Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 5

• Предыдущая
• 5/84
• Следующая

Вухань і Петрусь кивнули.

— А де Івась, не знаєте? — на прощання спитав Лисий.

Ті двоє змовницьки перезирнулися й засміялися.

Лисий швидко роззирнувся, бо зрозумів цей сміх так, що Івась десь поруч ховається. Він не помітив ніяких ознак цього і знову повернувся до Петруся й Вуханя.

Дивовижа, подумав він. Як вони подружились. І зовсім не відчувається, що одному вже понад тридцять років, а другому заледве дев’ять. Ще коли тільки прийшли до села, Вухань запропонував Петрусеві жити в його хаті. І Вуханиха дуже цьому зраділа — своїх дітей у них не було. А далі й почалося: вони дуже швидко з’ясували, що обоє люблять майструвати. Вухань був вражений, який Петрусь у майструванні винахідливий. А Петрусеві страшенно подобалося, що будь-який його задум Вухань одразу розуміє й може змайструвати все, хоч би що він забагав, — тільки намалювати треба. Потім, коли Лисий запропонував підготуватися до можливого нашестя вовкулаків, саме ці двоє стали головними працівниками. Вони понавидумали стільки дотепних пасток навколо села, що Лисий уже почав хвилюватися — тільки б ніхто зі своїх до тих пасток не втрапив.

Раптом щось зашаруділо на дубі просто над ним, і на голову впав торішній жолудь, боляче дзьобнувши в тім’я. Лисий різко відскочив назад, перед тим устигши відштовхнути Петруся. Той був зовсім до такого не готовий, він стояв розслаблений і сміявся. Від поштовху хлопець дуже незручно впав на куприк і голосно застогнав. Вухань кинувся до нього, а Лисий в падінні вихопив з-за спини стрілу й зарядив арбалет.

— Мало що Петруся покалічив, так тепер іще мене лишилося підстрелити, — пролунав із дерева голос Івася. — Краще залазь сюди, подивися, що я знайшов.

Петрусь на Лисого не ображався, хоч і було йому дуже боляче — таки сильно забився. Зрештою, він розумів, що сам винен, — із Лисим жартувати треба обережно. Коли голова в нього зайнята важливими справами, він на жарти подеколи реагує досить несподівано.

Лисий обійшов навколо дерева, видивляючись, як на нього здертися. Дуб був старезний, широченний — навряд щоб троє дорослих чоловіків змогли його обхопити. Страшно подумати, скільки йому могло бути років. Нарешті Лисий збагнув, що Івась вилазив на дерево, використовуючи як сходинки широкі розщілини в корі. Навіть для Лисого це було непросте завдання. Але так, як Івась, по деревах узагалі ніхто не міг лазити. Він був мов рись, пальці — ніби кігті, і на руках, і на ногах.

— Тільки ж пильнуй, щоб кору не подряпати, — навчав малий Лисого, спостерігаючи зверху за його не дуже вправними спробами.

Цього він, зрештою, міг би й не казати. Малу дитину, яка вперше дряпається на дерево, завжди навчають, що головне, звичайно, не впасти, але й подряпин не залишати — це теж головне. Який сенс ховатися на дереві, якщо всі знатимуть, де ти сховався?

Нарешті вдалося дістатися до першої гілки, а далі пішло легше. Втім, поки ліз до Івася, минуло не менш як чверть години. Внизу хихотів Вухань — його завжди смішило, коли люди займалися чимось таким, чого сам він не вмів. Наприклад, майстрування — це серйозно, це ніколи не викликало сміху. А коли Леля, скажімо, стріляла з арбалета в ціль, навіть якщо дуже добре стріляла, Вухань хихотів, ніби збиткувався.

Івась сидів на пні, мов на столі. Це було неймовірно, але не вірити очам Лисий не міг. Високо-високо над землею — не менше п’яти людських зростів — стовбур був спиляний. Він був рівно й акуратно зрізаний, ніби пилкою. Хоча уявити пилку, здатну зрізати такий грубезний стовбур, мабуть, ніхто не зміг би. Очевидно, колись — багато-багато років тому, коли такі пилки існували, звідси відкривався розкішний круговид на цілий світ. Мабуть, тоді тут селилися лелеки, які люблять, щоб довкруги було далеко видно. Потім гілки навколо піднялися й сховали зріз від людських очей. Лелеки розлюбили це гніздо, а вітри з роками зруйнували його і майже знищили сліди на рівнесенькій поверхні. Дощі й сніги, спека й мороз марно боролися, щоб помережити зріз тріщинами, запустити в тіло дерева трухлявість, шашіль та інших руйнівників. Нічого не вийшло. Поверхня була гладенька, міцна й непіддатна.

«Яким же інструментом можна було таке зробити?! — знову здивувався Лисий. — А вирівняти так?»

— Сюди можна витягти скриню з арбалетами й стрілами, з харчами навіть, — Івась любовно гладив рукою поверхню, на якій сидів. — Не тільки від вовкулаків — від будь-кого можна відбитися. Тільки трохи прорідити гілки отам і отам, праворуч…

— Чим? — засумнівався Лисий.

— Петрусь придумає чим.

— Ну, а хто, крім тебе, зможе сюди видертися? Чи ти тут і житимеш, щоб не пропустити ворога? А якщо ворог так і не прийде?

— Дуже смішно, — Івась не образився. — Петрусь, запропонував зробити драбину з мотузки. І спускати її на землю тільки коли треба.

— Хто ще, крім Петруся, знає про це місце?

— Вухань.

— Вони сюди лазили?

— Тільки Петрусь, він потім розповів Вуханеві. — Івась мимоволі намагався говорити тихо, як і Лисий, хоча й не розумів, навіщо така таємничість. — Вухань потім хотів подивитися, як це можна було так відрізати верхівку, але залізти не зміг, а ми не могли його підсадити.

— Треба попередити, щоб нікому не розповідали — ні Петрусь, ні Вухань.

— Чому? — здивувався Івась. — Ти в селі когось боїшся?

— Не боюся, — відповів Лисий після паузи. — Але мушу спершу дещо перевірити. Мені чомусь здається, що не ти перший знайшов це дерево. Що тут було, коли ти вперше сюди дістався?

— Нічого не було… — Івась стенув плечима. — Так, сміття якесь… Пір’я…

— Чиє пір’я?

— А я знаю? Чорне, схоже на куряче, тільки ж курка… Як би вона сюди дісталась? Я подумав, що шуліка сюди затягнув курку та й з’їв…

— Може, й шуліка, — Лисий задумався. Ця табуретка йому не подобалася. Вона була й справді дуже приємна на дотик, тішила око, та разом із тим він відчував щось дуже непривітне, чуже й навіть вороже.

Коли Івась поліз униз, Лисий зірвав із найближчої гілки перекособоченого жолудя і встромив його хвостик у ледь помітну щілину в корі. Обдивився й вирішив, що виглядає досить природно: за певних умов жолудь і сам міг би так зачепитися за кору.

— Виходь уже! Визираєш там… — сказала вона. Звісно, Василькову стрілу Леля впізнала одразу.

Але перш ніж із-за дерева вийшов Василько, розлігся лютий гавкіт Глини, який саме встиг виявити хоробрість і надійність. Він гасав навколо мертвого вовчого тіла, присідав на передні лапи. Як ти наважився загрожувати моїй Лелі, кричав він, хто ти такий, щоб так зухвало поводитися, тепер знатимеш, вигавкував він на весь ліс.

Леля вирішила не чекати, доки він почне хапати й шматувати зубами цінну вовчу шкуру, й відігнала собаку.

— Раз уже ти такий неслухняний, — тепло сказала вона Василькові, — матимеш іще одну розвагу: здиратимемо шкуру з вовка.

Різкий запах ворожої крові не давав Глині спокою. Він гарчав, переходив з місця на місце, лягав на глицю й одразу ж підводився, але наблизитися не наважувався, пам’ятаючи Лелину команду.

— Та як же можна так знущатись, — ображено бурмотів він. — Та хіба ж я вам чужий? Самі розважаються, шкуру з нього здирають, а мені — зась? Ну, я так не граюся! Чуєте, я так не граюся!.. Ну гаразд, граюся, тільки ж підпустіть мене до нього!!!

Він наробив стільки галасу, що розлякав усіх — не тільки в лісі, а, мабуть, і в річці. Леля відчувала, що цей вовк зруйнував усі її плани. Чи той ведмідь? Зустріти двох таких небезпечних хижаків в один день, та ще й так близько від села — це справді дуже дивно й незвичайно. Не так багато вовків у цих лісах, а ведмедів, наскільки Леля знала, тут зроду-віку ніхто не бачив.

Закінчивши роботу, діти натягли шкуру на сяк-так зв’язану раму з гілочок, а потім відбатували від підв’язаної до великої липової гілки вовчої туші кілька невеликих шматків м’яса й кинули їх Глині. Самі вони їсти вовчатину не погодилися б нізащо. Та й Глина не дуже нею ласував: довго принюхувався, гидливо взяв у пащу й тут же виплюнув на глицю, потім так само повівся з другим шматком… Але коли побачив, що Леля й Василько намірилися йти далі, за кілька секунд усе проковтнув і погнався за ними.

• Предыдущая
• 5/84
• Следующая