Замок у Карпатах - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 4

• Предыдущая
• 4/20
• Следующая

Таку легенду створили собі мешканці села. Але чи справді той старий бук тратив кожного року одну гіляку, це не було певне. — Так запевняв усіх Федь; але хто ж ліпше від нього міг про це знати? Він же мав його все на оці, пасучи вівці в долинах Солі. Зрештою, хто посмів би не вірити Федеві, коли від най-біднішого до найбагатшого в селі всі його таки лякалися. Так то Федь виворожив, що замок у Карпатах не постоїть довше, як три роки, бо його опікунчий бук має вже тільки три гіляки.

Федь ішов саме у село, щоб занести туди цю велику новину, коли йому трапилася пригода з люнетою.

Велика новина, справді велика.

Над замком було видно дим… Те, чого Федь не міг доглянути голим оком, побачив крізь люнету. Це не була мряка, це був справжній дим, що піднімався з замкового комина високо аж до хмар… А чей же в замку не було нікого… Від довгих, довгих літ ніхто не переступив порога його брами. Вона, напевно, замкнена, а звисний міст піднятий. Коли ж хтось перебував у замку, то це могли бути тільки духи… Але чи духи палили би в печі… Цікаво, чи цей дим з кухні, чи з кімнат?

Федь наглив своє стадо до поспіху. На його заклик пси зганяли овець докупи та завертали на дорогу, підіймаючи тумани пороху. Почала падати вечірня роса.

Зустрілися з ним селяни, що вертались домів, припізнившися в полі. Поздоровили його ввічливо, але вій ледве відповів їм. Вони цим дуже збентежилися, бо знали, що аби оминути якесь лихо, треба було не лише самому поздоровити вівчаря, але й почути від нього якесь прихильне слово. Але Федь був нині якийсь дивний та задуманий, а насупився так, начеб половину овець з його стада вхопив йому медвідь.

Що за мара! — думали люди, — яку це лиху новину несе Федь у село?

Перший довідався про це війт Кольц. Федь, як тільки його побачив, кликнув здалека:

— Над замком видно дим, ґаздо!

— Що ти верзеш?

— Те, що чуєте.

— Ти здурів?

І справді, сказати, що в тій купі старезного каміння спалахнув огонь, це була така сама нісенітниця, якби хтось сказав, що гора Негой запалилася.

— Кажеш, Федю, що замок горить? — спитав іще раз Кольц.

— Якщо він не горить, то хтось розклав огонь у ньому.

— То, певно, мряка…

— Ні, це дим. Ходіть, погляньте!

Оба пішли на середину дороги, де був горбок, звідки найкраще було видно замок.

Федь подав війтові люнету.

Але війт не знав так само, як ще недавно Федь, до чого здався цей прилад, і спитав:

— Що це?

— Це така машина; я купив її для вас за два ринські, але вона варта чотири.

— У кого?

— В мандрівного жида.

— А що з нею робити?

— Приложіть її до ока, оберніться в сторону замку й погляньте, то будете знати.

Війт зробив так, як Федь йому казав. Довго приглядався замкові.

Так! Це був дим, що виходив з комина башти. Вітер ніс його аж на вершок гори.

— Справді дим, — заговорив війт по хвилині і здивувався.

Під час того підійшла до них Марійка і лісничий. Вони цікаво приглядалися їм з боку вже довший час.

— До чого це служить? — спитав лісничий, беручи до рук люнету.

— Крізь це можна далеко бачити.

— Направду?

— Направду! Крізь цю люнету я бачив з самої полонини, як ви йшли дорогою, а…

Федь не докінчив речення, а Марійка спустила свої гарні очі до землі. Вкінці не було в тому нічого злого, що багацька дівчина вийшла проти свого судженого.

Одно за одним брали люнету і дивилися на замок. Поприходило десяток сусідів і всі оглядали дим.

— Може, грім ударив у башту? — сказав один.

— Або ж гриміло тепер? — спитав війт.

— Де там! Вже тиждень не гриміло, — відповів Федь.

І ті добрі люди були тим так перелякані, начеб їм хтось сказав, що на горі Ретязат створився вулкан і димить…

Село Верст таке собі незамітне, що його не найдеш на звичайних картах. Воно й сусіднє село Вулькан, що називається так від гори Вулькану, лежать мальовничо розкинені на склоні гір Плази.

Відколи повстав вугляний басейн, збільшився торговельний рух у містечках Петрошень і Лівадзель, а також і в околиці на кілька миль довкола. Але ані Вулькан, ані Верст не мали з промисловими осередками нічого спільного і залишилися такими самими, як п’ятдесят літ тому та якими будуть ще певно за других п’ятдесят літ.

Поважну частину населення тих сіл творять жандарми, митні урядовці і граничники, додайте до того ще селян, то будете мати чотириста до п’ятсот мешканців Версту.

Село має тільки одну головну вулицю. Ця вулиця веде аж до головного шляху і нею гонять купці воли, вівці, свині та везуть овочі. Деколи заблукається на ній і який подорожній, що не встиг на залізницю до Кольошвару та долини Марош.

Природа вивінувала ті околиці дуже щедро. Поміж горами Бігар, Ретязат і Паріно земля дуже врожайна, а крім того має справжнє багатство копалин: копальні солі в Торзі дають річно більш як 20 міліонів тонн солі; гора Парейд має сод; залізні гути в Тороцьку працюють вже від Х ст. Копають там також олово. Далі славні мінеральні води у Вайда Гуняд; копальні вугілля округи Гатшег у Лівадзель і Петрошень, що дають річно 250 міліонів тонн і вкінці копальні золота в Офенбаня біля Топанфальва, де сотні тисяч дуже простеньких млинків перебирає пісок ріки Вереш-Патак і виловлює рік-річно на два міліони ринських того дорогого металу.

Околиці, як бачимо, дуже багаті, а проте населення того краю здебільша вбоге. Правда, Тороцько, Петрошень та інші промислові осередки нагадують вже своїм виглядом дещо європейські промислові міста, мають навіть багато домів з балконами та верандами, але ви даремно шукали б за тими річами в селі Версті або Вулькані.

Село Верст має щонайбільше шістдесят хат, наріз-но розкинених по обох боках вулиці. Хати мають химерні дахи з круглими віконцями. Хата й стайня під одною крівлею, а побіля неї стодола, крита соломою, спереду хати город. Тут та там журавель, а до нього прив’язане відро, дві або три калабані, що під час дощу наповнюються водою, і береги річок, ось і ціле село Верст, збудоване поміж горбами. Але все це свіже й цікаве; квіти цвітуть у городцях і по вікнах хат. Зелень вкриває муровані стіни. Тонке, мов волосся, зілля, мішається зі старим золотом колосся та чіпається пнів тополь, буків, сосон, в’язів і кленів, що ростуть при хатах так високо, як лише можуть. А за тим усім гора за горою і знову гора, аж до синіх верхів, що наче підпирають небо.

В селі, крім тих, що живуть тут з діда-прадіда, є ще кілька циганських родин. В тій окрузі і кількох селах осіли цигани. Вони говорять мовою населення і ходять до церкви. Ті з Версту творять свій окремий гурток і мають свого начальника; поза тим вони пристосувалися до місцевого населення.

Верст і Вулькан мають одного священика; він мешкає у Вулькані, віддаленому від Версту на півмилі.

Культура, наче повітря і вода. Вона проникне скрізь, хоч би через найменшу дірку. Але, на жаль, ніякої дірки не пробито в тій частині південних Карпат, а село Верст було найтемніще в окрузі Кольошвару.

Мало село вчителя і війта, але вчитель не грішив надто великим знанням. Його освіта обмежувалася доволі поверховою грамотністю. Історією, географією чи літературою він не цікавився; зате знав він напам’ять усі народні пісні та легенди. Цього “предмету” вчив він дуже пильно, а що мав теж трохи фантазії, то дехто з його учнів багато на цьому користав.

А війт Кольц? Очевидно, він був найвизначнішою людиною в селі.

Це був п’ятдесяти п’яти- до шестидесятилітній чоловік, низького росту, з рідким, сивим волоссям та ще чорною бородою й більш лагідними, аніж живими очима. Ходив порядно вдягнений, як годиться ґазді. Носив шапку, широкий черес зі спряжковд, сердак без рукавів і короткі широкі штани, впущені в шкіряні чоботи.

Більш ґазда, ніж війт, судив спори між сусідами й завідував громадськими справами, не забуваючи при тому про власну кишеню. Всі купна й продажі приносили йому дохід, не кажучи вже про оплати, що їх складали йому купці, трафіканти чи туристи.

• Предыдущая
• 4/20
• Следующая