Колекція пристрастей - Сняданко Наталка В. - Страница 7

• Предыдущая
• 7/28
• Следующая

– Ти знаєш, що тут стояло раніше?– перебиває Женя хід моїх роздумів. Ми пройшли чималий шматок центру, і наблизилися до ратуші.– У 1598 році з південного боку ратуші з“явилося велике кам“яне корито,– почав він тоном диктора з телевізійних новин.– Пам“ятаймо, що до початку ХІХ сторіччя в усій Європі тільки Росія мала єдину для всієї країни систему мір і ваги. В інших державах кожне місто мало свої власні одиниці міри, довжини, об“єму і ваги. А у Львові еталоном служило оте корито.– Він подивився на мене поглядом штангіста, який щойно побив свій власний рекорд і перейшов до наступної вагової категорії.

– А коли корито забрали звідси? – не даю я йому можливості насолодитися величчю моменту.

– Не знаю, напевно десь в ХІХ ст.– він на хвилю губиться, але незабаром незворушно продовжує, – На західному боці ринку, де зараз квітник, було місце страт. Тут же з 1564 року стояв так званий „стовп ганьби“ – спочатку дерев`яний, а згодом – кам`яний. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця. На кілька днів до них прикріплювали, виставляючи «на ганьбу“, дрібних крадіїв, п`яниць, хуліганів. Тут же ж виконувалися і смертні вироки. Для цього біля стовпа споруджували тимчасовий поміст. Так були страчені молдавські князі Томжа і Янкула, а 16 червня 1578 року,– один із керівників запорозького козацтва Іван Підкова.

– А Самійло Немирич?

– Хто? – розгублено перепитує Женя.

– Інший національний герой запорізького козацтва, якого було посаджено у вежу чи то за зґвалтування, чи то за нерішучість.

– Не розумію, до чого тут нерішучість. Адже зґвалтування – це страшний злочин, ти сама, як жінка, як ніхто повинна розуміти, що з нерішучістю це не має нічого спільного…

Здається, він не просто зануда, а гіперзануда, Тобто якщо зануді на висловлення думки довжиною в одне речення потрібно два, то цей здатен на всі п“ятнадцять.

– Ну, розумієш, тут ішлося про особливу нерішучість. Згідно знайдених істориками свідчень на суді, він ніяк не міг визначитися:

„чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка“. Вона продавала гарячі пляцки на площі Ринок. Це визнали обставиною, що пом`якшує провину”.

Я не можу зрозуміти, чи він справді не відчуває, наскільки марні його намагання справити на мене враження, чи просто робить вигляд, що не розуміє.

– Ну, я не знаю, – на повному серйозі намагається знайти переконливе пояснення Женя. – Взагалі-то тут страчували тільки дворян. Але щоб за пляцки… Ні, я не чув.

В принципі, я не маю рації. Нічого поганого цей чоловік мені не зробив. Навпаки. Тільки завдяки йому я не провалилася на іспиті із Основ програмування, довідалася про корито, що використовувалося як міра ваги, про те, де в площі Ринок західний бік, а де південний, про те, що Іван Підкова – національний герой запорізького козацтва, і що страчено його було саме тут, на спеціальному помості, навіть незважаючи на те, що він не був дворянином. А, може, він був дворянином? Бог його знає. Хороший він, цей Женя. Маму любить, дружини не має, і кров у нього,– напівросійська, благородніша, не зовсім наша провінційно-галицька. І звідки йому знати, як сильно він мене дратує. Навіть не він сам, а його самовпевненість, така типово чоловіча переконаність, що ступінь кандидата математичних наук відразу ж примусить будь-яку жінку з відкритим ротом слухати все, що б він не сказав, відразу ж і навіки розкрити йому свої обійми, народити двійко чепурних дітей, і з радістю замінити маму в почесному чеканні вечорами з в“язанням в руках, бігудями на голові і любов“ю в серці.

– Може, зайдемо кудись на каву?

– З радістю.

Ми заходимо до кнайпи в приміщенні Ратуші, і я замовляю собі до кави 100 грамів перцівки і канапку з салом, аби дозволити собі розкіш помилуватися виразом жениного обличчя під час моєї трапези. Найбільше, чого мені в цей момент не хочеться,– це справити на нього враження „порядної дівчини“. Аби приховати деяку розгубленість, викликану особливостями мого харчування, він квапливо продовжує свою історичну лекцію:

– „Стовп ганьби“ не був єдиним місцем покарання. 1594 року до стіни однієї з середринкових крамниць прибили довгу цепь з обручем. До неї припинали, перепрошую, сварливих жінок…

Ще одна характерна риса Ринку – тротуари, що, за твердженням відомого мандрівника Груневега, були найширшими у всій Європі: ними могли йти назустріч одна одній аж дві пари. Проте всю площу не змоглися замостити. Бруд був жахливий, адже каналізації у місті не існувало – усе сміття викидали прямо на вулицю. Розказували, що коли імператор Йозеф ІІ приїхав до Львова, то його карета, запряжена шестіркою коней, загрузла не де-небудь, а на Ринку. Імператора вийняли з карети на руки, а карету витягали волами. Упорядковувати Ринок почали тільки наприкінці ХУІІІ ст. Замостили, поставили фонтани, десь у 60-х роках ХІХ ст. Ринок получив газове оствітлення; аж в 1952-му його замінили електричним.

Я перехиляю в себе „перцівку“, могутнім вольовим зусиллям намагаючись не скривитися при цьому, ковтаю канапку, і запалюю цигарку.

– Мені здається, що тобі нецікаво,– не витримує нарешті Женя розгубленості мого погляду.

– Ні, ну чому ж. Продовжуй обов“язково. Ти дуже цікаво розповідаєш.

– Не знаю, з тобою мені чомусь хочеться говорити про щось більш особисте.

Шматок канапки застрягає мені в горлі. Я закашлююся.

– Знаєш, в тобі є щось незвичайне. Щось більше, ніж в решті дівчат твого віку.

– Слухай, а коли з“явилися на площі Ринок ці фонтани? Я щось читала про першу систему водопостачання, криниці для багатих і бідних. Не пам“ятаю докладно.

– Так, ні для кого не таємниця, що однією з найбільших проблем сьогоднішнього Львова є водопостачання. Ця проблема має вже 600 років. Попри те, що середмістя Львова стоїть на воді (в ХУ ст. на Ринку був ставок), уже документами 1497 року згадується перший водогін, яким текла до міста джерельна вода. Річ у тім, що вода середмістя непридатна для вживання.

Поступово кількість водогонів зростала. Вони сходилися на Ринку в колодязь зі східного боку ратуші, яка була прикрашена величезною бронзовою статуєю німфи Мелюзіни і називалася її іменем. А вже звідти дерев“яними трубами вода подавалася в будинки.

Та місто росло, одного колодязя стало замало. 1697 року спорудили ще один, на південно-західному розі площі. Його прикрашала статуя Нептуна. 1744 року з“явився третій колодязь – на південно-східному розі. Воду з цих колодязів брали не всі, а тільки найбагатші домовласники. Решта ж пила воду з криниць, викопаних на території міста, тобто погану.

1793 року на Ринку спорудили чотири фонтани. Для двох з них використали старі колодязі (сьогодні вони називаються „Діана“ і „Нептун“). Кожен фонтан дістав восьмигранну чашу, увінчану статуєю персонажа давньогрецької міфології. І кожен з них був розташований у центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. Фонтани робив відомий скульптор Гартман Вітвер.

– Слухай, звідки ти це все знаєш?

– Багаторічна праця,– гордо зачервонівся Женя.– Систематичне збирання і дослідження окремих публікацій, спеціальної літератури, пошуки в архівах. Колись я вирішив, що субота буде в мене бібліотечним днем. Відтоді я намагаюся жодної суботи не пропустити. Це для мене справжня насолода – день без математики.

– Ти, напевно, живеш за детально спланованим графіком?

– Так, аж занадто. Часом мені дуже бракує відчуття несподіванки, чиєїсь спонтанності. От ти, напевно, дуже спонтанна людина. Мені чомусь здається, що ті, хто постійно знаходяться поруч з тобою, ніколи не знають, чого від тебе чекати в наступний момент. Моїм ідеалом жінки завжди була людина дуже несподівана, самостійна, до якої неможливо звикнути, з якою ніколи не скучно.

– Так не буває.

– Мені чомусь здається, що буває.

– Давай підемо звідси. Мені час додому.

Ми мовчки збираємося і виходимо на осінню площу. Вечір знуджено опускається на неохайні купки опалого листя, підганяє нас до трамвайної зупинки холодними поштовхами в спину.

• Предыдущая
• 7/28
• Следующая