Замок у Карпатах - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 15

• Предыдущая
• 15/20
• Следующая

Але це хотів так зробити, щоб ніхто з верст ян нічого про те не знав, бо зразу зачались би переконування і просьби, щоб не йти туди. Тому вирішив, що вийдуть зі села так, наче б ішли до Кольошвару, а потім скрутять на стежку, що її він запримітив з майдану; вона вела з гори Ретязат на гору Вулькан. Туди можна було дістатися на збіччя гір Плази, не потребуючи йти через село Верст.

Біля полудня, заплативши солений рахунок приємно всміхненого Йоська, молодий граф пустився в дорогу.

Війт, гарна Марійка, вчитель, доктор та інші верстяни вийшли на гостинець, попрощати рідкого гостя.

Навіть лісничий Микола вийшов з хати, а доктор завважив чванькувато, що ще трохи й він його зовсім вилікує.

— Гратулюю, — сказав молодий граф до Миколи, — а вам, панно Марійко, також; це головно ваша дбайлива опіка поставила його на ноги.

— Дякуємо, — відповіла Марійка на радощах.

— Щасливої дороги! — говорив лісничий.

— Дай Боже! — відповів граф, сумно всміхаючись.

— Просимо вам, пане графе, ще раз дуже, не забудьте сказати в місті про замок, — кликав війт.

— Ні, пане війте, не забуду, — відповів граф. — Але коли б я десь у дорозі затримався, можете й самі в простий спосіб звільнитися від того непривітного сусідства.

— То легко сказати… — пробурмотів учитель.

— …І зробити, — відповів граф. — За двадцять чотири години жандарми виполошать усіх “духів” зі замку, як тільки того забажаєте.

— А хіба жандарми дадуть раду духам? — спитав вівчар Федь.

— Навіть духам! — запевнив граф.

— Пане графе, — обізвався доктор, — якщо б ви пішли були тоді зі мною і з Миколою, то певно так би не говорили.

— Ні, пане доктор, — засміявся граф, — все говорив би те саме, що тепер, навіть хоч би мої ноги не раз, а кілька разів приросли до землі…

— Ноги… так, пане графе, і то в чоботах… Ми попали в царство духів… де все було можливе…

— Не переконаю вас, — сміявся граф, — але думаю, що чоботи жандармів не приростуть до землі, як ваші…

Молодий граф ще раз попрощав Йоська, що низько йому кланявся, війта й усю громаду, та відійшов з Грицвком.

За годину вони були вже на правому березі ріки і спиналися на хребти Ретязату.

Грицько нічого не говорив, бо бачив, що нічого не поможе, боявся тільки, щоб його пан не вліз знову в якусь халепу.

По двогодинному ході граф і Грицько сіли трохи відпочити.

В тому місці Волоська Сіль йшла крутим поворотом направо; з другого боку видно було вже високорівню Оргаль.

Граф і Грицько мусіли перейти на другий беріг ріки, „щоб дістатися до замку. Ця дорога була вдвоє довша, але вони все ж надіялися, що дійдуть до замку за дня й молодий граф зможе його оглянути. Потім зійдуть на ніч до Лівадзель, а рано підуть до Кольо-швару.

По півгодинному відпочинку подорожні вирушили в дальшу дорогу. Грицько насилу стримався від зав-ваги:

— Це зовсім безпотрібне йти далі! Повернімо я плечима до того проклятого замку й вертаймо.

Перейшовши на другий бік ріки, побачили, що дорога буде дуже тяжка. Грунт був тут кам’янистий; повно було провалів і гірських потоків. Стежки не було ніякої. Вони обчислили, що за годину будуть на Вулькані, тим часом ішли повних п’ять годин.

Вправді, цей бік гір Плази не був такий залісе-ний як той, що ним ішов Микола з доктором, зате були тут інші перепони. Стрімкі скелі, глибокі провалля, гостре каміння перегороджувало дорогу.

Годину тривало, заки видрапалися на склін гори й направду здавалося, що замок тому був такий недоступний, що дістатися до нього було так тяжко.

Вийшовши на високорівню Оргаль, подорожні побачили на її вершку замок, який здалека нічим не ріж-нивсй від диких скель.

Молодий граф і Грицько йшли до замку з північного боку, Микола й доктор ішли туди зі сходу, де була замкова брама і звисний міст. Від півночі був тільки оборонний мур й відтіля ніяк не можна було дістатися досередини; але це молодого графа не бентежило; він не мав наміру входити до замку.

Було пів до сьомої вечором, коли граф і Грицько стали на вершку високорівні. Перед ними сіріли старі мури замку, його башти й вежі. Біля одної з них видно було старий бук з обломаним гіллям. Південно-західний вітер грався його листям.

І бук і замок виглядали дуже старі й граф переконався, що Федь мав слушність, коли говорив, що замок не постоїть вже довго.

Всередині замку певно були великі зали, стародавні кімнати, зброївні, темні підземелля й покручені коридори.

Ніяке інше місце в світі не було відповідніше на осідок для князя Горца від цього старого, опущеного замку… Тут він міг жити спокійно, переконаний, що ніхто про це не довідається.

Але назверх ніщо не вказувало на те, щоб у замку хтось мешкав. З коминів не підіймався дим, вікна були щільно позамикані, навіть голос пташок не турбував мертвецької тиші старого замчища.

Молодий граф приглядався мовчки й задумано старій будівлі.

Колись у тому старому замку було гамірно, колись кипіла в ньому життя, а на оборонному валі вартувала озброєна сторожа.

Грицько відійшов на бік, залишаючи графа у спокою, та коли сонце сховалося за верхи гір Плази, а долину обох Солей почали сповивати вечірні сутінки, Грицько заговорив:

— Пане графе… темніє. Наближається ніч.

Граф наче не чув.

— Пора вже йти, — почав знову Грицько. — В Лівадзель позамикають усі корчми.

— Зараз, Грицьку, зараз іду, — відповів граіф і стояв далі, наче вкопаний у землю.

— Не забувайте, що ті скелі ми з трудом пройшли в білий день, а що буде вночі…

— Правда, правда, Грицьку… зараз уже йдемо…

Здавалося, що щось здержує молодого графа й він не може відійти від замку.

Може і йому, як докторові, приросли ноги до скелі?…

Ні! Його ноги були вільні, він ходив сюди й туди по високорівні, а коли б хотів відійти, ніщо б йому не перешкодило…

— Пане графе, йдемо? — не витримав Грицько.

— Так, так, — відповів граф і не рухався з місця.

Тим часом на високорівні почало вже добре вечоріти. Замок оповили вечірні тіні, але ані в одному вікні не блиснуло світло.

— Пане графе, та ходім уже! — просив Грицько.

Граф пустився вже йти до нього, коли враз на замковій терасі там, де ріс ославлений бук, появилася якась мрячна з’ява…

Граф спинився і вдивився в з’яву.

Це була молода жінка, її довге волосся було розпущене, а руки простягнені. Вона мала на собі білий одяг.

Ах, цей одяг! Чи не був це одяг Стіллі, що вона його мала на собі під час кінцевої сцени в театрі, коли траф бачив її останній раз?

Так! Це була Стілля! Вона простягла руки до графа й дивилася на нього палаючими очима.

— Це вона… вона… — крикнув граф, хитаючися, і був би впав лід муром, коли б Грицько його не підтримав.

З’ява зникла…

Як дивно! Одна мить і граф пізнав Стіллю.

— Вона, це вона!… Стілля живе!… - закликав.

Хіба це було можливе? Стілля, що її граф ніколи не думав уже побачити, появилася на замковій терасі! Це йому не привиділося, бо й Грицько її бачив!… Це була, певно, вона й мала на собі той сам одяг, що в ньому виступала останній раз у театрі Сан-Карло!

Молодий граф бачив її на власні очі. Чи справді ця обожана жінка, що мала бути його дружиною, була ув’язнена від п’яти літ у тих заліських горах? Хіба ж це було можливе, щоби Стілля воскресла? Чи князь Горц схопив її тоді мертву й завіз до свого замку в Карпатах? Чиї ж це похорони відбулися тоді на цвинтарі Кампо Санто Нуово у Неаполі?

Все це було неймовірне, подобало на чудо й граф сотню разів повторював це собі вперто… А все ж Стілля була на замку… Вона жила, бо він бачив її на терасі!…

Молодий граф пробував зібрати свої думки, й рішився: за всяку ціну вирвати Стіллю з рук князя Горца, що в’язнив її в замку в Карпатах від п’яти літ!

— Слухай, Грицьку… — заговорив придавленим зі зворушення голосом, — розумієш ти що з того… бо я вже нічого не розумію. Мені здається, що я збожеволів…

• Предыдущая
• 15/20
• Следующая