Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид - Страница 6
- Предыдущая
- 6/58
- Следующая
— Крістер шпурнув у мене каменем, — похмуро відповів Малий.
— Каменем? От поганий хлопчисько! — вигукнула мама. — Чому ж ти не прийшов і не сказав мені?
— Навіщо? Адже ви не вмієте шпурляти камінням. Ви б ні разу не влучили навіть у стіну дровітні.
— Ото дурненький! — сказала мама. — Невже ти думаєш, що я буду кидати в Крістера камінням?
— А чим же ще ви можете кинути? — здивувався Малий. — Замашнішого ви нічого не знайдете.
Мама зітхнула. Вона зрозуміла, що не тільки Крістер при нагоді шпурляє каміння. Її пестунчик анітрохи не кращий. Просто не віриться — такий маленький хлопчик з милими синіми очима і такий розбишака!
— Скажи, а чи не можна взагалі обійтися без каміння? — мовила мама. — Адже про все можна домовитись. Адже на світі немає такого, про що не можна було б спокійно поговорити і дійти згоди.
— Ні, є, мамо, — сказав Малий. — Наприклад, учора. Я саме теж бився з Крістером…
— І зовсім дарма, — перебила його мама. — Замість битися ви могли б розв’язати свою суперечку словами.
Малий сів біля столу і підпер руками розбиту голову.
— Ви так гадаєте? — спитав він, блимнувши на маму очима. — Крістер сказав мені: «Я тебе наб’ю!» Отак і сказав. А я йому відповів: «Ні, не наб’єш!» То як же після нього ми могли розв’язувати суперечку словами? Ви можете мені пояснити?
Мама не знала, що на це відповісти, і їй довелось припинити свою проповідь про мир. Її малий розбишака сидів насуплений, тому вона поспішилася поставити перед ним чашку теплого шоколаду та свіжі булочки.
Це було те, що Малий любив. Він учув приємний запах свіжого печива, ще коли піднімався сходами, а мамині чудові булочки з цинамоном принаймні хоч трохи полегшували йому життя.
Малий задумливо відкусив булочку, і, поки жував, мама наліпила йому на гулю пластир.
Тоді легенько поцілувала його в пластир і лагідно спитала:
— А що у вас із Крістером сьогодні зайшло?
— Крістер і Гунілла кажуть, ніби я все видумав про Карлсона, що живе на даху. Кажуть, що він просто вигадка.
— А хіба це не правда? — обережно спитала мама.
Малий звів очі від чашки з шоколадом і сердито зиркнув на маму.
— Ну, хоч ви принаймні можете повірити мені? — сказав він. — Я питав Карлсона, чи він, бува, не вигадка…
— І що ж відповів Карлсон?
— Сказав, що коли б він був вигадка, то це була б найкраща в світі вигадка. Проте Карлсон якраз не вигадка, — мовив Малий і взяв ще одну булочку. — Карлсон вважає, що навпаки — Крістер і Гунілла вигадка. «Страшенно безглузда вигадка», — каже він. І я теж так гадаю.
Мама нічого не відповіла на це. Вона знала, що однаково не переконає Малого, тому тільки мовила:
— Я вважаю, що тобі слід більше гратися з Крістером та Гуніллою і менше думати про Карлсона, що живе на даху.
— Карлсон принаймні не шпурляє в мене камінцями, — сказав Малий і помацав гулю на лобі.
Раптом він щось згадав і радісно всміхнувся до мами:
— О, я мало не забув — сьогодні я вперше побачу, де живе Карлсон!
Але він зразу ж пожалкував, що пробалакався. Ну й дурний, хіба можна казати про таке мамі!
Проте ці слова не здалися мамі страшнішими й небезпечнішими за все інше, що Малий розповідав про Карлсона, і вона безтурботно мовила:
— Ну що ж, тобі, мабуть, буде дуже цікаво.
Але вона навряд чи була б така спокійна, якби вдумалася в те, що сказав їй Малий. Адже уявіть собі тільки, де жив Карлсон!
Малий устав із-за столу наїдений і цілком задоволений своїм життям. Гуля на лобі вже не боліла, в роті залишився чудовий смак булочок з цинамоном, у вікно до кухні зазирало сонце, і мама в своєму картатому фартусі була така мила.
Малий підійшов до неї і пригорнувся.
— Я так люблю вас, мамо, — сказав він.
— Я дуже рада.
— Люблю, бо у вас усе таке рідне.
Потім він пішов до своєї кімнати й почав чекати на Карлсона. Вони мали сьогодні разом вирушити на дах, і коли б Карлсон був тільки вигадка, як заявляє Крістер, то навряд чи Малий міг би туди попасти.
Малому довелось чекати довго.
— Я прийду по тебе приблизно годині о третій, чи о четвертій, чи о п’ятій, але ні в якому разі не раніше шостої, — сказав йому Карлсон.
Малий не зовсім зрозумів, коли ж саме Карлсон наміряється прийти, і спитав його ще раз.
— Принаймні не пізніше сьомої, — відповів той, — але навряд чи буду до восьмої. Чекай мене десь приблизно о дев’ятій, після того, як проб’є годинник!
Малий чекав цілу вічність, і врешті йому самому почало вже здаватися, що Карлсон тільки вигадка. Та раптом почулося гудіння моторчика, і до кімнати влетів Карлсон, веселий і бадьорий.
— О, я вже не можу тебе дочекатися! — вигукнув Малий. — Ти коли обіцяв прийти?
— Я сказав, що прийду приблизно. От я й прийшов приблизно.
Він попростував до акваріума Малого, де плавали яскраві рибки, занурив у воду обличчя і почав жадібно пити.
— Обережно! Там мої рибки! — крикнув Малий.
Він злякався, що Карлсон може проковтнути кілька рибинок.
— Коли в людини гарячка, їй доводиться багато пити, — мовив Карлсон. — І якщо вона ненароком і проковтне одну-дві рибинки, то це дурниці, не варто й згадувати!
— У тебе гарячка? — спитав Малий.
— Авжеж! Ще й яка!
Помацай, — відповів Карлсон і притулив руку Малого собі до чола.
Проте Малий не відчував, щоб Карлсон був дуже гарячий.
— Яка ж у тебе температура? — спитав він.
— Та… тридцять — сорок градусів щонайменше!
Малий нещодавно хворів гарячка. Він похитав головою і сказав:
— Ну, по-моєму, ти не хворий.
— Ох ти ж, поганий хлопчисько! — закричав Карлсон і тупнув ногою. — Хіба я вже й захворіти не можу, як усі інші люди?
— Ти хочеш бути хворим? — здивувався Малий.
— Авжеж, кожен хоче, — відповів Карлсон. — Я хочу лежати в ліжку з великою-превеликою гарячкою. Ти прийдеш довідатись, як я себе почуваю, і я скажу, що я найхворіший у світі. Ти спитаєш, чи я нічого не хочу, і я відповім, що коли я такий страшенно хворий, то нічогісінько мені не треба… крім величезного торта, і купи тістечок, і повної пригорщі шоколаду, і торби всяких цукерок.
Карлсон очікувально дивився на Малого, а той стояв зовсім розгублений, бо не знав, де він зможе дістати все те, що бажає Карлсон.
— І я хочу, щоб ти став мені за матір, — вів далі Карлсон. — Ти вмовлятимеш мене випити якісь бридкі ліки і пообіцяєш за це п’ять ере. Ти пов’яжеш мені шию вовняним шарфом, а я скажу, що він кусається, і погоджусь зостатися в ньому тільки за п’ять ере.
Малому дуже захотілося стати Карлсонові за матір.
Та це означало, що йому треба спорожнити свою скарбничку. Вона стояла на книжковій полиці, гарна, повна-повнісінька. Малий приніс із кухні ножа й заходився добувати з неї п’ятиерові монети. Карлсон ревно допомагав йому і страх як радів, коли із скарбнички викочувалася монета. Там були монети по десять і по двадцять п’ять ере, та Карлсонові найбільше подобались п’ятаки.
Потім Малий помчав до крамнички і майже на всі гроші накупив цукерок та шоколаду. Коли він віддавав крамареві свої скарби, то на мить згадав, що збирав ці гроші на собаку. Він тяжко зітхнув, але тут же подумав, що той, хто має стати Карлсонові за матір, не може дозволити собі тримати собаку.
Повертаючись назад, Малий розсовав ласощі по кишенях і заглянув до вітальні. Там уся родина — мама, і тато, і Боссе, і Бетан — пила післяобідню каву. Та сьогодні Малому ніколи було сидіти з ними. На мить він подумав, чи не покликати їх до себе в кімнату познайомитися з Карлсоном, але, добре все зваживши, відмовився від цієї гадки. Ще не пустять його з Карлсоном на дах! Краще відкласти знайомство до іншого разу!
Малий узяв з таці жменю мигдалевого печива — Карлсон-бо сказав, що печива теж хоче, — і поспішив до своєї кімнати.
— Як ти довго змушуєш мене чекати! Мене, такого хворого й нещасного! — докірливо сказав Карлсон. — Температура піднімається у мене по кілька градусів на хвилину, і тепер на мені вже можна було б зварити яйце.
- Предыдущая
- 6/58
- Следующая
