Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 6

• Предыдущая
• 6/37
• Следующая

Тепер щодо Валентина Валентиновича. У нього досить красиве лице, в міркуваннях щось значуще навіть загадково значуще. Але він ходить у лакованих черевиках, і це про багато що свідчить. І те що в нього такі гроші, він так їх недбало розтринькує в ресторані — теж не на його користь; у них у сім'ї та в їхніх знайомих таких грошей немає, хоч вони цілком достойні люди. Та, можливо, він дозволяє це собі коли-не-коли і частував їх ґречно це було йому приємно. Трохи старомодно, щоправда, таке собі гусарство: мовляв, прогулюю останнє… І він сміливий по-справжньому, не прикидається: Вітьку Бурова не злякався ні цього разу, ні тоді, і це теж очко на його користь…

Ні, батьки неправі. Звісно, зрозуміти їх можна. Побоюються, що трапиться т е саме. Але даремно побоюються; те саме може трапитися, але тільки з коханою людиною, а вона нікого не кохає, могла б, може, покохати Мишу Полякова.

Мама — страх яка боягузка, навіть чарівна, бо ніколи не прикидається. Інколи Люді здається, що не вона її дочка, а мама її дочка… Вона всього боїться, це в неї з тих часів: боялася будкому, боялася, що їх ущільнять, відберуть кімнату, боялася за тата, боялася, що нічим буде нагодувати сім'ю, а потім, коли з'явилося борошно і все з'явилося, мама почала перегодовувати їх, особливо Андрюшку, почала смажити млинці.

І все-таки з батьками їй пощастило, вона це розуміє й цінує. Просто вона стала бачити більше, ніж бачить мама, і саму маму бачить і тата, як він, наприклад, намагається не втратити свій авторитет у сім'ї, напускає на себе похмурий, неприступний вигляд, приховує свою надзвичайну доброту; мама це, певно, розуміє, тато на п'єдесталі, законодавча влада, а мама виконавча влада. І сьогодні розігрували цю роль… Ой, як вона їх любить… І не засмучуватиме, хоча й бачить, що сьогодні вступила з ними в нерозв'язне протиріччя… Подумати тільки, вони намагаються вирішити, з ким їй зустрічатися, з ким ні, — вони такі невиправні, довірливі романтики…

Людині батьки так само не спали. Це був не перший випадок, коли Люда пізно приходила додому, але вона завжди попереджала, вони знали, де вона. Цього разу вона якось непомітно пішла з дому, нічого не сказала, не хотіла брехати, але й правду сказати не хотіла. Вже це їх стривожило… Ресторан… Франт у лакованих штиблетах… Втім, як познайомилися вони самі? На дачі, в Ліанозові, теж ненароком, на аматорській виставі…

— Запевняю тебе, — говорила Ольга Дмитрівна, — вона доросла дочка, ми вже нічого не можемо їй заборонити. Треба скористатися з того, що ми поки що маємо право щось їй дозволяти.

— Це логічно, — погодився Микола Львович, — треба рятувати те, що ще можна врятувати.

— Нема чого рятувати, любий, запевняю тебе, це все таке молоде, дитяче!.. Я тільки проти ресторанів. Молодий чоловік має приходити в дім, бувати в домі. Тільки так ми можемо якось впливати на Люду, на її стосунки, ми можемо бачити, з ким вона спілкується. Крім того, якщо людина у нас буває, я суто по-жіночому постараюся відкрити їй очі на неї, на її вади, потім можна пожартувати, посміятися…

— Усе це правильно, — мовив Микола Львович, — але, розумієш, цей молодик не викликає в мене довіри. І я, відверто кажучи, розгубився: через службові міркування мені не хотілося б, щоб він бував у нас дома. Але ж і заборонити Люді спілкуватися з людиною, незручною мені по службі, це, по суті, те ж саме, що радити їй зустрічатися з людиною, зручною мені по службі. Висхідна позиція в обох випадках фальшива, кепська.

Ольга Дмитрівна залюбки слухала чоловіка, це було саме те, що вона так цінувала і любила в ньому. Звичайно, він не тільки не змушує Люду зустрічатися з потрібними людьми, а й сам з ними ніколи не зустрічається, і хід міркування був напрочуд притаманний йому.

— Ти надто перебільшуєш, мій любий, — зауважила вона, — ти справді нічого їй не забороняв, ти лише висловив свою думку про людину, яку знаєш більше, ніж вона. Т Люда це правильно зрозуміла. Гадаю навіть, що в цьому разі вона розумніша за нас. Справді, що сталося? По суті, нічого. Затрималася на танцюльках, а ми колись не затримувалися? Тільки тоді танцювали в саду, тепер танцюють у ресторанах, от і все.

— Авжеж, — погодився Микола Львович, — ти маєш рацію і головне, сама не хвилюйся.

Микола Львович заспокоїв дружину, але сам не заспокоївся, щось тривожило його в цій історії.

Ресторан нарешті закрили, і Миша зі Славкою рушили додому.

Славка розповідав про оркестр. Серед музикантів є обдаровані люди, навіть талановиті, наприклад, контрабасист, має консерваторську освіту, але не зміг знайти місце в справжньому оркестрі, їх обмаль, і ось змушений грати в ресторані, де пристойно платять і де перепадає дещо від гостей, що замовляють музику.

Своєю байдужою розповіддю Славка мовби підкреслював примітивність своїх теперішніх інтересів, відокремлював себе од вищого світу, в якому живе Миша, жив колись і він, Славка. Був піонером, комсомольцем — і ось, будь ласка: піаніст у ресторані «Ермітаж», грає фокстроти для непманів, аферистів і розтратників, веселить їх, ублажає, зате в хазяїна безплатна вечеря — щоправда, не така, як гостям, а ті, що залишається від гостей.

— Не слід робити з цього трагедію, — сказав Миша, — епізод у біографії актора. Даремно тебе це так пригнічує.

— Людина не може двадцять чотири години на добу верещати від захоплення, — заперечив Славка.

— Тимчасовий, випадковий заробіток, — вів далі Миша. — Вступиш до консерваторії, одержиш стипендію — все переміниться. До речі, завтра у фабричному клубі виступає наша жива газета. Може, проведеш? Як, бувало, раніше?

— Не знаю… О котрій?

— О шостій. Тобі в ресторан о дев'ятій, можеш не залишатися на диспут, проведеш виступ і поїдеш.

— Про що диспут?

— Вплив непу на молодь.

— І як з цим боротися? — не без глуму додав Славка.

— Авжеж, і як з цим боротися.

— Не знаю… Якщо не буде зігранки.

— Не приїдеш — проведе Яшка Полонський, — підсумував Миша, — а приїдеш, я особисто буду радий і чекатиму тебе. Постарайся, будь ласка.

Вони підійшли до будинку. На воротах стояв Вітька Буров.

— Привіт!

— Привіт! — відповів Славка.

— Здоров будь! — сказав Миша.

Вітька обернувся до Славки.

— Іди додому, Славку, лягай спати.

— Ти мене відправляєш спати? Може, ще в ліжко покладеш?

— По-доброму кажу: йди собі геть! Нам з ним, — Вітька кивнув на Мишу, — побесідувати треба.

Миша посміхнувся:

— Славка нам не завадить. Славку, скажи, заважатимеш? Дуже тебе прошу. Не втручайся в нашу інтимну розмову. Що, Вітьку, ти мені хочеш сказати?

— Ще раз полізеш не в свою справу — шкодуватимеш! Арци — і в воду кінці!

— І цей грубіян носить ім'я великого письменника! — Миша глузливо похитав головою. — До речі, Вітьку, чому тебе називають Альфонсом Доде? Ти його читав коли-небудь?

Вітька підніс кулак:

— Оце бачив?

Славка намагався стати між ними.

— Облиште, хлопці, припиніть!

— Відійди! А то й тебе вгрію! — закричав Вітька.

— Ти ж обіцяв не втручатися, — Миша відсторонив Славку. — Дай нам спокійно побесідувати. Отож, Вітеньку, візьми до уваги: Альфонс Доде був великий французький письменник. А французи, між іншим, вирізняються ввічливістю.

Вітька підніс до його носа кулак:

— Я тобі покажу ввічливість!

Миша був комсомольський активіст, та він був арбатський, зростав у цьому будинку, знав закони й повадки вулиці. Він схопив Вітьчину руку й вивернув її. Вітька висмикнув руку й кинувся на Мишу. Відповіддю йому були підніжка й цілком кваліфікований удар у підборіддя.

Вітька гепнувся.

— Знову дістанеш!

Вітька не прислухався до цього попередження, підвівся, знову кинувся на Мишу, але між ними вже стояв Славка.

— Хлопці, припиніть зараз же!

Славчине втручання навряд чи подіяло на Вітьку. Але з-за рогу з'явився Валентин Валентинович Навроцький.

• Предыдущая
• 6/37
• Следующая