Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 10

• Предыдущая
• 10/49
• Следующая

— Ти маєш на увазі людину? — напруженим голосом запитав Арен.

— Так, людей.

— Але чому?

— Через свою надмірну жагу життя.

— Життя? А хіба це погано — любити життя?

— Ні, в цьому немає нічого поганого. Але коли ми намагаємося здобути владу над життям — домагаючись безмежного багатства, цілковитої безпеки, особистого безсмертя — тоді природна жага стає захланністю. А коли така непогамовна жадоба поєднується з древніми знаннями, тоді у світ приходить Зло і, нищівним тягарем упавши на шальки всесвітніх терезів, порушує Велику Рівновагу.

Арен замислився над його словами.

— Отже, ти вважаєш, що ми шукаємо людину? — озвався врешті юнак.

— Так, людину і, до того ж, мага. Така моя думка.

— А я завжди вважав, і так мені пояснювали батько та вчителі, що мистецтво Високої Магії залежить від Великої Рівноваги, від всесвітнього ладу, і саме тому не може слугувати для втілення лихих намірів.

— Ну, це ще, як мовиться, вилами на воді писане, — гірко посміхнувся Яструб. — "Суперечки магів не мають меж". На будь-якому острові Земномор'я є ворожки, котрі промишляють лихими чарами, і чаклуни, котрі вдаються до магії, щоби розбагатіти. Але це, так би мовити, дріб'язок! Бо іноді йдеться про значно складніші речі... Приміром, Повелитель Вогню, котрий намагався перемогти темряву і назавжди зупинити у зеніті полудневе сонце, був видатним магом. Навіть Ерет-Акбе, і той навряд чи зміг би його здолати... Могутнім магом був і Той, хто занапастив Мореда. Перед ним ставали навколішки непереможні воїни і вожді. Цей чаклун прокляв Мореда, і це заклинання виявилося таким сильним, що навіть після смерті Мореда воно продовжувало діяти, і морська безодня поглинула острів Солею разом з усіма його мешканцями... Ті маги були людьми, котрі своєю великою силою і знаннями служили Злу. Саме Зло надихало і живило їхні душі... Власне кажучи, ніхто не знає, чи завжди магія, що служить Добру, перемагатиме Зло. Ми можемо тільки сподіватися на це.

Коли замість твердої упевненості тобі подають надію, завжди відчуваєш деяке розчарування. І Аренові раптом стало тоскно і незатишно у холодному піднебессі таких високих матерій.

— Здається, я тепер розумію, чому зло чинять лише люди, — сказав юнак. — Адже, порівняно з людьми, навіть акула невинна: вона вбиває, бо саме для цього створена.

— Тому-то ніщо в цілому світі не може протистояти людям. Зупинити людину, серце якої наповнене злом, може лише інша людина. У нашій ганьбі — джерело нашої слави. Тільки людський дух, споконвіків здатний творити зло, може знайти у собі силу, щоби здолати його.

— Ну а дракони? — запитав Арен. — Хіба вони не чинять зла? Хіба вони безвинні?

— Дракони! Дракони безжальні, захланні та підступні; вони не здатні на співчуття, у них не буває докорів сумління... Та чи є вони носіями зла? Хто я такий, аби судити їхні вчинки?.. Вони набагато мудріші за людей. Для нас вони наче мрії, Арене. Ми, люди, мріємо, вивчаємо магію, творимо добро і зло. А дракони не мріють, вони самі — сон, мрія. Їх не цікавлять Урочі Мистецтва, бо магія — то їхня сутність, основа їхнього буття. Дракони не діють, вони просто існують поза межами добра і зла.

— У Серілуні, — сказав Арен, — мені показували шкуру дракона Бар-Отха, вбитого Кеором, принцом Енладським, триста років тому. Відтоді у небі над Енладом ніхто не бачив жодного дракона. До речі, шкура Бар-Отха — важенна, наче з криці, і така велетенська, що нею, либонь, можна застелити Серілунську торговицю. А зуби у нього завдовжки з лікоть! І це при тому, що Бар-Отха був іще молодим драконом — так би мовити, недоростком...

— Здається, тобі страшенно кортить побачити дракона, — мовив Яструб.

— Авжеж! Чом би й ні?

— Тоді май на увазі: їхня кров — холодна й отруйна, а в очі їм взагалі краще не зазирати. Вони набагато древніші за людський рід... — Архімаг ненадовго замовк, а тоді заговорив знову: — І все ж, хоч іноді я починаю забувати або жалкувати про те, що колись накоїв, однак завжди пам'ятатиму той невимовний захват, що наповнив моє серце у мить, коли перед моїми очима, осяяні промінням надвечірнього сонця, легко і безтурботно ширяли величні дракони, котрі знайшли собі притулок на далеких Західних островах...

Говорити чомусь більше не хотілося. Мандрівці надовго замовкли, краєм вуха дослухаючись до шемрання хвиль, які щось недорікувато нашіптували "Світозорові", що незворушно погойдувався над морською безоднею. Отак, розчинившись у густій темряві глупої ночі, зморені подорожани і позасинали.

* * *

Над морем м'яко стелився серпанок ранкового туману, коли "Світозор" увійшов у Ґортську гавань. Біля портових причалів на якорі стояло кількадесят суден: рибальські човни, краболови, торгові кораблі, дві двадцятивесельні галери й одна велетенська, шістдесятивесельна, що вже давно дихала на ладан, а також кілька легких лодій під трикутними вітрилами, призначеними для того, щоби ловити висхідні потоки розжареного повітря у тихих Південних широтах.

— Це військовий корабель? — поцікавився Арен, коли вони пропливали повз одну із двадцятивесельних галер, і Гед відповів: — Ні, він пристосований радше для перевезення рабів... Он, бачиш залізний шворень? Отже, веслярів тут приковують до лавок ланцюгами. А втім, у Південних широтах торгівля людьми — звична справа.

Арен якусь мить розмірковував над почутим, а тоді витяг зі скрині свій меч, якого сам сховав туди вранці того дня, коли вони пустилися у дорогу. Тримаючи уславлену зброю в руках, юнак зрештою наважився поділитися з Яструбом своїми сумнівами.

— Надто розкішна річ, як на простого крамарчука, — промовив він нарешті, а тоді насмішкувато додав: — А піхви, піхви — очей не відвести!..

Чаклун, котрий керував човном, обернувся до юнака:

— Та чого ж... Якщо хочеш, можеш узяти його з собою.

— Я просто подумав, що в чужому місті зброя може нам знадобитися...

— Якщо меч сам проситься до рук, то заважати йому не можна, — сказав Яструб, пильнуючи, щоб ні з ким не зіткнутися у заповненій кораблями гавані. — Адже це саме той клинок, про який кажуть, що над ним не владні злі наміри?

— Авжеж, це він, — кивнув Арен. — І все ж йому доводилося вбивати. Вбивати людей, — він перевів погляд на гладеньке руків'я. — Він уже вбивав, а я ще ні. Тож тепер, причепивши його до пояса, я почуваюся просто дурнем. Цей меч настільки старший від мене... Візьму-но я краще ножа, — зрештою вирішив хлопець, а тоді загорнув меч у полотнину і знову поклав його на дно скрині. На його обличчі чаклун прочитав зніяковілість і роздратування.

— Може, трохи повеслуєш, хлопче? Нам потрібно причалити отам, біля сходів, — через деякий час буркнув Яструб.

Місто Ґорт, один із семи найбільших портів Архіпелагу, розкинулося на схилах трьох високих пагорбів, вражаючи уяву чужинців різнобарв'ям своїх вулиць, що зусібіч збігалися до завжди заповненого галасливим людським тлумом морського берега. Тутешні мешканці жили у покритих червонястою черепицею будинках, стіни яких обмащували жовтогарячою та білою глиною. Навколо запашним темно-рожевим цвітом буяли дерева. Між дахами багатьох будинків люди понапинали барвисті намети, в тіні яких затишно влаштувалися крихітні базари. Починався чудовий сонячний день. Гамірні вулички, що вели вглиб міста, нагадували вузькі шпари, в яких вирували тіні і люди.

Прив'язавши човен до причалу, Яструб присів, удаючи, що перевіряє на міцність вузол, і тихенько сказав Аренові:

— Хлопче, тут, у Ґорті, є люди, котрі добре мене знають. Тож поглянь на мене уважно, щоби не загубити у натовпі.

Промовивши це, Архімаг звівся на ноги, і з'ясувалося, що шрам, що спотворював його обличчя, раптом кудись зник, волосся геть посивіло, ніс зробився м'ясистим і кирпатим, а замість довгої тисової патериці в руках Яструба з'явилося різьблене зі слонової кості берло, яке чаклун одразу ж сховав за пазухою.

— Ну що, не впізнаєш? — посміхаючись, звернувся він до Арена, вимовляючи слова на енладський лад. — Небоже, ти що, ніколи не бачив свого дядька?

• Предыдущая
• 10/49
• Следующая