Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 16

• Предыдущая
• 16/136
• Следующая

— Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!

Я кинувся до неї:

— Ой бабусю! Ой не дзвонiть ще хвилиночку! Не дзвонiть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тiльки!

Баба Маруся скрушно похитала головою i якось винувато сказала.

— Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пiзно. Було б ранiш, синочку. Де ж це вiн заповiтрився? От бiда! Ну, бiжи в клас, а то й ти не втрапиш.

Довелося йти.

В школi урочисто й святково, як пiд час виборiв (у нас i агiтпункт, i виборча дiльниця завжди в школi). У коридорах простеленi дорiжки, на вiкнах квiти, стiл у класi покритий червоною китайкою. Навiть плакат висить у вестибюлi: «Ласкаво просимо!» Тiльки не грає гармошка i не працює буфет з пивом, як пiд час виборiв.

Дiвчата в бiлих фартушках, хлопцi незвично чистi й зачесанi.

Заходить Галина Сидорiвна, з гарною зачiскою, у шовковому платтi — не вчителька, а кiноартистка. За нею суне Микола Iванович, учитель географiї. Вiн у нас на екзаменi асистент.

Галина Сидорiвна обводить поглядом клас, супить брови й питає:

— А де Рень?

Я пiдхоплююся з мiсця:

— Нема десь… Не знаю… все село оббiгав… Може, почекаємо трiшки?

Галина Сидорiвна ще дужче супить брови:

— Затримувати екзамен не можна. Нiхто нам цього не дозволить.

Вона стає бiля дошки, стискає руки — наче зараз буде спiвати (видно, теж хвилюється) — i каже:

— На першiй сторiнцi кожен напишiть: «Екзаменацiйний диктант з української мови учня (або ученицi) п'ятого класу…» — i своє прiзвище.

Ми схиляємо голови — пишемо.

Екзамен почався.

Учнi сопуть. Пера скриплять.

Я пишу механiчно, навiть не думаючи, що пишу. I менi зовсiм не страшно, я зовсiм не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де вiн? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у життi екзамен! Це просто не вкладається в головi! Навiть якщо твоя мама депутат… Це безумство. Вiн не мiг цього зробити просто так. Щось сталося… Може, щось непоправне?.. Але — що? Що? Вчора ж ми бачились, i все було гаразд. Розлучилися пiзно ввечерi, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб iти на екзамен. «Може, вiн уже й неживий?» — холону я. Диктант закiнчено.

— Тепер уважненько перевiрте i здавайте, — нiжно-нiжно, як нiколи, каже Галина Сидорiвна i усмiхається до нас пiдбадьорливо — пiдтримує.

Сопуть учнi, носами в диктант упхавшись, — перевiряють Аж пiт на лобах виступив вiд напруги.

А менi лiтери в очах стрибають, розсипаються на всi боки — не вчитаю. Не можу.

От уже вихопився з-за парти Карафолька, понiс. Перший. Вискочка!

Он уже й Мацiевський, i Гребенючка потягли. А я ще до половини не доповз.

I раптом — дверi розчахнулися i в клас влетiв Ява. Я аж пiдскочив: живий!

Живий-то живий, але — матiнко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болотi з нiг до голови.

Слiдом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.

Галина Сидорiвна поточилася й трохи не впала.

— Що це означає?'

Ява мовчав, опустивши голову. I Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навiть, а пiдiбгав хвоста сховався за Яву.

— У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?

Ява мовчав.

— Де ти був?

Ява нарештi розтулив губи:

— У плавнях.

— Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив?

Ява опустив голову ще нижче i тихо сказав:

— Рибалив.

Менi здалося, що всерединi у Галини Сидорiвни стався вибух. I по всьому класу полетiли осколки.

— Що?!. Що?!. Замiсть екзамену ти пiшов рибалити?! Ну… ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто… просто обурливо! Так-от — складатимеш екзамен восени! Як двiєчник. Вважай, що ти одержав двiйку! Переекзаменовка в тебе! Будеш тепер цiле лiто готуватися. Це тобi наука за всi твої художества. Iди! До побачення!

Ще якусь мить Ява стояв, не вiрячи, що це сталося Вiн був такий маленький-маленький i жалюгiдний.

Ех ти «мама — депутат»! Ех ви, «iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок»!..

Я бачив: ще мить — i Ява заплаче… У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не знаєте, який вiн гордий! Хiба вiн допустить, щоб хтось бачив, як вiн плаче. Ява крутнувся на мiсцi i прожогом вибiг з класу. Вiрний Собакевич — за ним.

— Хто здав роботу, можете йти, — замерзлим голосом сказала Галина Сидорiвна. Але навiть якби вона й не сказала цього — я не лишився б у класi, клянусь! Побiг би за Явою.

Не думаючи навiть дочитувати диктант, я кинув його на стiл i вискочив за дверi.

Проте Яви я вже не побачив. Я сiртонувся в один бiк, в другий — Ява зник, як булька на водi.

I знову я бiгав по селу, витягнувши шию, i зазирав по всiх усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, вiн забився, мабуть, десь у кущi i там на самотi кухлями, з присьорбом, пив своє горе. Може, й плакав, хтозна… А в такi хвилини не хочеться бачити нiкого, нiкого в свiтi.

I ви не думайте — я шукав його не для того, щоб розрадити, поспiвчувати (хiба розрадиш людину в таку мить!). Я тiльки хотiв, щоб вiн бачив, щоб вiн знав, що я подiляю його горе i готовий зробити для нього все. Я б нi слова не сказав йому, тiльки подивився б в очi, i вiн би все зрозумiв.

Ще зовсiм недавно я з прикрiстю думав про своїх батькiв, що вони не депутати i це може дорого коштувати менi. I раптом — о зрадлива доле людська! — не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливiсть? Нiчого не розбереш у цьому свiтi.

I ще — я ламав собi голову: що ж сталося? Чого вiн опинився у плавнях? То дурниця, що вiн рибалив, — нiколи в життi! Вiн нiзащо б не пiшов на риболовлю без мене. Не повiрю, хоч рiжте! Мабуть, це пов'язано з отими шпигунськими справами. Але коли вiн устиг? Пiшов звечора? Без мене? Нiчого не розумiю!

Довго я блукав по селу. I до рiчки ходив, i на вигiн, i на кладовище навiть зазирнув (ми там колись чижiв ловили).

Потiм подумав: «Може, вiн уже дома — обiд скоро». Пiдiйшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дiдовi на очi попадатися, щоб не розпитував). Не видно щось Яви.

По сусiдству, за високим дощаним парканом — садиба Книша. Та он i сам вiн — сидить на даху нової, недобудованої ще хати, кладе черепицю.

Вийшов надвiр дiд Варава — з вiдром, до криницi. Побачив дiда Вараву Книш, голосно привiтався згори:

— Здрастуйте, дедушка!

— Здоров! — буркотнув невесело дiд.

Тодi Книш несподiвано, з робленим спiвчуттям:

— Я чув, у вас прикрiсть больша. Хлопчик вашенький екзамена в школi завалив. Один на все село… От же, їй-богу!

• Предыдущая
• 16/136
• Следующая