20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 23

• Предыдущая
• 23/92
• Следующая

Поміж балістами, наче полотнища, гнані вітром, шастали скати; серед них, на мою велику втіху, я пізнав китайського ската з жовтавою спиною, ніжно-рожевим черевом і трьома шпичаками над оком; це воістину невиданська риба, і свого часу навіть Ласепед не вірив, що вона існує, бо бачив цього ската тільки в одному альбомі японських малюнків.

Дві години підводне військо супроводило «Наутілус». У цьому барвистому мінливому рої я помітив зеленого губаня, барабульку, помальовану двома чорними смугами, білого бичка із закрученим хвостом та фіолетовими цятками на спині, японську скумбрію, чарівну макрель тутешніх вод із блакитним тілом та сріблястою головою, блискучих лазуровиків, сама назва яких замінює докладний опис, спар пругастих із різнобарвними плавцями — блакитними і жовтими, спар смугастих із темним кільцем на хвості, спар, зграбно підперезаних шістьма пасами, трубкоротих, що їх рот подібний до дудочки, або морських бекасів — деякі з них сягають метра завдовжки, японських саламандр, мурен єхиднів, шестифутових гадюк із маленькими жвавими очима та вишкіреною зубастою пащекою.

Вкрай захоплені, ми любувалися на це видовище. Нед називав риб, Консель класифікував їх, а я милувався з їхніх жвавих рухів та зграбних форм. І не скажеш, яка краща. Ніколи не випадало бачити мені цих риб живими, та ще й у їхній природній стихії.

Я не описуватиму всіх різновидів, що промайнули перед нашими зачудованими очима, всього багатства Японського та Китайського морів. Риб — а їх було, як птахів у повітрі,— приваблювало, безперечно, електричне сяйво.

Зненацька в салоні спалахнуло світло. Металеві віконниці засунулися. Дивне диво зникло. Та я ще довго сидів замріяний. Згодом мій погляд упав на прилади, що висіли по стінах. Компас і далі показував курс норд-ост, манометр — тиск п'ять атмосфер, що відповідав п'ятдесятиметровій глибині, а електричний лаг — швидкість п'ятнадцять миль на годину.

Я очікував капітана Немо. Але він не з'являвся. Хронометр показував п'яту годину.

Нед Ленд і Консель пішли в свою каюту. Я повернувся до себе. На столі вже стояв обід — юшка з ніжного м'яса морської черепахи, білошкіра округла барвена — її печінка вважається за найвишуканішу страву — та філе риби з родини окуневих, котре видалося мені смачнішим за філе лосося.

Вечір минув за читанням, писанням та роздумами. Потому мене став змагати сон, я послався й заснув як убитий. А «Наутілус» тим часом линув стрімкою течією «Чорної ріки».

Наступного дня, дев'ятого листопада, я прокинувся, проспавши аж дванадцять годин. Консель, заведеним звичаєм, зайшов спитатись, як «панові професору спалося», й запропонувати свої послуги. Його друг канадець ще й досі спав, так ніби в нього зроду іншого клопоту не бувало.

Я не заважав добрязі правити теревені, відповідаючи зрідка й невгаразд. Мене бентежило те, що капітан не з'явився вчора до салону, і я чекав на зустріч із ним сьогодні.

Я вбрався в свій одяг з бісусової тканини. Консель спитав, що то воно за крам. Я пояснив йому, що тканину цю тчуть із блискучих шовковистих ниток; ними чіпляється до скель мушля «пінна», якої рясно водиться біля берегів Середземного моря. За давніх-давен із бісуса виробляли чудову тканину, а згодом — рукавички, бо він м'який і дуже теплий. Отже, команді «Наутілуса» не треба було ні бавовни, ні шовкопрядів, ні овець — саме море дбало про те, щоб настачити їй одяг.

Убравшись, я вийшов до салону. Там було порожньо.

Я допався врешті до конхіологічних скарбів, зібраних у вітринах: длубався в гербаріях, повних рідкісних морських рослин, що, навіть засушені, зберігали принадну свіжість своїх барв.

Минув цілий день, а я так і не мав честі побачитися з капітаном Немо. Залізні віконниці салону не розсувалися. А може, нас просто не хотіли пересичувати красою?

«Наутілус» прямував курсом ост-норд-ост на глибині п'ятдесяти — шістдесяти метрів зі швидкістю дванадцяти миль на годину.

Десяте листопада минуло також без особливих змін. Ніхто з команди не попадався мені на очі. Нед і Консель майже цілий день пробули разом зі мною. Вони й собі дивувалися на відсутність капітана Немо. Чи він не заслаб? Або, чого доброго, змінив свої наміри щодо нас?

Та, зрештою, як зауважив Консель, нам і трохи не уймали волі, нас годували смачними стравами. Капітан Немо додержував умови. До того ж у незвичнім нашім становищі відкрилося стільки прекрасного, що ми й поготів не мали підстав нарікати на свою долю.

Одинадцятого листопада вранці, відчувши, як у «Наутілусі» війнуло свіжим повітрям, я догадався — ми випливли на поверхню океану поповнити запаси кисню. Я хутко зійшов трапом на палубу.

Була шоста година. Погода видалась хмарна, море було сіре, але спокійне; вода ледь леліла. Я так сподівався зустріти капітана Немо! Чи вийде він на палубу? Та я зауважив тільки стерничого, ув'язненого в своїй скляній буді. Всівшися на узвишші, що його утворювало днище човна, я з насолодою вдихав насичене сіллю повітря.

Мало-помалу сонячні паруси пробилися крізь туман. На обрії сходило осяйне світило. Море під його променями запалало, як порох. Забагряніли розвіяні в висоті хмари, а численні малі хмаринки, що їх звуть баранцями, звістували вітряну днину.

Та що важить вітер «Наутілусові», якому не страшні бурі!

Я милувався сходом сонця — таким величним, таким радісним, коли раптом почув чиїсь кроки.

Я намірився вітати капітана Немо, але то був його помічник, котрого я вже бачив за першої зустрічі з господарем судна. Він вийшов на палубу і, здавалося, не помітив мене. Приклавши до очей потужного бінокля, він пильно обдивлявся обрій. Потому підійшов до люка й сказав кілька слів. Вони добре мені запам'яталися, бо згодом я щоранку чував їх за тих самих обставин. Ось вони:

Що то за фраза, я не можу сказати.

По цих словах помічник спустився донизу. Я подумав, що «Наутілус» почне занурюватися. Тому й собі зійшов у судно і попростував до каюти.

Так збігло ще п'ять днів. Щоранку я виходив на палубу. Помічник промовляв ту саму фразу. Капітан Немо не з'являвся.

Я вже вирішив був, що більше його не побачу, але 16 листопада, увійшовши разом із Недом і Конселем до своєї каюти, помітив на столі адресованого мені листа.

Я нетерпеливо розгорнув його. Листа було написано по-французькому, але літери скидалися на німецьку готику.

— Полювання! — вигукнув Нед.

— І то в лісах на його острові Креспо! — додав Консель.

— Виходить, що він висідає на землю? — спитав Нед Ленд.

— Здається, ясно сказано, — відповів я, перечитавши листа.

— Прекрасно! Треба прийняти запросини, — сказав канадець. — Тільки б вийти на землю, а там ми вже щось придумаємо. До того ж я не відмовлюся поласувати шматком свіжої дичини.

Не сушачи собі голови над тим, як узгоджується капітанова неприязнь до островів та суходолів із його запросинами на полювання в лісах Креспо, я обмежився відповіддю:

— Спершу подивимося, що то за острів Креспо.

Я взявся розглядати карту і тут же під 32°40? північної широти та 167°50? західної довготи знайшов острів, що його 1801 року відкрив капітан Креспо і який на старих іспанських картах називається Roca de la plata, себто — «Срібна скеля». Ми перебували за тисячу вісімсот миль од вихідної точки, отже «Наутілус» трошки відхилився од заздалегідь передбаченого курсу на південний схід.

• Предыдущая
• 23/92
• Следующая