни шарф), жалюгідних плетених рукавичках з обрізаними пальцями, тлустим, недбало забраним у хвіст волоссячком. Його жести нервові, рвучкі, пафосні та нещирі, але водночас виказують великого Комедіанта. Він природний Мім. Він гріє руки біля радіатора, грається пінг-понговою ракеткою, кілька разів відбиваючи від стіни м’ячик, футболить бляшанку з-під розчинної кави (з котрої розсипаються підлогою недокурки), робить па, що перетворює його на літеру «Б», зображає ворону, сумує і усвідомлює свою велич, бавиться клепсидрою, стягає і знову натягує свої бридкі рукавички. Також колупає на старій поіржавілій пательні виделкою всохлу яєчню. У нього непроглядно-чорні, як вуглини, очі з хворобливим відблиском.
Мара (вона ж Соул, вона ж Ленні Ріффенштайль). Тінь, відьма, примара… Безсумнівно, це один з осиротілих привидів — людина незрозумілого віку, з ледь вгадуваною статтю (жінка) та непоказною зовнішністю портрета-графіті, майже зведеного нанівець кількома сезонами дощів. Вона з’являється ніби нізвідки — наче прядеться з мороку, власних слів і дощу. З вух цього бляклого привида незворушно звисають хитромудрі дармовиси з дешевого срібла — такі на кічку зазвичай впарюють довірливим незаможним жіночкам під виглядом «справжніх індійських». Темне в’юнке волосся майже зливається зі мжичною темрявою.
У неї такий глибокий голос, що, якби не цілковита байдужість та відсутність будь-яких натякаючих інтонацій, його можна було би визнати сексапільним. Але голос не має відлуння, наче погано зведений звук, — плаский, без холу. У неї чорні очі, виснажена посмішка, що прокладає зморшки на її видовженому обличчі — наче поволі брижиться осіннє озеро. Лице крейдяне, сполотніле, схоже на маску з пап’є-маше, під очима — глибокі брунатні тіні. Це ніби замордований героїном янгол. Розмовляючи з Ланцетом, вона часто мерзлякувато обіймає себе за лікті. Виникає і зникає завжди безгучно і несподівано.
У картині другій вона грає стару порохняву, наче пергаментну, відьму, схожу на останній портрет Ленні Ріффенштайль, вона крихка, немов фігурка з пустельного піску, і має скреготливий голос.
Він (Той-Хто-Між-Людьми-І-Тінями). Пересічний чоловік. їсть сирі м’ясива та печінку. Під просторим довгим чорним пальтом ховає поцуплене на початку другої картини шовкове серце-подушку). Багато курить. Коли розмовляє, дивиться кудись вбік. Закремпований.
Диригент. На подібному до черепа обличчі — божевільні очі. Голомозий. Вдягнений як кришнаїт. У кістлявих пальцях — замість батути — запахуща паличка. Поводиться, мов справжній кретин, але знає свою справу.
Музиканти симфонічного оркестру (актори, що грають музикантів, бо виконувати музику там не треба).
Голоси з динаміків.
Співчутлива Кельнерка.
Вагітна молода жінка в жалобі та із заступом.
Головна розвага присутніх в ресторані — одночасно слідкувати за текстом і за дією, звіряючи одне з іншим й визвіряючись на кельнерів. Картина (або Літера) Перша починається несподівано — просто без зайвого ажіотажу піднімається завіса й на затемненій сцені вже сидить навпочіпки біля радіатора спиною до залу та гріє руки Ланцет Чорний П’єро, ледве освітлений червонувато-жовтуватим. Коли говорить — закашлюється, замотує і розмотує шарфа, простягає до радіатора і розтирає руки.
— …от і вір після цього кумірам! нашо тада всьо? вся ця хрінотєнь з міразданієм і прочей божествєнай поїбєнью?.. всі ви, люди, прагнете сподобатися іншим, одне одному, решті… Навіть той, хто не плазує заради симпатії, то і він також прагне сподобатися своєму одноплеміннику: богу. Гиии, сорі: Богу. Я знаю все про виникнення симпатії, про її зародження, про способи її викликати… ага, я деміург, а ви — уйобки в памперсах! І про закляття поглядом, котрий, як відомо, є провідником бажання — наглого і начебто безглуздого — від самого серця — знаю!!! Я можу розітнути бажання, симпатію, пристрасть, і передбачити коротку долю цього горіння одним поглядом. Я патологоанатом душ людських! Страшно?! Ха-ха-ха!!!
Ланцет Чорний П’єро колупає яєчню, закурює, крутить в руках клепсидру. Публіка обурено пердить, особливо на слові «сорі», бо на розмотуваних рулонах написане щось зовсім інше, і то невідомо, чи у всіх одне і те саме.
- Предыдущая
- 9/36
- Следующая
