Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 6
- Предыдущая
- 6/82
- Следующая
—Давай, стукай! — пошепки звелів капіташа, обачливо тримаючись позад Шульги, так ніби лякався, що Юлія знов не захоче відчиняти йому дверей.
Шульга стукнув у двері несміливо, ледь чутно, він ще не знав, що за ними довгі сінці і ще одні двері з товстих старих дощок, може, він ще сподівався на чудо, на те, що Юлія не почує його тихого стуку, що, може, її сьогодні тут немає, затрималася на чергуванні, і тоді не буде зніяковілості, не буде сорому, не буде нічого…
Та жінка мовби стояла за надвірними дверима, мовби ждала того ледь чутного стукоту, бо одразу й озвалася, кинувши коротке, стривожене, але й з нотками ждання і надії:
—Хто?
—Я. Лейтенант.
—О, Боже! — Двері вмить відчинилися, ніжне лице забіліло в темряві. — Лейтенант? Сам?
—А капіташа, виходить, примусовий асортимент? — вискочив, як джин з глека, з–за спини в Шульги капіташа. — Номер не пройде! Капіташа — скрізь головна дійова особа! Скрізь і завжди!
І він рвонувся поперед Шульги, цілячись, мабуть, обійняти жінку або хоч доскочити до неї першим, але промахнувся, Юлія вислизнула з його чіпких рук, вдоволена своєю меткістю, тихо засміялася:
—Не хуліганьте, капіташо!
І слідом за цією напівжартівливою пересторогою відчинилися ще одні двері, вже до кімнати, у світло, в сухе тепло і в жіночий дух, низькі (Шульзі довелося пригинати голову), але широкі двері, з графітно–сірого дерева шовковиці, двері без порога, просто в глину — глиняна долівка, глиняні стіни, глиняна плитка під стіною, — але вже не в одноманітно темну, як знадвору, а всю в розкричаних азіатських барвах: нестерпно жовту, синю, як небесна лазур, вохристу, білу. Кімната була ніби й простора, але через занадто низьку стелю здавалася тісною. Враження тісноти ще посилювалося від великого шовкового абажура з довгими китицями, що нависав над невеликим круглим столом, і від ситцевої ширмочки на дерев’яній рамі, яка відгороджувала (не ховаючи, щоправда, від очей) дерев’яний тапчанчик з Юліїною постіллю, і від «гардероба» біля самих дверей: кілька дерев’яних кілочків, забитих у стіну, на кілочках синя, мов лампадка, міліцейська шинель, берет, мундир, ще там щось з одягу, все це прикрите смугастим цупким простирадлом, — може, щоб не пускати до помешкання казенного духу від прілого сукна.
Шульга й капіташа втулили свої шинелі на ті кілочки, Юлія показала їм на грубі саморобні дзиґлі довкола столу, попросила сідати, метнулася сюди–туди по кімнаті, забряжчала посудом біля плити, швидко й зграбно пересувалася з освітленої частини кімнати в затемнену, а тоді знов у освітлену, і обидва чоловіки — кожен по–своєму — змогли нарешті побачити перед собою не сповиту в міліцейське сукно службову особу, а молоду, буйнотілу жінку, в коротенькому ситцевому халатику без рукавів, в халатику, який мовби й не прикривав, не приховував жіночих принад Юлії, а ще більше увиразнював, увипуклював їх. Благенька тканина, ніби одяг голого короля з дитячої казки, перед голодними чоловічими поглядами сама собою знищувалася і не ставала на заваді бачити те, що хотілося бачити їм обом: звабливу шию, виткі руки, високі груди, тугий зад, дужі ноги, але й те, що так чи інакше лишалося під захистом легенької вдягачки, теж не почувалося в поневоленні, воно все вигойдувалося, випорскувало, вистрілювало, вигравало кожним м’язом, кожною жилочкою, кожним нервом — і вогонь тільки прицільний, тільки на згубу, тільки на знищення, безжальний і безпощадний, з усіх систем і калібрів. Гострі груди рвуть лискучий атлас ліфчика, цілячись у тебе, мов зенітки, від погляду на м’язистий плаский живіт в грудях виникає тужливе відчуття тривоги, як на танкодромі перед учбовими стрільбами, коли ти ще не знаєш, чи сам перший стрельнеш по супротивнику, чи стрельне він по тобі; а ще ж щомиттєва загроза вступу до бою резерву головного командування: розложистих стегон, стуманілих очей, ледь розхилених соковитих губ, які світяться таким пожадливим блиском, що Шульга не наважувався бодай крадькома позирнути на них, мерщій нахилився над дзиґликом, незграбно, з грюкотом посунув його до себе, під себе, не сів, а майже впав тяжко й незрушно, наче мав камінний зад.
Він запам’ятав оті Юліїні губи ще з базару. Тіло її було там сповите грубою міліцейською шинеллю, і недосвідчене око Шульги чи й запримітило б під казенним сукном жіночі буйнощі, але губи були мовби сигналом повабу, закликом, зойком безсоромності, він тоді ввесь здригнувся від самого лиш погляду на них і тепер лякався навіть згадки про той погляд свій і про те здригання.
Що буде далі? Що буде і як?
Юлія щось говорила; може, щоб не чути капіташиних теревенів, не дати йому розбазікуватися, звісно ж, починала з погоди, з гнилої ташкентської зими, тоді про якогось прокурора, якому належить і оця хатка з усією обставою, і все, що на садибі, прокурор справжній бай, у нього чотири дружини, хоч офіційно значиться тільки одна, щоб уникнути фронту, він зі шкури пнеться, догоджаючи начальству, тому й хатки оці здає міліції під квартири, Юлії він до того ж симпатизує як жінці, пробує залицятися, знайшов для неї оцей столик, подарував шовковий абажур, провів електрику, сьогодні, ніби вгадавши, що в неї можуть бути гості, приніс цілого півбарана і чотири пляшки токайського вина, і баранина свіжа, молода, соковита, одразу видно, яка то баранина. Бо коли старий баран, то м’ясо має синій, темний колір, воно тверде, жилаве, вкрите грубим шаром жовтого лою, зате ягняче м’ясо має ясно–червоний колір, жир білий і ніжний, нерви тонкі. Вона тільки тому й згодилася прийняти від прокурора його дарунок (звісно, нічого і ніколи не обіцяючи навзамін!), що м’ясо з молодого баранчика, а не з старого барана, бо старих баранів вона терпіти не може ще змалку, в них у степу овець було повно, і Юлія добре знається на цих справах…
На капіташу не діяли ніякі натяки.
—Баранинка? — розкладаючи на столі свої дари, так необачно відторгнуті вчора Юлією, просторікував він. — Баранинка — це пречудово! Молода баранинка для столу, а старий баран для молодої овечки. Старий баран вівці не попсує. А молодий? Молодий тільки на харчі. Вот приведем пример, свистит милиционер, старушка, испугавшись, подошла. Свистка не слухали, закон нарухали, ізвольте, бабонько, платіте штраф тарах! Це у відомій революційній пісеньці. А в нас? Що ми маємо в нас? Лейтенант — він молодий, а капіташа ніби вже й старий. Але ж наш лейтенант просто лейтенант, а капіташа що? Капіташа дещо має. Деякі делікатесики, раритетики, тралі–валі. Горілочка звідки? Горілочка від самого генерала Андерса! У вас, прекрасна Юліє, винце від прокурорчика, а в нас горілочка від… До такої горілочки годиться присісти… Без вас не можемо, дорога хазяєчко! Просимо, просимо, просимо!
Він спробував поставити дзиглика для Юлії так, щоб самому опинитися між нею і Шульгою, але жінка чи то добре знала таємницю круглого столу, а чи просто відчула підсвідоме, хоч як там було, та в капіташі нічого не виходило: кожен з трьох неодмінно опинявся між двома іншими, коло не знало порядковості прямої лінії, тут могла грати роль тільки відстань, але що капіташа підсовував Юлін дзиґлик, щоб наблизити її до себе і віддалити від Шульги, то вона з лукавим усміхом і відсовувала дзиґля так, щоб бути на однаковій відстані між двома чоловіками, а то й трохи ближче до лейтенанта.
—Значить, од капіташі далі й далі, а до лейтенаші ближче–ближче? — вдав з себе гірко ображеного капіташа.
—Так ми ж земляки! — засміялася Юлія. — Може, нам треба поговорити з лейтенантом. Правда ж, лейтенанте? Ви справді з Запоріжжя?
—З Запоріжжя, — підтвердив Шульга.
—А я з Кам’янки. На Дніпрі, навпроти Нікополя. Знаєш?
—Чув, але бути не доводилось.
—У нас там скіфські кургани. Вчені весь час розкопки вели. Один казав мені, ніби я на скіфську жінку схожа. Є в мені щось скіфське? Учений казав, ніби очі в мене жадібні. Ти бачив мої очі, лейтенанте?
— Обстановочка виходить з–під контролю й стає загрозливою! — вигукнув капіташа. — Завіса підіймається, перша дія починається!
- Предыдущая
- 6/82
- Следующая
