Чебрець в молоцi - Сняданко Наталка В. - Страница 10

• Предыдущая
• 10/44
• Следующая

ніше, ніж завжди. Раптом бабця покликала мене з сусідньої кімнати — тихо, з похрипуванням, я зайшла і побачила, як вона опускається на диван, побілівши, і тримається за серце.

— Шкода, оселедця не встигли доїсти, — прошепотіла вона, і раптом її долоня в моїй руці обм’якла і поважчала.

У соборі недалеко від нашого дому за кілька днів до бабциної смерті виставляли мощі святої Варвари, яка охороняє від наглої смерті, від смерті без причастя. Люди вишиковувалися довжелезними чергами й сварилися на тих, хто пропускав без черги калік та жінок із дітьми. Бабця не пішла туди з жодною з сусідок. І не лише тому, що не любила стояти в черзі. Вона часто говорила про те, що найбільше боїться дожити до моменту, коли смерті чекають як порятунку, коли втрачається все, задля чого вартувало жити, коли людина хворіє і стає залежною від близьких. Так і померла без причастя.

За кілька днів до того вона попросила мене купити оселедця, а я забула і виконала її прохання тільки вчора ввечері. Бабця тішилася як дитина, смакувала кожен шматочок і відклала собі кілька сьогодні на обід. Жартувала, що їй захотілося оселедця «як перед смертю».

Мабуть, через цю її останню фразу, яка без контексту прозвучала б абсурдно, мене постійно мучать докори сумління, коли я згадую про те, що кілька днів забувала про бабцине бажання. Про останнє бабцине прохання. А бабця із притаманною людям її покоління стриманістю не сварилася, не ображалася, а лише ввічливо нагадувала мені про своє прохання, хоча, мабуть, їй було прикро, що я, її онука, якій вона присвятила велику частину свого життя, забуваю про її прохання, бо допізна засиджуюся з друзями у кнайпі чи в кіно. Що її роль у моєму житті більше не вирішальна, що я забуваю про неї, щойно виходжу з дому, що не відчуваю вдячності за все, що вона для мене зробила. Принаймні мені на її місці було би прикро, але люди мого покоління переважно більш вимогливі до інших, а не до себе, більш егоїстичні, ніж люди старших поколінь. Мабуть, через це у кожному наступному поколінні все менше щасливих сімей і все більше самотніх людей із погаслими поглядами. Такі люди переконані, що єдиною важливою річчю на світі є задоволення власних потреб і уникання необхідності виконувати ще чиїсь бажання, узгоджувати свої потреби з чиїмись, іти на компроміси і вчитися гамувати в собі раптові напади роздратування і люті, які можуть образити ні в чому не винних близьких, хоча, коли зриваєш свою лють на комусь, часом стає трохи легше. Ясна річ, я занадто все спрощую, і питання щастя зовсім не так безпосередньо залежить від того, в якому поколінні ти народився.

Розподіл речей на важливі й другорядні — це взагалі дуже непроста річ, як і здатність відрізняти щасливих людей від таких, що лише вдають, ніби щасливі. Часто вдають це навіть перед самими собою.

Хибним виявилося й моє почерпнуте у класичних романах уявлення про те, що остання фраза, сказана людиною перед смертю, обов’язково повинна стосуватися чогось надзвичайно важливого, епохального і ні в якому випадку не буденного і простого. Оселедець, якого не встиглося доїсти, як останнє, за чим шкодувала моя бабця, трохи ображав мій егоїзм, адже я звикла, що всі її думки й бажання зайняті тільки мною, опікою про мене, турботами, щоб у мене все було гаразд. І ось у такий вирішальний момент про мене не було сказано ні слова. І тільки цей дріб’язковий абсурд про оселедця. Цікаво, про що це свідчило — про те, що моя самостійність викликала в бабці таке саме поступове відчуження і вона намагалася більше зосереджуватися на власних відчуттях, аби не набридати мені постійними образами на те, що я більше не приділяю їй достатньо уваги. Чи бабця просто в останній момент відчула прикрість через те, що у цьому надто короткому житті часто не вдається здійснити навіть найскромніших бажань.

Відтоді я почала частіше замислюватися над тим, як багатьма речами завдячую бабці і як по-дитячому егоїстично завжди сприймала все, що бабця для мене зробила. Про всі ті важливі речі, що про них ми з нею так і не встигли поговорити, про її життя, майже невідоме мені й значно цікавіше від сотень нецікавих книг і порожніх телепередач, на які мені не забракло часу. Про те, як важко відрізняти речі важливі від другорядних і вчасно зосереджувати свою увагу на тому, що може зникнути назавжди.

Вони майже ніколи не сварилися. Спершу це навіть лякало Аллу, Софійчину маму, бо їй здавалося, що одружені люди не можуть не сваритися. Стосунки з попередніми чоловіками в житті Алли розпадалися переважно через сварки, точніше, через її невміння сваритися. Мабуть, тут зіграло роль добре засвоєне з дитинства вміння «бути мудрішою», промовчати, затаїти в собі образу, відчуття несправедливості чи незадоволення. Алла завжди уникала конфліктів. Не лише в особистому житті. Так їй було легше. Але гармонія їхніх стосунків із Зеноном трималася не лише на безконфліктності Алли: у цьому їхні характери були схожими, він цінував її стриманість, і у неї не назбирувалося прихованих образ, як це завжди було досі, із попередниками Зенона, які в несподіваний навіть для неї самої момент раптом вибухали й руйнували з такими труднощами створену ідилію.

Раніше вона ніколи не замислювалася над цим, уся її душевна енергія була скерована на те, щоб стримуватись у відповідні моменти, приховувати емоції, а потім утішати себе, подумки проговорювати все те, що вона ніколи не наважилася б сказати вголос. Тепер вона все частіше замислювалася над тим, що її неконфліктність насправді є недоліком, а не перевагою. Хоча рутинність сварок, які так часто можна було спостерігати у середовищі більшості їхніх знайомих подружніх пар, теж її відлякувала. Переважно вже через два-три роки після шлюбу люди майже цілковито втрачали інтерес одне до одного й співіснували механічно, рухаючись за відпрацьованими шаблонами побутових конфліктів. Найбільше дивувало Аллу навіть не те, що ці люди постійно сварилися. Дивним було те, що сварки не дратували їх по-справжньому, вони дорікали одне одному так само байдуже, як байдуже не зважали одне на одного в періоди між сварками. Так, ніби ці конфлікти входили у їхні подружні обов’язки, поволі відтісняючи на марґінес ніжність і приємність. Алла дуже боялася, що в них із Зеноном, Софійчиним батьком, теж колись може бути так само. І найбільше вона боялася саме цієї байдужості навіть у сварках, коли усвідомлюєш, що твоїх аргументів ніхто не слухає. Але минуло вже шість років з часу їхнього одруження, і їй вже починало здаватися, що вони оминули ту непомітну небезпеку, з якої все починається.

Хоча тепер її хвилювало інше. Вони з Зеноном ніколи не викрикали в обличчя одне одному образ, ніколи не підвищували голосу, а на кожну незадоволену або ображену інтонацію в її голосі Зенон завжди стурбовано реагував питанням: «Що трапилося?» І цього їй переважно бувало достатньо. Її образа не залишилася непоміченою, йому не байдуже, як вона реагує на його слова, він боїться її образити. Достатньо було почути підтвердження цього, як усе налагоджувалося, образа зникала.

Але тепер її почало турбувати те, що вони так само мало обговорюють проблеми, як і люди, які просто сваряться, щоразу реагуючи на знайомі подразники й не слухаючи аргументів іншого. Вона боялася, що результатом їхнього мовчання стане така сама байдужість, просто процес відбуватиметься повільніше і розмовлятимуть вони не на підвищених тонах. Вона не знала, як поговорити про це з Зеноном і чи варто про це говорити. Часом їй здавалося, що вона вигадує проблему там, де її насправді немає. І її напівусвідомлене відчуття тривоги, яке все частіше з’являлось у неї і не давало їй спокою, насправді є лише наслідком негативного попереднього досвіду, який навчив її, що будь-які стосунки рано чи пізно розпадаються, люди звикають одне до одного, байдужіють, починають ненавидіти взаємну залежність. А в них із Зеноном усе не так, і їй просто важко у це повірити. Тому і з’являється це відчуття тривоги, яке неможливо навіть логічно пояснити.

• Предыдущая
• 10/44
• Следующая