П'ятнадцятирічний капітан - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 25

• Предыдущая
• 25/74
• Следующая

— Для початку, друзі мої, — сказав Дік Сенд, — прив'яжемо до реї новий грот, бо старий зірвала буря. Робота буде нелегка, однак виконати її конче треба.

— Попрацюємо! — відповів Актеон.

— А мені можна вам допомогти? — спитав малий Джек, завжди готовий працювати разом з матросами.

— Звісно, Джеку, — відповів Дік Сенд. — Ти станеш за стерно з нашим приятелем Бетом і допоможеш йому правувати.

Джек, звичайно, запишався, почувши, що він тепер — помічник стернового.

— Ну, друзі, до роботи! — мовив Дік Сенд. — І не важити життям без надоби!

Під керівництвом молодого капітана негри негайно взялися до діла. Справді, праця передбачалась нелегка. Насамперед треба було підняти згорнуте вітрило на щоглу й прив'язати його до реї.

Проте Дік Сенд так вправно керував роботою, а матроси слухались його так охоче, що за годину вітрило було прив'язане, напнуте й зарифлене на два рифи.

Фок і клівер, згорнуті ще перед бурею, поставили без особливих труднощів, незважаючи на дужий вітер. А о десятій годині ранку «Пілігрим» уже мчав під скісним гротом, фоком і одним клівером.

З обережності Дік Сенд не став піднімати всіх вітрил. Уже підняті вітрила при такому вітрі мали забезпечити швидкість не менше двохсот миль на добу; такої швидкості було досить, щоб днів за десять добутися до американського континенту.

Молодий капітан повернувся на корму й, подякувавши «помічникові стернового», малому Джекові, став за. стерно. Він був задоволений: «Пілігрим» уже не залежав од ласки вітру та хвиль і швидко йшов правильним курсом. Всяк, хто бодай трохи знається на морській справі, зрозуміє радість Діка Сенда.

Назавтра хмари мчали з тією самою швидкістю, але між ними вже поробилися широкі розриви, крізь які пробивалось сонячне проміння, розсипаючись по хвилях золотими лелітками. Подеколи й «Пілігрим» потрапляв у таку смугу сонячного проміння. Яке ж бо благо — оце життєдайне сяйво! Часом воно згасало, затулене темною хмарою на сході, потім знову з'являлося, щоб іще раз зникнути, проте погода дедалі кращала.

На «Пілігримі» відкрили всі люки, щоб провітрити приміщення. Свіже морське повітря пішло в трюм, у кубрик, у кают-компанію. Розвісили сушитися вологі вітрила, порозстилавши їх на рострах⁷⁸. Палубу теж почали прибирати. Дік Сенд не міг допустити, щоб його судно прийшло в порт брудним. Двох-трьох годин вистачить, щоб, не перевтомлюючи команди, навести повний лад.

Лага на «Пілігримі» не було, але Дік Сенд умів визначати швидкість корабля за кільватером. Він не сумнівався, що побачить землю якнайпізніше за тиждень, і переконав у цьому місіс Уелдон, показавши їй на карті те місце, де, на його думку, вже перебував «Пілігрим».

— Гаразд, мій любий Діку, — мовила місіс Уелдон. — А де саме ми вийдемо до американського берега?

— Десь отут, місіс Уелдон, — відповів молодий капітан, показавши на довгу смугу узбережжя між Перу й Чілі. — Показати точніше я не можу. Осьде острів Пасхи, який ми залишили на заході. А що відтоді вітер не змінив напрямку, то ми маємо побачити землю на сході. На цьому узбережжі чимало портів, однак у який ми врешті зайдемо, сказати напевне важко.

— То байдуже, Діку. Аби тільки дістатися до будь-якого порту!

— Звичайно, місіс Уелдон. Хоч у якому порту ми висадимося, ви зумієте швидко повернутися звідти до Сан-Франціско. «Тихоокеанська мореплавна компанія» гарно обслуговує це узбережжя. Її кораблі заходять у всі головні порти, і вам буде дуже легко відплисти звідти до Каліфорнії.

— А хіба ти не думаєш вести «Пілігрим» до Сан-Франціско?

— Звісно, думаю. Але тільки після того, як ви сядете на якийсь пароплав, місіс Уелдон. Якщо нам удасться знайти капітана й команду, ми вирушимо до Вальпараїсо, щоб там розвантажитись — так би, безперечно, зробив капітан Халл. А вже потім візьмемо курс на Сан-Франціско. Це б вас неабияк затримало, і хоч мені дуже сумно розлучатися з вами…

— Гаразд, Діку. Ми подивимось згодом, як діяти далі. А зараз скажи мені: ти, здається, боявся підходити до незнайомого берега?

— Так, бо цього й слід боятись, — відповів юнак. — Проте я все-таки сподіваюся зустріти в прибережних водах якесь судно. Ми б зв'язалися з ним і дізнались би точно, де ми є, а потім сміливо пристали б до берега.

— Хіба в цих місцях немає лоцманів, які проводять судна до берега? — спитала місіс Уелдон.

— Повинні бути, — відповів Дік Сенд. — Але вони плавають тільки неподалік од берега. Тож нам доведеться підійти якомога ближче до землі.

— А коли ми не зустрінемо лоцмана? — вела далі місіс Уелдон: вона розпитувала так докладно, бо хотіла знати, як діятиме молодий, зовсім ще недосвідчений капітан у тому чи в іншому випадку.

— В такому разі, місіс Уелдон, якщо погода буде гарна, а вітер помірний, я плистиму попід самісіньким берегом, доки знайду місце, де пристати. Якщо ж вітер подужчає, тоді…

— Що ти робитимеш, Діку?

— Ну, якщо вітер приб'є «Пілігрим» до берега і неможливо буде вийти в море…

— Що тоді?

— Тоді я буду змушений викинути судно на берег, — відповів молодий капітан, на якусь мить спохмурнівши. — Та це вже в крайньому разі. Краще до цього не вдаватися! Ви не лякайтесь, місіс Уелдон. Гадаю, до цього не дійде. Небо провіщає гарну погоду: до того ж, не може бути, щоб ми не зустріли судна або лоцманського катера. «Пілігрим» тримає курс на землю, і ми незабаром її побачимо!

Так, викинути «Пілігрим» на берег — це була б крайність, на яку і найвідважніший моряк зважується не без остраху! Дік не хотів про це думати, поки бачив хоч якусь можливість цього уникнути.

Протягом кількох наступних днів погода була мінлива, і це непокоїло молодого капітана. Барометр падав, і це свідчило про те, що вітер подужчає. Дік Сенд питав себе, чи не доведеться знов утікати від урагану зі згорнутими вітрилами. Треба було залишити бодай одне вітрило, бодай фок, і Дік вирішив його не згортати, поки не виникло загрози, що його зірве. А щоб зміцнити щогли, наказав понатягати ванти. Про всяк випадок, годилося підготуватись; це був перший застережливий захід. Адже якби «Пілігрим» позбувся рангоута⁷⁹, це мало б небезпечні наслідки. Разів два барометр піднімався, і Дік Сенд побоювався, що вітер зміниться, тобто повіє зі сходу. Отоді клопоту не збудешся! Що вони робитимуть, коли вітер повів навпроти? Лавіруватимуть? Якби справді довелося, це — нова затримка, а також загроза, що їх однесе назад у відкритий океан!

На щастя, побоювання Діка Сенда виявились даремними. Кілька день вітер змінювався ривками — то на північний, то на південний, та кінець кінцем знову повіяв із заходу. Це був той самий «дуже свіжий вітер», що розхитував рангоут.

Настало 5 квітня. Минуло вже два місяці, відколи «Пілігрим» залишив Нову Зеландію. Двадцять день супротивні вітри та тривалі штилі затримували судно. А потім раптом знявся попутний вітер і чимдуж помчав судно до землі. Особливо швидко йшов «Пілігрим» під час урагану. На думку Діка Сенда, середня швидкість досягала двохсот миль на добу. Чому ж вони досі не допливли до берега? Може, берег утікав од «Пілігрима»?

Так чи інакше, а берега не було видно, хоча один з матросів повсякчас оглядав обрій із бом-брам-реї.

Часто Дік Сенд піднімався туди сам. Приставивши до очей підзорну трубу, він вдивлявся вдалечінь, чи не замріють там обриси гір. А що вершини Анд здебільшого дуже високі, то їх треба було шукати над обрієм, серед хмар.

Не раз Том і його товариші помилялися, начебто побачивши землю. Але то була якась хмара чудернацької форми, що виглядала з-за інших далеких хмар. Траплялося, вони вперто твердили, ніби бачать землю, але за якийсь час доводилося визнати, що то їм тільки здалося. «Земля» починала рухатись, змінювати свої обриси і врешті зливалася з довколишніми хмарами.

Проте 6 квітня сумнівів уже не залишилося.

Була восьма година ранку. Дік Сенд тільки-но виліз на рею. Перші сонячні промені розганяли туман, і лінія обрію проглядала чітко. Раптом з уст юнака вихопився довгожданий вигук:

• Предыдущая
• 25/74
• Следующая