Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 28

• Предыдущая
• 28/49
• Следующая

Він не повинен був підпускати човна так близько до скелястих берегів, де непривітні мешканці нападають на чужоземців. Проте зараз це його аніскільки не турбувало. Ну що міг зробити юнак? Повернути човна назад на Роук? Так, він загубився, заблукав і втратив свій шлях у цих Широтах, яким не було кінця-краю. Багатоденного плавання самотужки до якого-небудь острова, де мешканці приязніше ставляться до чужинців, Арен не переніс би. Він зміг би плисти тільки під проводом мага, але той лежав хворий і безпорадний. Його поранення було таке саме раптове і безглузде, як і смерть Сеплі. Обличчя мага змарніло та пожовкло. Як знати, може він помирає?! Арен розумів, що мусить спорудити над ним навіс, аби захистити Яструба від палючих променів сонця, і напоїти мага. Якщо людина втратила багато крові, їй необхідно вдосталь пити. Але в них залишилося зовсім небагато прісної води, барильце майже спорожніло. Що це означало? Хоч так, хоч сяк, а нічого доброго. Удача відвернулася від них.

Збігали години, немилосердно пекло сонце. Арен нерухомо сидів в оточенні сіруватого марева.

Аж врешті-решт його обличчя стало обвівати прохолодою. Юнак підвів голову. На землю опустився вечір: сонце закотилося за обрій, і на заході догоряла сутінкова смужка. Під подувами легенького вітерцю "Світозор" неквапно линув на схід, огинаючи круті і лісисті береги Обехолу.

Арен подбав про свого супутника, котрий лежав на кормі: поклав на солом'яний матрац під навісом, напоїв його. І те, і друге він робив поспіхом, намагаючись не дивитися на пов'язку, яку вже не завадило б і поміняти, бо кров з рани сочилася не перестаючи. Яструб так знеміг, що не міг і слова вимовити. Навіть жадібно припавши до води, він не розплющував очей, а вгамувавши свою спрагу, знову провалився в сон, який аж ніяк не полегшував його страждань. Яструб лежав нерухомо, і коли у пітьмі вітер стих, то його не змінив чар-вітер, і човен знову загойдався на легкій, слабенькій хвилі, нікуди не рухаючись. Тільки гори тепер, здіймаючись праворуч, чорними грудами малювалися проти всіяного зірками неба, і Арен надовго прикипів до них своїм поглядом. Їхні обриси здавалися йому знайомими, начебто він уже колись їх бачив, неначе знав їх усе своє життя.

Коли він умостився спати, то ліг обличчям на південь, і там, високо у небі, піднявшись понад морською порожнечею, сяяла зірка Гобардон. Нижче неї виднілися ще дві зірки, які утворювали з нею трикутник, а під ними вишикувалися у пряму лінію ще три зірки, утворюючи ще більший трикутник. Потім, з плином ночі, зійшли ще дві зірки, велично випливаючи з чорно-сріблястої рідкої гладіні. Вони були жовті, як і Гобардон, але слабші за неї, й утворювали лінію, яка відходила від правого кута великого трикутника й опускалася ліворуч. Одне слово, уже зійшло вісім із дев'яти зірок, котрі, як було прийнято вважати, утворювали людську постать, або ґардійську руну "Аґнен". Аренове око не могло вловити в цьому малюнку і натяку на силует людини, може, цей малюнок був надто перекошений для цього, як це часто буває із сузір'ями. Проте руну було видно неозброєним оком, не вистачало тільки завершального штриха при самісінькій основі, який би завершив зображення. Ще не зійшла остання зірка.

Отак, споглядаючи руну, Арен нарешті заснув.

Коли він прокинувся на світанку, "Світозор" віднесло ще далі від Обехолу. І береги острова, і все, що було на ньому, крім гірських вершин, — усе сховалося в тумані, який трохи рідшав над фіолетовою гладінню південного моря, затьмарюючи останні зірки.

Арен глянув на свого супутника. Яструб дихав нерівно, неначе біль пробивався крізь шкаралупу сну, але не пробивав її. У холодному світлі, де не було тіней, магове обличчя вкрилося зморшками і змарніло. Арен дивився й бачив перед собою чоловіка, в якому не залишилося більше ані влади, ані сили, ані здоров'я, ані навіть молодості — геть нічого. Він не порятував Сеплі, не відвернув спис, який летів у нього. Яструб втягнув усіх у халепу і не зміг уберегти від неї. Сеплі вже мертвий, він сам теж помирає, та й Арен помре. І все через цього чоловіка, і все — намарно, нізащо.

Отак юнак дивився на нього очима, повними розпачу, і нічого не бачив.

В Ареновому серці не знайшлося місця спогадам про фонтан під розлогим горобиновим деревом, про біле магічне світло в тумані на невільничому кораблі, про занедбаний сад дому фарбарів. Не потривожили його ані гордість, ані впертість. Арен спостерігав, як над спокійним морем жевріє світанок, забарвлюючи ледве видні хвилі у блідо-аметистовий колір, і це було як сон — нудний і сірий, без жодного натяку на життя. А у глибинах сну і моря не могло бути нічого, крім бездонної порожнечі.

Човен повільно плив уперед, поклавшись на волю примхливого вітру. За кормою, проти сонця, що вже сходило, вимальовувалися чорні вершини обехольських гір, з яких дув вітер, відносячи "Світозор" усе далі й далі від землі, все далі від світу — у безкрає море.

Перед полуднем Яструб прийшов до тями і попросив води.

— Куди ми пливемо? — запитав він, угамувавши спрагу.

Вітрило "Світозора" аж дзвеніло у них над головою — човен ширяв над хвилями, наче ластівка.

— На захід або на північний захід.

— Мені холодно, — поскаржився Яструб, хоча сонце вже пекло щосили, заливаючи човен гарячим промінням.

Арен промовчав.

— Стернуй на захід. Нам треба дістатися до Велогі — цей острів розташований на захід від Обехолу. Гадаю, там ми зможемо набрати води...

Юнак дивився вперед, його погляд блукав понад пустельними хвилями.

— У чому річ, Арене?

Той не відповів.

Яструб спробував звестися, але це йому не вдалося; тоді він спробував дотягнутися до патериці, котра лежала біля скрині з припасами, і теж не зміг. Маг спробував було щось сказати, проте слова застрягли в його пересохлому горлі. З-під зашкарублої пов'язки знову проступила кров і темно-червоними цівками потекла по смаглявій шкірі. Старий застогнав і заплющив очі.

Арен зміряв його швидким байдужим поглядом і відвернувся. В роті у нього було геть сухо. Східний вітер, який тепер постійно дув над Відкритим морем, нагадував пустельний суховій. У барильці залишилося не більше двох-трьох кухлів води; Арен вважав, що ця вода — не для нього, а для Яструба. Йому навіть на думку не спадало випити бодай ковток. Він закинув у море вудки: за час їхньої тривалої мандрівки юнак дізнався, що сира риба допомагає вгамувати не лише голод, а й спрагу. Але на гачок чомусь ніколи нічого не ловилося. Втім, Арена це вже анітрохи не обходило. Покинутий напризволяще човен продовжував свій неприкаяний шлях через безмежну водну пустелю. А в небі навипередки із "Світозором" повільно котилося за обрій спекотне сонце.

Якось Аренові здалося, що на півдні блиснула вузька блакитна смуга — можливо, то був острів. А може, і просто хмарина. Він навіть не спробував змінити курс, дозволивши човну плисти далі — "Світозор" ось уже протягом кількох годин невпинно прямував у північно-західному керунку. Зрештою, яка різниця, був то острів чи ні? Однаково нема жодної надії! Тепер навіть могутня велич вітру, світла та моря здавалися Аренові жалюгідною полудою.

Так минула ніч, потім знову день. Темрява і світло нагадували повільні удари по туго напнутій опоні небесних литавр.

Перехилившись через борт, Арен занурив руку у воду. На якусь мить він напрочуд чітко побачив під водою зеленуваті обриси своїх пальців. Юнак нахилився і лизнув долоню. Вода була гіркою, обпікала вуста, але він знову вмочив пальці у море й облизав їх. Його болісно знудило, й Арен, скорчившись, перехилився за борт, але спромігся лише сплюнути жовчю, яка обпекла йому горло. Води більше не залишилося, і тепер Арен боявся навіть підходити до Яструба. Юнак приліг: незважаючи на спеку, він тремтів усім тілом. Навколо стояла якась мертвотна тиша. Нестерпно сяяло сонце. Ховаючись від яскравого світла, Арен затулив очі рукою.

• Предыдущая
• 28/49
• Следующая