Выбери любимый жанр

Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 35


Изменить размер шрифта:

35

– І все ж таки, — перервала я, — у вас вистачає совісті, щоб знищити будь-яку надію на її одужання, вриваючись до її пам'яті зараз, коли вона вас майже забула, і втягаючи її у черговий вир сум'яття й розпуки.

— Ти гадаєш, вона майже забула мене? — мовив він. — О Неллі! Ти ж знаєш, що ні! Ти знаєш не гірше за мене, що на кожну її думку про Лінтона припадає тисяча думок про мене. У найтяжчу пору мого життя мені здалося, що Катрина мене забула; ця думка не давала мені спокою, коли я повернувся сюди минулого літа; але тільки її власне зізнання змусило б мене в це повірити. І тоді що мені Лінтон, і Гіндлі. і страхітливі марення, які мучили мене колись! Два слова визначали б моє майбутнє — пекло і смерть! Існування в цьому світі після її втрати обернеться на пекло. І все ж я був дурним, якщо хоч на мить міг повірити, ніби вона цінує прихильність Лінтона більше від моєї. Якби він любив її всім своїм жалюгідним єством, він за вісімдесят років не дав би їй стільки любові, скільки я — за один день. А в Катрини серце таке ж глибоке, як моє. Скоріше море поміститься у слід від кінського копита, ніж її почуття буде звернене лише на нього! Ха! Він навряд чи набагато дорожчий для неї, ніж її собака чи кінь. Йому ніколи не бути коханим, як мені! Як вона може кохати в ньому те, чим він не є?

— Едгар і Катрина люблять одне одного так, як тільки можуть любити двоє,— з несподіваною жвавістю раптом вигукнула Ізабелла. — Ніхто не має права так про них говорити, і я не збираюсь мовчки слухати, як неславлять мого брата!

— Твій брат і тебе надзвичайно любить, чи не так? — насмішкувато докинув Гіткліф. — Він відпустив тебе у мандри по світу з дивною готовністю.

— Він не знає, що я страждаю, — відповіла дівчина. — Я не повідомляла йому про це.

— Отже, про щось таки повідомила: ти писала йому, так?

— Тільки щоб сказати, що вийшла заміж: ви бачили того листа.

– І відтоді нічого?

— Нічого.

— Молода леді виглядає набагато гірше відтоді, як її життя так змінилося, — зауважила я. — Чиясь прихильність до неї надто скоро минула — чия, я можу лишень здогадуватися, проте цього, певно, не скажу.

— Як я здогадуюся — її власна, — мовив Гіткліф. — Поглянь, вона перетворилася на справжню нечупару! їй навдивовижу скоро обридло викликати моє замилування. Ти навряд чи повіриш, але вже вранці після нашого весілля вона зарюмсала, що хоче додому. Проте вона якнайкраще пасує до цього будинку, коли не видається занадто гарною; і я потурбуюся, щоб вона не зганьбила мене, гайнувши подалі звідси.

— Добре, сер, — відказала я, — але сподіваюся, ви розумієте, що місіс Гіткліф звикла до уваги і певного догляду; і що вона зростала єдиною донькою в сім'ї, якій кожен радий був прислужитись. Ви мусите дозволити їй тримати служницю, щоб та утримувала в чистоті все довкола, а самі маєте бути до жінки добрим. Яким би не було ваше ставлення до Едгара, ви не можете сумніватися, що його сестра здатна до сильних почуттів; в іншому разі вона б не кинула свій затишний дім, безтурботне життя, друзів — задля того, щоб на віки вічні заскніти разом із вами у цій глушині!

— Вона покинула все це під впливом власної ілюзії,— відповів він, — вбачаючи в мені романтичного героя, і чекала, що я буду безмежно поблажливий до неї у своїй лицарській відданості. її навряд чи можна вважати тверезо мислячою істотою — так уперто вона створює у своїй уяві мій фантастичний образ і робить усе, аби зберегти свої виплекані враження, які не мають нічого спільного з дійсністю. Та віднедавна вона, здається, почала пізнавати мене краще: я вже не бачу дурнуватих посмішок та гримас, що так дратували мене спочатку, і безглуздої нездатності збагнути, що я висловлюю їй свої думки щодо її безтямної пристрасті і неї самої цілком щиро. їй знадобилося докласти неймовірних розумових зусиль, аби У здогадатися, що я її не люблю. Іноді мені здавалося, що їй так і не вдасться цього втовкмачити! Та вона й справді бідна на розум: сьогодні вранці оголосила, як дивовижну новину, що я таки спромігся пробудити в ній ненависть! Справжній Геркулесів подвиг, запевняю тебе! Якщо я справді досягнув цього, мені є чим пишатись! Але чи можу я довіряти твоєму зізнанню, Ізабелло? Ти певна, що ненавидиш мене? І якщо я лишу тебе саму на півдня, ти, зітхаючи та підлещуючись, не підповзеш до мене знов? Звісно, їй кортить, щоб я при тобі удавав саму ніжність: сувора правда ранить її гордість, коли її бачить хтось інший. Але мене не хвилює, чи хтось у світі знає про те, що пристрасть тут була лише з одного боку; і я ніколи не брехав їй щодо цього. Вона не може звинуватити мене в ані найменшому вияві ніжності, який був би несправжнім. Перше, що вона побачила, коли ми покинули Грейндж, — це як я повісив її цуценятко; а коли вона стала благати за нього, то перше, що почула у відповідь, було моє бажання повісити будь-кого, хто належить до її дому, крім однієї істоти, — либонь, тут їй здалося, що цей виняток — вона. Але жорстокість не викликає в неї огиди: смію думати, в глибині душі вона нею захоплюється — якщо це не загрожує її власній дорогоцінній особі! Ну, хіба то це не повний абсурд, не чистісінький ідіотизм, коли такій жалюгідній, запопадливій, убогій розумом істотці примарилося, ніби я можу її покохати? Скажи своєму хазяїнові, Неллі, що я ніколи в житті не зустрічав створіння, нікчемнішого за його сестру. Вона може зганьбити навіть ім'я Лінтонів; іноді мені просто бракувало винахідливості, щоб вигадати для неї нові випробування, після яких вона все ж таки плазуватиме переді мною! Але скажи йому також, що його братнє й справедливе серце може лишатися спокійним: я чиню строго в межах закону. Досі я утримуюся від того, й щоб дати їй хоча б найменший привід вимагати розлучення; і навіть більше — їй не доведеться звертатися по чиюсь допомогу, щоб розлучитися зі мною. Якщо вона бажає піти — будь ласка: необхідність терпіти її поруч не можна переважити навіть тим задоволенням, яке отримуєш від її тортур!

— Містере Гіткліф, — мовила я, — це балачки божевільного; ваша дружина, мабуть, теж у цьому переконалася, і лише з цієї причини досі вам поступалась. Але тепер, коли ви кажете, що вона може піти, вона, без сумніву, скористається з цієї пропозиції. Ви ж не настільки зачаровані ним, мем, аби залишитися тут із власної волі?

— Стережися його, Неллі! — розгнівано зблиснувши очима, відповіла Ізабелла; їхній вираз не лишав сумнівів стосовно успішності намагань її чоловіка збудити до себе ненависть. — Не вір жодному його слову! Він брехливий диявол, чудовисько, а не людина! Він і раніше казав, що я можу піти від нього, і якось я вдалася до такої спроби, але повторити її не наважусь! Тільки чуєш, Неллі, пообіцяй мені, що не перекажеш ані слова з його бридкої балаканини моєму братові або Катрині. Що б він не вдавав із себе, він прагне одного — довести Едгара до відчаю; він каже, що одружився зі мною лише для того, щоб здобути владу над ним. Але він її не здобуде — скоріше я помру! Я лише сподіваюся — я молю про це Бога, — що він забуде свою диявольську обачливість і вб'є мене! Єдина втіха, що мені лишилася, — це померти або побачити мертвим його!

— Ну, я думаю, цього досить, — сказав Гіткліф. — Якщо тебе викличуть до суду, ти пригадаєш ці слова, Неллі! І придивися до її обличчя: вона майже дійшла до того стану, який мене вдовольнить. Ні, Ізабелло, ти зараз не відповідаєш за себе; і, як твій законний опікун, я мушу про тебе дбати — хоч би яким осоружним був мені цей тягар. Іди нагору; мені треба дещо сказати Неллі Дін віч-на-віч. Ні, не сюди: я сказав, нагору! Он де двері нагору, маленька!

Він схопив її та виштовхав із кімнати, а повернувшись, пробурмотів:

— У мені нема співчуття! Нема! Що більше звивається хробак, то дужче хочеться його розчавити! Це просто якийсь душевний свербіж, і я роз'ятрюю виразку, щоб посилити біль.

— А ви хоч розумієте, що значить слово «співчуття»? — вигукнула я, поспіхом вдягаючи капелюшок. — Ви хоч раз у житті його відчули?

— Облиш! — перервав він, бачачи, що я збираюся йти. — Ти ще нікуди не йдеш. Слухай, Неллі: або я вмовлю тебе добром, або примушу силою — але ти допоможеш мені побачитися з Катриною, до того ж негайно. Присягаюсь, я не задумав лихого: я не бажаю здіймати галасу чи кривдити містера Лінтона; я лише хочу дізнатись від неї самої, як вона себе почуває й чому захворіла, і спитати, чи можу хоч щось зробити для неї. Минулої ночі я пробув у вашому саду шість годин — і сьогодні вночі прийду знов; і приходитиму щоночі й щодня, поки не трапиться нагоди увійти в дім. Якщо мене зустріне Лінтон, я не вагаючись звалю його з ніг і вмить зроблю так, що він не оговтається, поки я лишатимусь у будинку. Якщо ж він нацькує на мене слуг, я зможу пригрозити їм оцими пістолетами; та хіба не краще буде запобігти моєму зіткненню з ними або з хазяїном? Це ж для тебе так легко! Я дам тобі знати, коли прийду, і ти непомітно впустиш мене, тільки-но Катрина лишиться сама, і будеш стояти на сторожі, поки я не піду звідти. Хай це не обтяжує твого сумління: ти відвернеш біду.

35
Перейти на страницу:
Мир литературы