Сімурґ - Поваляева Светлана - Страница 28
- Предыдущая
- 28/36
- Следующая
Ти голодний? — питає Оксанич Марка, нє, мимрить Марк, прямуючи до вітальні, і починає клацати пультом дистанційного керування, — Ти поводишся як божевільний! Я просто роблю, що мушу! Що ти мусиш?! Всюди прибульці! Ти кажеш правду?! Після того як на мене напала риба, мене викрали! Так, ти правий! Так більше тривати не може! Ми повинні знайти цих вишкребків! Ми мусимо врятувати себе і всіх, хто залишився! Ми не можемо цього дозволити! Так! Тепер я бачу, що ти не божевільний! Ти зі мною? Ми команда! Візьми ще чіпсів! — Аааааааа, зроби тихше!!! Ти здурів, діти щойно поснули! Мааарк!!! Оксанич забігає до вітальні з відвертим наміром дати чоловікові по голові, але той вже швиденько прибрав звук і зацікавлено вдивляється в екран: у напівтемряві супермаркету валандаються якісь замурзані вар’яти з базуками і в подертому камуфляжі, звучить малобюджетна атмосферна музика, зляпана на іоніці якимось блекушником-невдахою за пару ящиків пива — для нагнітання позаекранного настрою, о чорт! як тобі не набридне дивитися цей треш! ну Оксанич, ну почекай, диви, тут зомбі захопили місто! оці? нє, ці якраз від них ховаються в супермаркеті! хто від кого? це зомбі? нє, це люди, зомбі — там, на вулиці… а, я думала, це зомбі, я ше подумала, хіба зомбі їдять чіпси? Марк присідає навпочіпки біля синової електричної залізниці і вмикає її, Оксанич бере ляльку і вдає, що її лялька підходить до вокзалу, Марк і Оксанич якусь мить пильно дивляться одне одному в очі, а потім мовчки беруться за руки і заходять до купейного вагону, усміхнений провідник перевіряє їхні квитки… сухорлява старенька у якомусь неймовірному капелюшку й синьому плащі чимдуж дріботить до вагона, вчіплюється у поруччя, ніяк не влізе на зависокі залізні сходинки, озирається роздратовано і перелякано, платформою, відсапуючись, суне її Равлик, великий сумний Равлик у пошарпаній мушлі… обидві подружніх пари опиняються в одному купе, вони могли би бути родичами, скажімо, Равлик міг би бути Марковим батьком, а Оксанич — донькою жінки в капелюшку, вони могли б жити в одній хаті, і побут поступово вмирав би на траєкторіях їхніх зіткнень, пронизлива здатність залучення будь-кого у коло своїх проблем, пронизливі здібності до енергетичного мордування дужих та піднесення кволих, словом, ісус вирішує питання, всі речі виходили б з ладу, електроприлади і меблі; ламалися б стільці, падали б карнізи, перегорали б лампочки, псувався б телефонний дріт, лущилася би водоемульсійка на стелі лазнички, позабивалися би усі стоки і мушлі: і у ванній, і на кухні, і унітаз також, плодилися б передвісники непам’яті і жебрацтва: таргани, шашіль, мурахи і трав’яні блощиці, і тут, коли всі четверо, не враховуючи ще маленьких дітей, просто оскаженіли б од безвиході, скандалів і безладу на руїнах всезагальної мрії про париж, коли у кімнаті нестерпно горлав би телевізор, якому паралізувало екран і залишився тільки звук, Марк з Оксаничем дістали би, мов чортеня зі скриньки, два квитки до Парижу, і сказали б: тато, мамо, їдьте до свого парижу, бо тут, у цьому світі, вже нічого хорошого на вас не чекає! і вдячні батьки довго плакали б, а потім почався би у хаті справжній гармидер і довгі сварки і суперечки, які завжди супроводжують збори у далеку дорогу, і як би трансформер-Марк і барбі-Оксанич не опиралися двом своїм перестарілим покемонам, їх все одно було би втягнуто у ці безконечні вибори між смертю і смертю, між безглуздям і безглуздям, між капелюшком і плащем, між мушлею і гаманцем, і ніколи ніхто не переконає покемонів у тому, що для цієї подорожі по свою мрію, по свою свободу і власну смерть їм не потрібно анічогосінько! їм не потрібні навіть гроші.
Равлик сумно і з неабиякими складнощами запихається на другу поличку, жінка у капелюшку марно намагається влаштувати собі з простирадла ширму для перевдягання: вона вже наготувала довгу трикотажну нічну сорочку, і тому Марк і Оксанич виходять до коридору й прилипають чолами до нічних шиб, мов піщинки у клепсидрі. В кількох сусідніх купе їде циркова трупа, крізь прочинені двері акробатки, дресирувальники, вольтижери і клоуни жартують, перемовляються, сміються, передають коньяк, свіжі помідори та огірки, шинку, ніж, валандаються з одного купе до іншого, проходять до тамбуру на перекур і, врешті-решт, перемовляючись, висуваються до вагона-ресторана.
На платформу вокзалу Марк і Оксанич ступають ледь не останніми з пасажирів, принаймні циркачі вже зникли, а жінка у капелюшку і Равлик майже подолали перон, Марк і Оксанич навіть чомусь не сумніваються, що зустрічатимуть цю пару в готелі, біля музеїв, принаймні вдень, можливо, по музеях ходитиме тільки жінка у капелюшку, а куди попхається нарешті вільний від нотацій та звинувачень Равлик, взагалі невідомо, але ввечері вони дійсно зустрінуть таки вже добряче п’яного Равлика, звичайно ж, він намагатиметься зняти повію, шляхетний, агресивний і наївний, тому, швидше за все, рано чи пізно, але протягом ночі, він красиво загине у славній бійці, у героїчному і нерівному бою з молодими сутенерами, китайцями, корейцями, нігерійцями, нубійцями, малазійцями, арабами чи албанцями, чи росіянами з підозріло темним кольором шкіри…
Біля виходу з вокзалу сидить неголений чоловік у довгому пальті й з величезною клепсидрою, котру він використовує то як бонги, то як дощ, тільки замість маїсу шурхоче пісок, чоловік не помічає нікого, поруч з ним навіть немає капелюха чи поліетиленового пакета, або коробки — для грошей, словом, у кого як, а його вічність, як і земне життя, і смерть, це явно нічний приміський вокзал, зала-чекальня, мабуть, він колись кудись їздив, просив на нічних вокзалах вогню у бомжів, мимохідь дізнавався, що у Місті, куди він щойно приїхав, вчора офіційно урочисто закрито останній у країні шкірвендиспансер, тоді він далі подорожував, нервово сахався зморених почварливих вокзальних повій, лякався тіней та нічних пасажирів, їхніх валіз на коліщатках; міркував чи виходити йому взагалі у це Місто, чи, поки не пізно, кинутись до кас, на платформу й втекти на першому ж потязі будь-куди, і він тікав, тікав туди, де знову не працює вночі жоден бар, де блукають попід стінами будинків холодні, голодні й до болю тверезі привиди зі скасованого стаціонарного відділення колишнього міського шкірвену, але, куди б чоловік цей не сунувсь, всюди потрапляв до такої самої зали, то ж, мабуть, він просто колись зрозумів: краще сидіти тут і вдавати, що чекаєш потяга… Ні Марк, ні Оксанич, звісно, нічого не знають про повернення до клепсидри зали чекань, про високу смертність перелітних птахів, зокрема і ластівок, вони просто проминають бомжа у довгому пальті й пірнають у власний вереснево-травневий париж, острів відчалює, відпливає геть, трап спалено, причал і міст — також, і вокзал… вокзал підпалюють незадоволені високою смертністю перелітних птахів турки і араби, хоча, можливо, це незадоволені скасуванням останнього у місті Z шкірвена китайці і нубійці, але, яка різниця, Марк і Оксанич просто пропливають якимись закутими у граніт каналами з чорною річковою водою, поплямованою жовтим листям, з обох берегів насуваються й відходять у небуття палаци, будинки і парки, фабрики і утилізаційні заводи, яскраві під небом люди і собаки, голуби, коти і машини, морозівники і продавці повітряних кульок, Марк закурює, а Оксанич раптом бачить, як з набережної прямо до стратосфери на величезному гроні строкатих повітряних кульок злітають якісь чоловік і жінка, чоловік у чорному пальті, а жінка — в рудому, а на кам’яних плитах біля води сидить триплямний біло-чорно-рудий кіт і намагається підчепити лапою осіннє листя, що плине повз кудись у бік моря. Небо — довкола, воно починається під ногами, від самої землі, від самісінької води!
У глибині острова подружжя натрапляє на простору обсаджену кінським каштаном площу, на цій площі — вічне літо, у величезному фонтані купаються студенти і збирають монетки діти, що це за площа? — запитує Марк у фотографа з мавпою, це площа У, втомлено відповідає фотограф, а мавпа пердить у памперс, справді? — чується напружене старече сопрано, Оксанич обертається і бачить жінку в капелюшку, та зосереджено порпається в путівнику і нарешті виголошує: колись давно ця площа називалася Майдан Не Залежності, тут збиралися незадоволені високою смертністю перелітних птахів турки і араби, незадоволені скасуванням останнього у місті Т шкірвена китайці і нубійці та незадоволені соціальною політикою уряду країни У спудеї, таксисти, банкіри і залізничники! Правда? — без ентузіазму перепитує продавець повітряних кульок, так, авторитетно стверджує жінка в капелюшку, а ще он там, звертається вона до Оксанича, вказуючи рукою на височезну споруду, стояв пам’ятник Бабі На Тампаксі! Оксанич, фотограф, мавпа у памперсі, Марк та продавець повітряних кульок дивляться у вказаний бік: на чудернацькій бронзовій колоні, схожій на пізанську вежу, в якій Ґауді повирізав ножицями наскрізні мережива, й зі шпар того мережива визирають спижеві тіні, привиди, птахи, риби, євнухи, кажани, віверни, гідри, єдинороги, варани, тапіри, вомбати і білочки, клоуни, скелети і чаклуни, продавці повітряних кульок і морозівники, кельнери і кельнерки, гарпії, революціонери, буддисти і п’яні бомжі, старушенції з хоругвами і прапорами з незрозумілою абревіатурою «БО», сніговики і снігові баби з папіросками у писках, міліціонери, верблюди, мавпи, військові, скаути, обкурені духи міста, обдовбані анархісти, мізантропи і невротики з розпанаханими венами, пелікани з підрізаними крилами, поні, зебри, письменники, ось, то на цій колоні високо в небі стоїть схожий на торт індуїстський храм, ятково розмальовані фігурки божеств дивляться своїми ляльковими очима в небо, але Оксаничу, фотографові, мавпі у памперсі, Маркові, жінці в капелюшку та продавцеві повітряних кульок не видно, чи зустрічаються їхні погляди, і, тим більше, вони нічого у тих поглядах прочитати не можуть, хай би вони навіть винайняли повітряну кулю і підпливли впритул, хай би вони навіть знали, що ці іграшки також ніколи не засинають, — жодної поради чи послання, чи попередження про небезпеку, або ну хоч староіндійського анекдота про чупачупс!..
- Предыдущая
- 28/36
- Следующая
