І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 18
- Предыдущая
- 18/129
- Следующая
— А бути серйозним — це не означає ходити з похоронним виглядом, моя крихітко! Бо там, де жарт, там і добрий настрій. А ти маєш уявлення, що то означає добрий настрій навіть при поганій грі? А у нас з тобою гра дуже погана, дівчинко, бо ми нічого не знаємо з того, що мають на думці оті зелені жаби. От тому тобі й треба цього балакучого барончика…
— Франсуа!
— От, знов розсердилась! Та повір же мені, що я нічого ганебного тобі не раджу! Просто треба з ним зав'язати знайомство. Яка ж ти будеш жінка, коли не обведеш його навколо пальця! Ти подумай, яка зручна нагода: офіцер живе в готелі твоєї матері — це раз; безумовно, працюватиме в штабі — це два; не дуже вміє тримати язика за зубами — це три; щоденно зустрічається з красивою дівчиною — це чотири. І що вимагається від цієї дівчини? Іноді посміхнутися, опустити отак вії, поменше балакати самій і побільше слухати… І ми знатимемо все, що робиться в штабі. А ти розумієш, що то для нас значить?
— Але ж він якийсь… ну, не такий, як всі вони. Не чіпляється, не тиче до рук подарунки. Навіть жодного комплімента не сказав. І дивиться цілком байдуже…
— Ну, це вже залежатиме від тебе.
— А коли він запросить мене повечеряти з ним чи піти в кіно?
— Звичайно, піди! Напідпитку ми всі, грішні, стаємо балакучішими.
— Еге ж, а потім мене острижуть, як стрижуть макі всіх дівчат, що водяться з гітлерівцями!
— Про це не турбуйся. Поки сама не відріжеш на пам'ять комусь одного кучерика, жодна волосинка не впаде з твоєї голови! Так домовились? Повторюю, це дуже важливо. І щоб ніхто — навіть рідна мати — не знав про це доручення і про те, що тобі пощастить витягти з того барона!
Моніка зітхнула.
— Коли це треба…
— Дуже треба, — вже цілком серйозно сказав Франсуа. — Цим ти допоможеш усім нам, в тому числі і своєму братові. До речі, ти скоро, можливо, побачиш Жана.
— Коли? — зраділа Моніка.
— Я тебе сповіщу про це. Мабуть, тут, на електростанції. На наше щастя, німці не цікавляться нами, оскільки вони не користуються енергією цієї станції. А без особливої потреби все ж сюди не приїзди. Хоч всі й думають, що ти моя наречена, але, знаєш, обережність не завадить. Та й не треба, щоб німці тебе часто бачили на цій дорозі.
Моніка і Франсуа підвелись і пішли до виходу з станції. До Франсуа знов повернувся його звичайний жартівливий настрій.
— Та кинься ж мені на шию, щоб усі бачили, що тобі важко розлучатися з нареченим! — дражнив він дівчину. — Або хоч хусточкою очі витри!
Моніка розсміялася, лукаві вогники блиснули в її очах. Несподівано нахилившись до Франсуа, вона чмокнула його в щоку. Франсуа почервонів і розгублено потер собі потилицю.
— Бачу, мої навчання пішли тобі на користь! — трохи ніяково сказав він.
— А я бачу, що ти зовсім не такий досвідчений і хоробрий з дівчатами, як на словах! — сміючись, гукнула йому Моніка вже з воріт.
Коли Генріх виводив з ресторану зовсім сп'янілого Лютца, Моніка вже була вдома і, лежачи в ліжку, думала про щойно одержане неприємне завдання.
Другого ранку, рівно о дев'ятій, Генріх прийшов уже в штаб. Вигляд у Лютца був такий, ніби він вперше підвівся після тяжкої хвороби.
— Мабуть, я вчора перехватив? Голова важка, просто на в'язах не тримається, — поскаржився гауптман і скуйовдив своє і так не дуже старанно зачесане волосся.
До приходу командира дивізії Лютц встиг трохи ознайомити нового колегу з справами.
По дорозі до себе в кабінет генерал Еверс спинився в кімнаті ад'ютанта. Незважаючи на похилий вік, це був ще стрункий чоловік з випещеним довгастим обличчям. Важкі повіки і набряклі під сірими очима півкола надавали йому значно суворішого вигляду, ніж то було насправді.
— Що нового, Лютц? — звернувся він до ад'ютанта.
— З нового — новий офіцер для особливих доручень, — спробував пожартувати Лютц.
Генерал Еверс повернувся до Генріха.
— Лейтенант фон Гольдрінг!
— А-а! Мені вас рекомендував оберст Бертгольд, мій давній друг. Прошу до кабінету!
У кабінеті генерала на маленькому столику, присунутому до письмового стола, стояло кілька пляшок з мінеральною водою. Генерал налив один бокал і поставив його перед собою.
— Вас не пригощаю, бо це така гірко-солона гидота! Але мушу пити — печінка! Втім, вас, молодих, такі речі не цікавлять… Ну, як там оберст? Ще невідомо, яке він одержав призначення?
— Він гадає, що лишиться в Берліні.
— О, тоді Бертгольда можна вітати! При підтримці Гіммлера він далеко піде! Вам пощастило, лейтенанте: адже не кожен має такого покровителя, як Бертгольд. Він навіть сказав мені, що вважає вас за свого сина…
— Гер Бертгольд був дуже ласкавий до мене. Він приятелював з моїм батьком і тому мене справді зустрів як сина.
— Так, так, Бертгольд розповів мені вашу історію. Дуже романтично! Я, до речі, теж знав Зігфріда фон Гольдрінга і був з ним у дружніх взаєминах. Мене дуже засмутила його передчасна смерть. Але ви можете пишатися нею. Це була смерть на посту, справжня смерть солдата!
— Я завжди це пам'ятаю.
— Мені говорив оберст, що ви були активним помічником батька?
— Так, я допомагав йому в міру своїх сил: збирав відомості, шифрував донесення, приймав завдання по рації…
— Я цілком поділяю думку Бертгольда, що у ваші роки ви вже багато зробили для Німеччини і було б несправедливим посилати вас на фронт.
— А як ви гадаєте мене використати, гер генерал?
— Ви працюватимете при мені як офіцер для особливих доручень. Доведеться багато їздити, але ви, як людина молодого віку, певно, любите мандрівки?
— Лише тоді, коли вони не заважають мені якнайкраще виконувати дані мені доручення. Про власні уподобання тепер, під час війни, доводиться забувати.
— Дуже розумний погляд на речі. Хвалю! — генерал відпив ковток води і, переходячи з інтимного тону розмови на сугубо діловий, додав: — Завдання будете одержувати безпосередньо від мене або через Лютца. Сподіваюсь, ви вже познайомились з ним?
— Так точно, гер генерал! І він справив на мене враження прекрасного офіцера.
— Я радий, що у вас склалось таке враження. Адже вам часто доведеться працювати разом… Ну, лейтенанте, ми ще зустрінемось з вами за обідом у казино, і тому я не «прощаюся.
— Як прийняв вас генерал? — запитав Лютц, коли Генріх вийшов з кабінету Еверса.
— Досить привітно. Попередив, що нам з вами часто доведеться працювати разом, і висловив задоволення з того, що ви справили на мене прекрасне враження.
— Дуже вдячний, бароне!
— Генерал казав, що завдання я одержуватиму від нього безпосередньо і через вас. Що саме я маю робити сьогодні?
— Поки відпочивати і оглядати місто, бо я сам сьогодні не в формі. А якщо виникне щось термінове, я вам скажу. Тільки, щоб денщик знав, де вас шукати. І не запізнюйтесь на обід — генерал цього не любить. Обідаємо в казино рівно о першій.
— А вечеряємо вдвох, там, де й учора, — додав Генріх.
— Боюся, що буде занадто дорого, — завагався Лютц.
— Не турбуйтесь про такі дрібниці, гер гауптман, — недбало кинув Генріх і вийшов.
Ознайомлення з містом не забрало багато часу. Генріх не помилився вчора, коли відзначив про себе, що автомагістраль править за головну вулицю Сан-Ремі. Тут були зосереджені готелі, вілли, кінотеатр, магазини, мерія. Всі інші вулички, що відходили від цієї головної артерії, були досить брудними, покрученими і такими вузькими, що на них не могли б розминутися навіть дві машини. Трохи поблукавши по них, Генріх повернувся до свого готелю і до обіду встиг попрацювати над словником — йому хотілося швидше вдосконалити свої знання з французької мови.
За кілька хвилин до першої Гольдрінг був у казино.
Там уже зібралося чоловік тридцять штабних офіцерів. Вони походжали по залу навколо довгого, вкритого білою скатертиною стола. Прибори на ньому вже стояли, і зараз дві офіціантки розставляли великі супові вази з розливними ложками. Генріх помітив кілька зацікавлених поглядів на собі — очевидно, на присутніх справляло враження те, що на ньому був новенький мундир з дорогого матеріалу, з якого шили тільки парадний одяг.
- Предыдущая
- 18/129
- Следующая
