І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 28
- Предыдущая
- 28/129
- Следующая
А якщо все-таки провокація? Припустімо, він приховає цього листа… Тоді його можуть обвинуватити в тому, що він зробив це свідомо, почнуть перевіряти, докопуватися і, можливо, дізнаються, хто ховається під ім'ям барона фон Гольдрінга. Ні, так рискувати він не може! Треба знайти вихід. Але який? Віддати листа Еверсові, від якого він, безумовно, потрапить до Міллера, — це значить приректи до страти мінімум двох французьких патріотів. Попередити партизанів? Але як? Ні, треба все зробити інакше. Листа він мусить передати Еверсу, тільки…
— Курт! — покликав Генріх денщика. — Поклич зараз мадемуазель Моніку і скажи, що в мене є вільна година. Коли вона прийде сюди, піди до штабу і спитай у чергового, чи немає мені листа. Звідти подзвони мені. Зрозумів?
— Так точно! Буде виконано!
Курт вийшов.
Ще раз прочитавши листа, Генріх обережно зібгав його так, щоб фраза «у вбивстві офіцерів брало участь чотири партизани» була на верхній частині зібганого аркушика і її легко було прочитати. Тепер лишилось покласти цей пожмаканий папірець на стіл, проти крісла, в якому завжди сиділа Моніка.
— Ой, як ви накурили! — незадоволено скривилася Моніка, зайшовши до кімнати.
— А ви курців не полюбляєте?
— Тих, що не знають міри!
Моніка підійшла до вікна і навстіж відкрила його.
— А він знає міру?
— Хто це він?
— Ну той, кого я бачив сьогодні на вулиці разом з вами. Такий худорлявий, високий і, здається, дуже веселий?
— А-а! Це ви бачили мене з… — Моніка прикусила губу і замовкла.
— Ви боїтесь назвати мені його ім'я?
— Просто воно вам нічого не скаже. І це зовсім не «він», а один мій дуже хороший друг…
— А ви мене колись познайомите з вашими друзями? Генріх якось особливо допитливо глянув на дівчину.
— Якщо ви заслужите! — з притиском відповіла Моніка.
— О, тоді я сьогодні ж постараюся знайти таку нагоду! — так само підкреслюючи кожне слово, сказав Генріх. — Домовились?
— Домовились! А тепер давайте братися до словників.
Моніка сіла в крісло. Генріх відійшов у глиб кімнати, ніби за сигаретами, що лежали на тумбочці біля ліжка, і скоса спостерігав за дівчиною. По тому, як напружилася вся її постать і непорушно застигла трохи витягнута вперед голова, він зрозумів, що фраза з листа прочитана.
«Щось довго не дзвонить Курт!» — подумав Генріх. І саме в цей час пролунав телефонний дзвінок. Моніка здригнулася. Генріх узяв трубку.
— Слухаю… Так!.. Зараз буду! Мадемуазель Моніка, прошу пробачити! Мені буквально на п'ять хвилин треба зайти до штабу. Ви почекаєте мене? Згода?
— Добре, але не затримуйтеся, — охоче погодилася Моніка.
Виходячи з кімнати, Генріх помітив, що обличчя дівчини було блідим і схвильованим.
Генріх і Курт повернулися разом, і не за п'ять хвилин, а за десять. Моніки в кімнаті не було. Поверх словника лежала коротенька записка:
«П'ять хвилин минуло — отже, я вправі піти! Нечемно примушувати дівчину так довго чекати. Особливо, коли на неї чекають веселі друзі. Я вас, можливо, з ними колись познайомлю».
Генріх подер записку на дрібні клаптики.
— Курт, піди до хазяйки, попроси гарячий утюг і скажи мадемуазель, що я вже дома.
Курт повернувся через кілька хвилин. Утюг він приніс, але Моніки не знайшов. Мадам Тарваль сказала, що дочка поїхала покататися, бо в неї від тютюнового диму розболілася голова.
Що Моніка прочитала листа, було очевидно. Аркуш був зібганий зовсім не так, як це зробив Генріх, і покладено його зовсім не там, де він лежав раніш.
Та й записка була красномовною. Як розумно її склала Моніка! Ні до чого причепитися не можна, а в той же час кожне слово таке багатозначне: друг зрозуміє, а ворог не домислиться… І навіть підпису не поставила, конспіраторка!
«Поїхала кататись, бо розболілась голова», — сказала мадам. Тепер ясно, що макі будуть попереджені. Отже, він спокійно може передати листа Еверсу.
Генріх взявся розгладжувати утюгом зібганий аркушик.
— Невже я не міг цього зробити, гер лейтенант! — образився Курт, що зайшов до кімнати, щоб повісити в шафу знятий після поїздки і тепер добре почищений мундир.
— Є речі, яких нікому не можна довіряти, Курт!
— Мені ви можете довірити все, що завгодно! Бо немає людини, відданішої вам більше, ніж я! Хіба що моя мати!..
— А при чому тут твоя мати, Курт?
— А вона пише мені… От послухайте!
Курт витяг з кишені листа і, трохи запинаючись від хвилювання, почав читати:
— «Я щовечора молюсь за твого лейтенанта, синочку, бо це він врятував тебе від вірної смерті! А разом з тобою й мене. Бо хто ж у мене зостався, крім тебе? Служи йому вірно — це я тобі, як мати, наказую. Бо за добро треба платити добром. Інакше бог покарає і тебе, і мене, моя люба дитино…»
— У тебе, Курт, хороша мати, і вона тебе дуже любить… Передай їй від мене сердечне привітання і напиши, що ти добре виконуєш її наказ.
— О, я вже написав їй, що готовий кинутися за вас у вогонь і у воду. І я справді це зроблю, не вагаючись!
— У вогонь тобі ніколи не доведеться плигати з мого наказу, але, можливо, тобі доведеться виконувати деякі мої доручення, про які будемо знати тільки ти та я…
— Наказуйте, хоч зараз!
— Зараз такої потреби нема. Та, може, й не буде. А тепер дай мені мундир.
Генріх переодягнувся, щоб іти до генерала і передати йому листа, одержаного від Жульєна Левека, але, глянувши на годинника, сів у крісло і взяв книгу.
«Минуло лише двадцять хвилин. Мало! Треба почекати ще — поки повернеться Моніка».
Міллер почував себе на сьомому небі від радощів. Ще б пак! Найпізніше завтра ранком він надішле своєму шефові повідомлення, що трупи забитих знайдено, а вбивців покарано! А покарати він зуміє так, що вся округа заговорить про це! І в рапорті відзначить активність лейтенанта Гольдрінга. Треба зробити вигляд, що йому, Міллеру, невідомі подробиці з біографії барона і його взаємини з Бертгольдом. Так буде краще. Шеф відзначить об'єктивність Міллера у ставленні до молодих талановитих офіцерів. При нагоді він, безперечно, напише чи скаже це Гольдрінгу, а це лише зміцнить між ними дружбу.
А дружбу з Гольдрінгом Міллер розцінював як дорогу до слави і забезпеченої кар'єри. Бо дорога ця не така рівна, щоб по ній самотужки можна було дійти до поставленої мети. Правда, у нього є заслуги — він колись брав участь у путчі! Але про це вже стали забувати. Йому б давно слід поміняти майорські погони. Та й масштаб роботи треба було б збільшити. Ділянка дивізії важлива, цього не можна заперечувати, але краще було б жити в Парижі чи поблизу від нього, принаймні не сидіти в такому маленькому містечку, як Сан-Ремі.
Міллер уявляє, яке враження на шефа справить його рапорт. Він уже прикинув у думках, як його треба написати: дуже скупими словами, але так, щоб було видно, які величезні труднощі йому довелося перебороти під час розшуків. Наприкінці треба запитати, що робити з сім'ями злочинців. Що з ними зробити, Міллер, звісно, знає і сам! Але тепер, коли справу закінчено, можна ж прикинутися наївним і запитати начальство, щоб і воно відчувало свою участь в операції проти макі і згадало це в донесеннях самому Гіммлеру. Ні, його, Міллера, доля таки щедра, коли послала в штаб дивізії цього молодого і такого спритного барона! І дуже розумно було б не відстороняти Гольдрінга від участі в розшуках і в інсценуванні арешту отого Левека!
Міллер аж руки потер від задоволення, коли згадав, як хитро і дипломатично він поводив себе на нараді у генерала Еверса. Взяти хоча б оцю його заяву:
«Я не можу припустити, щоб лейтенант фон Гольдрінг ризикував життям, беручи участь в арешті злочинців, які напевно вчинять відчайдушний опір! Краще йому доручити арешт Жульєна Левека. Ця інсценівка безпечна, до того ж лейтенант його знає в обличчя, а це полегшить справу і забезпечить нас від будь-яких помилок. Операцію в Понтемафре я беру на себе!»
- Предыдущая
- 28/129
- Следующая
