Марсові онуки - Казанцев Александр Петрович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/32
• Следующая

Олекса і Добров, що прийшли до пам'яті під час паузи, знову впали, паралізовані. Богатирьов, захищений шоломом, долаючи паморочення в голові, вистрілив у дивовижного звіра другою гранатою, але також безрезультатно. Той уже стрибнув до всюдихода, певний, що нова жертва від нього не втече.

«Куля не бере «Солов'я-розбійника», отож, як і в сказанні, треба бити його в око», — подумав Богатирьов і замінив рушницю на автомат.

У ящера очі нагадували дві вузьких вертикальних щілини їдкого жовтого кольору.

Богатирьов зачекав, поки ящір приготувався до останнього стрибка, і випустив влучну чергу.

Пролунав нестямний вереск, що перейшов у клекіт. Ящір качався по купинах, звиваючись і здригаючись в останній агонії. Роздуте тіло поступово спадало. Вереск, що нагадував скрегіт, завмирав.

Богатирьов торкнувся шолома, який врятував його, наче побоюючись, що він таки розколовся.

Далеко над озером ширяли на розпростертих крилах невідомі істоти. Буря посилювалася. Вона несла через трясовицю велетенські рослини з розчепіреним корінням. Богатирьов прийняв їх за хижаків і знову хотів був стріляти, та ці рослини впали у багнюку, зачепились корінням за купини і застряли.

Тільки дві з них, підхоплені вітром, знову піднялись у повітря і полетіли.

Богатирьов сидів, важко дихаючи. Олекса і Добров повільно приходили до пам'яті. Богатирьов дав їм понюхати рідину з пляшечки, що гостро пахла.

Звалений дракон прийшов до пам'яті без сторонньої допомоги. Він поворухнув крилами, заметушився між купинами, намагаючись відповзти подалі од страшного ворога, що лежав зараз нерухомо. Потім, поставивши крила під кутом до шквального вітру, дракон підстрибнув і піднявся над болотом. Він летів, набираючи висоту, і його змієподібне тіло звивалося.

Олекса дивився на нього й протирав очі.

— Що це? Народні казки?

— Можливо, — всміхнувся Богатирьов. — І дракон летить… І від солов'їного свисту всі мертві лежать.

— Як же могли ці образи перекочувати на іншу планету, жити в народних сказаннях? — дивувався Олекса.

Богатирьов усміхнувся багатозначно.

— Надягніть для надійності шоломи, — сказав він.

— Без спеціальної зброї їхати далі не можна, — рішуче заявив Добров і вийшов із всюдихода.

— Що надумав? — насупився Ілля Юрійович.

— Це був ультразвук, — сказав Добров. — У них на планеті він діє краще гармат. У диявольському акорді були нечутні, але паралізуючі обертони.

— Ах, ось ти про що, Романе. Апарат ультразвукової розвідки ми не зняли?

— Не поїдемо далі, поки не пристосуємо його для кругового обстрілу.

— Оце правильно, Романе! — сказав Ілля Юрійович.

Всюдихід сховався серед велетенських папоротей. Ілля Юрійович не дозволив лишитися на відкритому болоті.

Роман Васильович і Олекса хутко й спритно розібрали прилад.

Ілля Юрійович стояв коло них з гранатною рушницею в руках і гостро позирав у гущавину.

Над багнищем стелився туман. З грунту під деревами струменіла пара.

Туманні мінливі струминки через колір папоротей здавалися червонястими. Вони також були схожі на стовбури, тільки якоїсь невідомої, казкової рослинності, живої, рухливої.

І раптом з туману почувся крик.

Олекса, тримаючи викрутку в руках, випростався, подивився на Іллю Юрійовича. Той зустрівся з ним поглядом.

Добров з докором глипнув на Олексу, потім показав на розібраний апарат.

Крик повторився знову, переливчастий, закличний.

Олекса рішуче поклав викрутку.

— Що? — сердито спитав Добров. — Тепер уже не Соловей-розбійник, а сирена?

— Я боюсь подумати про те, який вона має вигляд, — схвильовано зізнався Олекса.

Добров презирливо гмукнув:

— «Вона»!.. Ящірка чи жінка?

— Тихше! — підняв руку Олекса. — Чуєте? Вона кличе…

— Ящірка, смердюча, огидна тварюка — ось хто кличе. Невже ще незрозуміло, що тут нема й не може бути нікого, крім гадів, що плазують з холодною кров'ю, венерозаврів, що повзають чи літають…

— Це чому ж? — задирливо спитав Олекса.

Добров докірливо подивився на нього:

— Яку еру ми застали на Венері?

— Очевидно, кам'яновугільний період, — нерішуче відповів Олекса.

Добров демонстративно склав інструменти, оголошуючи перерву. Він став говорити рипучим, монотонним голосом:

— Так, дещо давнішу, ніж на землі, еру розвитку. І тваринний світ тут дещо давніший — типові представники ящерів. А людина? Розумна істота? Це вищий ссавець. Її організм має бути створений на вищій енергетиці ссавця, вона повинна мати теплу, гарячу кров! Чуєш? І у неї мають бути вільні від ходьби кінцівки, здатні до праці, яка й робить істоту розумною. Вона повинна ходити вертикально, маючи найбільший обзір місцевості, мати стереоскопічні органи зору й слуху в безпосередній близькості від потужного мозкового утворення, вона повинна мати, коротше кажучи, людську голову, а не голову диплодока!.. Поважайте Дарвіна! Ви ж біолог! — Добров перейшов з Олексою, що понуро слухав його, на «ви». — Уявіть собі сходи еволюції на Венері. Вони не відрізнятимуться од земних. Тут не вистачає численних сходинок від ящера до людини…

— До речі, — устряв Богатирьов, — ви ніколи не замислювались, друзі, над тим, що на Землі також нема однієї дуже важливої сходинки? Нема проміжної ланки між людиною і тваринним світом Землі.

— Так, цю сходинку поки що не знайдено, — погодився Добров. — Вона загубилась, та… вона була.

— Ви певні? — лукаво спитав Ілля Юрійович.

Добров здивовано глянув на нього і знизав плечима:

— Сподіваюсь, ви не маєте сумніву, що людина походить від мавпи?

— Питання тільки в тому, від якої? — відповів Богатирьов.

— У всякому разі, на Венері навіть подоби таких мавп ще не було. Людський рід у процесі еволюції тваринного світу міг би з'явитися тут через сотню мільйонів років.

— Це правильно, — погодився Богатирьов.

— На Венері поки що не вистачає не однієї якої-небудь сходинки, а цілого маршу сходів еволюції. Чи наполягатимете ви, біологе, — звернувся Добров до Олекси, — що розумні істоти можуть з'явитися в еру ящерів?

Олекса, зніяковілий, припертий до стіни, змушений був відповісти:

— Не наполягатиму, звичайно…

Добров торжествував. — Біолога я переміг! — задоволено повідомив він.

— Та лишився ще поет, — розсміявся Ілля Юрійович.

Олекса прислухався. Десь зовсім близько пролунав той же таємничий голос. Здавалося, варто зробити тільки кілька кроків — і здибаєшся віч-на-віч із володаркою цього голосу.

— Йди, йди! — посміхнувся Добров. — Шукай місцевий вінець творіння. Апарат я зараз закінчу.

Олекса з неспокійним серцем зробив крок у туман.

— Не йди далеко! — гукнув услід Ілля Юрійович. — І не знімай шолом!

Олекса помахав рукою.

Туман сягав йому по пояс. Підіймаючись на гору, Олекса виходив з туману, як з молочної річки. Ліс був огорнутий напівпрозорою імлою.

Олекса побачив незнайомі рослини. Він спочатку вважав їх за різновид ліан, та на них були квіти, величезні, дивної краси квіти, що нагадували земні орхідеї, збільшені в сотню разів. Перша квітка на чужій планеті! Ось вона яка, незвичайна, дивна!

Невже мелодійний голос йшов від квітки? Співаюча квітка, що кличе до себе? Яка неповторна природа! Земні квіти приваблюють комах п'янким запахом, солодким нектаром, аби тільки рознесли вони їхній пилок, а тут… тут квітка кличе, як сирена.

Олекса відчув подих вітру, туман заколивався прозорими язиками перед ним.

Так ось яка прекрасна жителька планети, красуня, що кликала його мелодійним голосом!.. Вона розкрила обійми ніжних пелюстків, можливо, дурманячи пахощами, яких не відчуваєш через шолом.

• Предыдущая
• 16/32
• Следующая