Мальви - Іваничук Роман - Страница 2
- Предыдущая
- 2/60
- Следующая
Серед натовпу жінок, які в розпачі вже не дбали про те, щоб закривати визолені тривогою обличчя, стояв сивобородий чоловік у білій чалмі і сірому бурнусі. Тяжка скорбота тінилась в його очах.
— Кара аллаха за гріхи наші... Отак чорніє і стогне земля, коли йдуть правовірні війська у чужі краї, — мовив сам до себе, і повернули до нього голови люди, а дервіші, що стояли осторонь, підступили ближче. — Такий же шум тоді несеться над землею, і так само лунає плач жінок та дітей.
Різко підвів голову один із дервішів, зателіпалася срібна серга у вусі, він підійшов до меддаха Омара, зарослий і босий, смиренні очі зайшли гнівом.
— Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що накликаєш нам кару християнського бога за джіхад13? І хто ти такий? Та видно, мусульманин, тож як ти міг забути слова пророка: «Піде в рай той, хто загине на полі бою з гяурами?»
Але сказано теж у сьомій сурі корана, отче, — відповів спокійно меддах Омар, — в сурі пророчій: «Скільки сіл ми марно погубили!»
Якщо ти знаєш коран, хай осінить нас світло єдино правдивого вчення, — посмиреннішали очі дервіша, — то згадай слова пророка: «Ми покажемо наші знамення у всіх країнах, поки вони не зрозуміють, що це правда»
— Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: «Горе тим, які пишуть писання своїми руками, а потім кажуть: це від аллаха». Бо знамення, про які ти говориш, несуть наші воїни і в Азов, і в Багдад. І там, і там чорніє земля від наших ратників, як Кафський степ від сарани. Скажи мені, яка ж війна священна? Проти християн чи проти єдиновірних мусульман?
Задрижав посох у руці дервіша, а жінки з тривогою й надією дивилися в розумні очі аксакала14, — що скаже він ще, може, це прийшов до них віщун горя або радості?
Глянув Омар на зажурених матерів, сестер і дочок воїнів, що віддали або віддають життя за Високий Поріг15 над Євфратом і Доном, — жаль закроївся на губах, мовчав старий; повів очима на проповідників священних воєн — зло струснуло ним, і розповів він дервішам сон пророчий.
Приснився дивний сон султанові Амурату під стінами Багдада. До лозини нібито підійшов ніж, щоб зрізати її. А лозина відіслала його до іншої. І ще побачив падишах уві сні шулік, які їли падаль, виригали і знову їли, і гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця і спитав його, що означає цей сон.
«Це віщування на нинішній день, — відповів мудрець. Лозина, що відсилає ніж до своєї подруги, — це ми самі, які не щадимо брата задля своєї користі. А шуліки — то знову ж таки ми, що пожираємо чуже добро, відригуємося людським стражданням і робимо й робитимемо те саме, поки здохнемо від своєї ненаситності».
Закричав дервіш:
— Ти шіїт16, перс шолудивий! І мудрець той теж був перс-шіїт, хай почорніє його голова, яку, напевно, зітнув великий падишах!
Заверещали дервіші:
— Хто ти такий? До кафського паші відвести його!
Навіть не здригнувся аксакал.
— Я Омар-челебі, анатолієць. І цю відповідь султанові дав я.
Затих крик, і шепіт пішов по юрбі, ім'я Омара зашелестіло на губах вражених монахів. О, його — цього мандрівника, меддаха і хафіза17, на якого ще не звелась рука жодного можновладця, знали в Стамбулі і Брусі, в Бахчисараї і Кафі.
— Моліться, люди, — мовив меддах. — Привид голоду блукає над степом. Благайте бога, щоб не справдилися слова пророка про сім худих корів, що пожирають сім ситих, про сім сухих колосків, що пожирають сім налитих. Просіть милості в неба...
Він звів руки, прошепотів молитву і подався в безвість розпаленого степу.
Розділ другий
Зажурилась Україна, що ніде прожити,
Витоптала орда кіньми маленькії діти.
Малих потоптала, старих порубала,
А молодих, середульших, у полон забрала. Українська народна пісня
Цього пекельно-пекучого літа господар-татарин відпустив Марію на волю. Два роки тому він купив її з хворою семилітньою дитиною на ясир-базарі і привів їх у свою тісну й темну ліплянку.
Посередині татарської хати стояв килимний верстат, а за ним, на міндері18, стогнала недужа жінка. Вона не підвелася, тільки скрушно глянула на невільницю, потім її скляні очі надовго вп'ялися в татарина і враз погасли, збайдужіли.
Якши гяурка, — сказала. — Твоя буде.
Зніяковілий господар розвів руками, показав на верстат із нап'ятою на кросна основою, і зрозуміла Марія, що вбогий її власник і купив він собі рабиню, певне, лише для того, аби прожити за килими якийсь там день.
Навчилася ткати швидко. Крізь натягнуті нитки дивилась, як росте її донечка, тягнеться руками до кольорової волічки, вплітає їх поміж основу, стає помічницею. Прислухалась, як дитина береться розмовляти по-татарськи, і сама розмовляла з нею чужинецькою мовою, щоб не дивилися на них скоса господарі та й щоб легше було дитині на вулицю вийти. Ткала з ранку до вечора і пісню наспівувала, та все оту:
Ой, що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всіх бурлак скликає...
І дивно було чути, що доня підспівує за матір'ю часто чужими словами.
Татарин продавав килими, що їх наткала Марія, і годував за них хвору дружину, не зобиджаючи й рабинь.
За рік господиня померла від сухот. Знала Марія, що запропонує їй тепер хазяїн. Чого тільки не передумала, які сумніви не мучили її днями і уві снах, та відганяла від себе слабкості, спокуси й вагання — десь глибоко в серці ще жевріла надія повернутися на Україну.
А татарин таки сказав небавом:
— Будь моєю дружиною, Маріям.
Заплакала. Просила пожаліти її — не може віри своєї зрадити, чоловіка свого, знакомитого полковника Самійла, забути не може...
Не наполягав татарин. Коли минув рамазан і мусульмани різали баранів на байрам, привів на святковий обід жінку у білому фередже19 — злооку туркеню. Здогадалась Марія, що це нова її господиня, і заніміла від страху: продасть її тепер господар. І тоді каяття, ганебне й боягузливе, окрутило душу: чом не стала жінкою татаринові, тепер же їх розлучать із дочкою!
Нова хазяйка відразу дала зрозуміти, який порядок буде в хаті. Витягла з казана баранячу кістку і пошпурила нею в кут — жеріть; кривився на те господар, та мовчав, а згодом сказав до Марії:
— Не буду тебе продавати, хай лютує. Ти добра, Маріям.
Ще вчора господиня штурхала її в спину і погрожувала продати дочку, бо що з неї за користь, ще вчора падала Марія на коліна, обіцяючи ночами сидіти за верстатом, аби тільки не розлучали їх... А нині вранці, коли туркеня подалася на базар, татарин увійшов до хати, жалісливо глянув на Маріїну дочку — не мав своїх дітей — і сказав ледве чутно:
— Ідіть собі. Ви вільні...
Це слово «вільні» було несподіваним для Марії, приголомшило воно її зовсім. Вклонилася господареві до ніг, подякувала, похапцем зібрала свої мізерні пожитки, схопила дівчинку на руки і вибігла. Чвалувала крутими вуличками, завмираючи від страху, що повернеться з міста туркеня і дожене її, бігла, ховаючись за кам'яними стінами, що заступали вікна будинків, квапилася до північних кафських воріт, щоб вийти з тісного міста на волю. Здавалось їй, що мине одна лише хвилина і зачиняться ворота. Ось вийшов із-під зеленого платана вартовий, крикнула йому:
— Я відпущена!
Високий яничар у шапці з довгим шликом, що спадав по спині аж до пояса, ліниво діткнувся рукою до ятагана і знову ступив у тінь: іди, мовляв, небого, хто тебе тримає. Зелений колір яничарського кафтана злився з плющевим листям, вартовий спокійно закурив люльку. Від такої байдужості — адже тільки одне слово «яничар» наводило жах на невільників — змоторошилося серце в Марії: невже це не останній мур, що огорожує Кафу? Вийшла на хребет Тене-оба20, що довгим насипом відділив рештки гір від рівнин, — ні, далі — простір і жодної людини в степу. Передихнула, промовила вголос:
- Предыдущая
- 2/60
- Следующая
