20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 13
- Предыдущая
- 13/92
- Следующая
Хоч я й зовсім оклигав після вечірніх кошмарів, та ця перспектива видалась мені жахливою. А тут ще й тиснуло в грудях. Мені було важко дихати, бракувало повітря. Наша каюта простора, та, певне, ми спожили багато кисню. Адже людина щогодини потребує стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря; тим-то повітря, насичене майже такою кількістю вуглекислого газу, що його за той самий час видихала людина, стає непридатним до дихання.
Отже, конче треба було поновити повітря в нашій тюрмі і, певна річ, у всьому підводному човні.
«А як розв'язує цю проблему капітан?» — майнуло мені в голові. Може, він добуває кисень, розжарюючи бертолетову сіль і водночас поглинаючи вуглекислий газ хлористим калієм? У такому разі судно мусить підтримувати зв'язок із сушею, щоб поповнити запаси бертолетової солі. А може, він просто згущує у відповідних резервуарах повітря і в міру потреби його використовує? Хтозна!
Або, скорше, він удається до простішого й ощаднішого способу — вряди-годи випливає, мов кит, на поверхню й запасається повітрям, приміром, на добу…
Та в який би спосіб капітан те не робив, я відчуваю: конче слід удатися до нього, і то якнайшвидше.
Справді-бо, я мусив дихати частіше, втягуючи в себе рештки кисню, які ще залишалися в нашій в'язниці, коли раптом на мене війнув струмінь свіжого морського повітря. Це був живодайний, напоєний йодом бриз! Я відкрив рота й упивався цілющим повітрям! Ту ж мить я відчув хитавицю, щоправда, невеличку. Судно, крицеве чудовисько, мабуть, випливло на поверхню, мов той кит, аби подихати свіжим повітрям. Он яка вентиляція на судні!
Надихавшись досхочу, я став шукати вентиляційного отвору, сказати б, «повітропостачальника», що з нього лився благодатний струмінь. І я незабаром помітив над дверима продух — саме крізь нього й ринуло свіже повітря. Ледве все це я спостеріг, як прокинулися Нед і Консель. Вони протерли очі, потяглися і скочили на рівні ноги.
— Як спалося панові професорові? — своїм звичаєм поштиво запитався Консель.
— Чудово, мій дорогий друже, — відповів я. — А як спали ви, Неде?
— Як убитий, пане професоре. Але ж тут начебто повіяло морським бризом?
Я розказав канадцеві, що сталося, коли вони спали.
— Он як! — озвався він. — Тепер зрозуміло, що то воно свистіло, коли так званий нарвал стикався з «Авраамом Лінкольном».
— Атож, Ленде, то дихало металеве чудовисько.
— Знаєте, пане Аронаксе, я не маю уявлення, котра зараз година. Чи не обідня пора?
— Обідня пора, мій шановний гарпунере? Ви, либонь, мали на гадці сніданок. Ми проспали, певне, весь учорашній день і ніч.
— Себто ми не прокидалися цілісіньку добу, — промовив Консель.
— Мабуть, що так, — відповів я.
— Хай буде й так, — зауважив Нед Ленд. — Обідати час а чи снідати — байдуже, аби лиш стюард подавав хоч те, хоч те.
— І те й друге, — сказав Консель.
— Атож, атож, — зрадів канадець. — Ми маємо право поїсти двічі, і я, правду кажучи, складу честь і сніданкові, й обідові.
— Гаразд, Неде, почекаємо, — відповів я. — їй-право, наші таємничі господарі і в голові не покладають нас морити голодом, — бо чого ж тоді вчора вони так пишно нас пригостили?
— А що, коли вони надумали відгодувати нас на заріз?
— Схаменіться, Неде! — заперечив я. — Не попали ж ми до рук людожерів!
— А чом би раз і не спробувати, — серйозно відповів канадець. — Хтозна, може, ці люди давненько не пробували свіжини, а три здорові, при тілі особи, як пан професор, його служник та я…
— Викиньте це собі з голови, Неде Ленде, дивіться, не скажіть чогось такого нашим господарям; ви тільки зробите нам на гірше.
— В кожному разі,— сказав гарпунер, — я голодний, як сто чортів, а нам не подають ані сніданку, ні обіду.
— Неде, — зауважив я, — треба ж триматися заведених тут звичаїв; мені здається, наші шлунки випереджують кухарського дзвоника.
— Що ж, доведеться перевести наші годинники, — спокійнісінько відказав Консель.
— Впізнаю вас, друже Конселю, — вихопився нетерпеливий канадець. — Нічим вас не займеш. Таки бережете собі жовч і нерви… Ви можете, не ївши, красненько подякувати і волієте померти з голоду, аніж поскаржитись.
— А що з тієї скарги? — запитав Консель.
— Як-то що? Все-таки легше. А коли ці пірати — я величаю їх піратами задля пристойності, та ще не хочу гнівити пана професора, котрий забороняє називати їх людожерами, — отож, коли ці пірати гадають, що я сидітиму в їхній душогубці мовчки, що я, запавши в гнів, не здатний до терпкого слівця, — то вони помиляються! Пане Аронаксе, поговорімо відверто. Як ви гадаєте, чи довго нас триматимуть у цій гаспидській залізній скрині?
— Правду кажучи, я знаю те не більше за вас, друже Неде.
— А все-таки яка ваша думка?
— Мені здається, ми ненароком проникли в поважну таємницю. Якщо команда підводного судна зацікавлена зберегти ту таємницю і якщо таємниця дорожча їй за наше життя, — нам загрожує велика небезпека. А ні — чудовисько, що проковтнуло нас, за першої-ліпшої ж нагоди поверне нас світові, де живуть такі самі люди, як і ми.
— Або ж нас зарахують до команди, — мовив Консель, — і не відпускатимуть…
— Аж доки, — підхопив Нед Ленд, — якийсь фрегат, швидкохідніший або спритніший за «Авраама Лінкольна», захопить це злодійське гніздо й перевішає команду разом із нами на своїй великій реї.
— Цілком слушно, Ленде, — зауважив я. — Але, як бачите, нам іще нічого не пропонували. Тож марна річ планувати собі щось на майбутнє. Повторюю — почекаймо й не робімо нічого, бо, власне, робити нам нічого.
— Навпаки, пане професоре! — затято мовив гарпунер. — Треба щось робити.
— Отакої! Що ж саме, Ленде?
— Утікати!
— Утікати із «земної» тюрми — річ вельми тяжка, а з підводної — і зовсім неможлива.
— Маєте, друже Неде! — озвався Консель. — Що ви на те скажете? Не віриться, щоб американець ліз у кишеню за словом.
Гарпунер, видимо збентежений, мовчав. Справді, тікати за обставин, у які нас кинула доля, — годі було й помислити. Та недарма кажуть, що канадець — наполовину француз: Нед Ленд згодом те довів.
— Пане Аронаксе, — мовив він перегодя, — вам невтямки, що мають робити люди, котрі не можуть утекти із в'язниці?
— Ні, мій друже.
— Вони влаштовуються в ній якнайвигідніше — та й край!
— Ще б пак! — мовив Консель. — Таки краще бути всередині плавучої тюрми, аніж на ній чи під нею.
— Але спершу треба викинути геть тюремників, ключарів, наглядачів, — додав Нед Ленд.
— Та що ви, Неде! Невже ви серйозно гадаєте захопити цю фортецю?
— Справді, гадаю, — відповів канадець.
— Це неможливо.
— Чому ж то, пане професоре? Як трапиться сприятлива нагода — чому б із неї не скористатися? Коли команда цієї машинерії — душ із двадцять, не більше, невже ж їх злякаються двоє французів і один канадець! Ні в якому разі!
Мудріше було пристати на гарпунерову думку, аніж сперечатися з ним. Тим-то я відповів:
— Треба почекати, Неде; згодом буде видно, що нам робити. А зараз я вас прошу — наберіться терпцю. Тут слід діяти обачно, а ви своєю гарячковістю можете всю справу зіпсувати. Тож пообіцяйте мені стримуватись і чекати нагоди.
— Обіцяю, пане професоре, — не вельми певно відповів Нед Ленд. — Не прохоплюся жодним гнівним словом, не зроблю жодного брутального жесту, хай би навіть пізнилися нас годувати.
— Глядіть же, Неде, ви пообіцяли.
Розмова на цьому урвалася, і кожен з нас поринув у свої думи. Скажу по щирості: на відміну від Ленда, я не тішив себе оманою. Я не сподівався, як він, на слушну нагоду. Підводне судно, здатне отак маневрувати, мусить мати численну обслугу: отже, ставши до боротьби, ми зіткнулися б з дужим ворогом. Та передовсім треба бути вільними — а нас ув'язнено. Я не уявляю собі, як можна вирватися з цієї герметичної крицевої тюрми. А коли той дивний капітан пильнує якоїсь таємниці, а це, далебі, правда — він не дасть нам вільно ходити його судном. Та чи знищить він нас без жалю, а чи колись висадить на безлюдний острів? Усього можна сподіватися. Всі мої здогади — ймовірні, і треба бути Недом Лендом, щоб за такої скрути плекати надію, що ми виборемо волю.
- Предыдущая
- 13/92
- Следующая
