Любий бо-пер!.. - Дері Тібор - Страница 27

• Предыдущая
• 27/28
• Следующая

Однак, молодята, старайтеся утримати рівновагу поміж скнарістю світу і безмежністю своїх жадань. Для досягнення вказаної мети, серед іншого, бажано виявляти повагу до влади. Не дошукуйтесь ані її витоків, ні цілей, а тим паче сутності, адже це тільки нервує людину, вона гнівається, нетямиться з люті, а в кращому випадку, впадає в тугу. Та жодною мірою не засуджуйте її, це може погано закінчитись! Та й у собі, певна річ, слід копирсатися обережно — тільки таким чином може встановитися ця дурнувата рівновага, необхідна для збереження людського суспільства.

Я знову сів на ліжко, був дуже стомлений.

— Все решта — згодом, в Кішпешті! — сказав я.

Час, що залишився до їхнього переселення — два чи три тижні — я заповнив плануванням. Мав для цього вдосталь часу, моя невістка з ранку до вечора бігала по крамницях. Купувала в комісійці меблі, кухонне начиння, різні дрібниці в універмагах і на товчку Ечері; щовечора, смертельно втомлена і щаслива, з'являлася вдома. Ми вечеряли всі втрьох — разом з Тамашем; після вечері, привчаючи себе до самотності, я квапився до своєї кімнати.

Я постановив, що після їхнього переселення снідатиму разом з Жофі. Радості від цього небагато, та я, зрештою, звикну. Жофі спершу буде комизитися, але врешті змириться. Жуватимемо на пару, двоє старих. Я більше не маю наміру прирікати себе на самотнє ув'язнення.

Сподіваюся, що з нас двох я помру перший. Тепер я вже й ветхіший, і, по-правді сказати, старший за неї… але з іншого боку, Жофі на своїй згорбленій спині тягла, бідолашна, багато обтяжливішу ношу, ніж моя. Завжди дивуюся, як спокійно вона витримує усі кривди старості, мовби це найприродніша річ у світі — те, що людина в старості мерхне і вмирає. Вона все це терпить, як то кажуть, приспівуючи.

Отже, ми будемо разом снідати, потім я почитаю їй газету. Обідати?.. Вечеряти?.. Теж разом.

З дому я вибиратимусь не часто, а раптом Катрін матиме якісь справи в Буді, й зазирне до мене, а я буду бозна-де. Тому краще просто гулятиму в саду чи, щонайбільше, за звичним маршрутом: вулиця Кароя Лотца — алея Ержебет Сіладі — вулиця Пазмана — вулиця Пашареті. Та й узагалі, ось-ось надійде осінь, дощова пора, тож навряд я вже кудись подамся. Попрошу добре натопити в моїй кімнаті, бо після хвороби я став мерзлякуватіший.

Їдальню й вітальню замкну на ключ, їстимемо в кабінеті.

Можливо, куплю песятко пулі[18]. Такий пес живе років з десять-одинадцять, він і проведе мене до могили. Кажуть, що собака вірніший за людину.

До моїх планів — я ж людина завбачлива — входить також навчити Жофі грати в шахи. Сам я гравець посередній, тож собака біля моїх ніг стане терплячим свідком поєдинку двох блискучих гросмейстерів. Та ще й набуду неабиякого досвіду у вирішенні шахових бліц-кріґів.

Тим часом переїзд Тамаша — за два чи три тижні після описаної розмови — відбувся спокійно, без надмірних емоційних сцен. У дівчини очі, якщо не помиляюся, таки змокріли, але мрія про щасливе майбутнє швидко їх осушила. Їхній багаж вмістився в одне таксі; недавно придбані речі уже чекали на них у кішпештській квартирі. Я провів їх до воріт, ще й помахав услід.

Коли я повернувся, будинок видався мені абсолютно порожнім. Підійматися нагору я остерігся, хоча пересування по сходах вже не було для мене проблемою. На очах я зміцнів і став здоровіший. Щоправда, після ехоdus[19] цілу ніч не стулив очей, хіба що на півгодинки під ранок, а о сьомій уже знову був на ногах, та загалом я зберіг внутрішній спокій. Світило сонце, це мені теж допомогло. У надії, що не наткнуся на Жофі, я вийшов у сад і з добрих півгодини прогулювався навколо будинку. У геть пожовклому листі моїх улюблених горіхів перегукувалося із п'ятеро-шестеро чорних дроздів; я люблю їхній свист більше, ніж в'їдливе, солодкаве булькання канарок.

Отже, молодість пішла назавжди, думав я, неспішно бродячи в саду. Старе луб'я, чого тобі ще сподіватися? Господи, благослови її, моє останнє кохання.

Я повернувся в дім уже трохи стомлений, сів за письмовий стіл. І коли — вперше після хвороби — взяв до рук свою кулькову ручку, поклав на коліна зошит, мене охопило таке саме тихе хвилювання, як і впродовж майже шістдесяти років, коли я брався до роботи. Це мене трохи втішило.

Угорського письменника Тібора Дері називають одним із найавторитетніших свідків XX ст. Він на собі відчув і пережив усі шалені політичні й мистецькі потрясіння, аби, зрештою, зрозумівши облудність більшості з них, відчути глибоке розчарування. На схилі літ він саркастично напише про це словами свого героя із запропонованої книжки: «Благородні ідеї є найспритнішими сутенерами садизму». Його життя і творчість сповнені цілої низки протиріч, які нелегко пояснити.

Тібор Дері народився 18 жовтня 1894 р. в сім'ї крупного фабриканта єврейського походження. Його батько покінчив життя самогубством після того, як Радянська Угорська Республіка (1919) відібрала в нього майно. Дері закінчив Торгівельну Академію (1911), навчався в Угорщині та Швейцарії. Десь у цей час юнак починає писати вірші, входить до кола модерністського часопису «Нюгат» (Захід), у якому дебютував еротичною повістю «Лія» (1917), після чого його звинуватили в порушенні норм суспільної моралі. Він утікає за кордон, прихопивши спадщину — гроші за багатоквартирний будинок. На Рів’єрі поринає в безтурботне життя, аж доки в Монте-Карло за ніч програє всі свої статки. Мати ціною великих зусиль і коштів рятує сина від в’язниці і Дері повертається додому.

У 1918–1919 рр. Т. Дері поринув у революційний рух, став членом комуністичної партії. За часів Угорської Республіки його обрали до Письменницької Директорії, він стає поетом-модерністом робітничого руху, хоча насправді Дері стояв ближче до анархістів, аніж до комуністів. Після падіння Республіки його на деякий час ув’язнили, після чого він еміґрував на Захід, мешкаючи поперемінно то за кордоном (Австрія, Німеччина, Югославія, Італія, Франція), то на батьківщині. У Берліні він зблизився з експресіоністами та їхнім часописом «Штурм». У романі «Подвійний крик» (1922) відчувається вплив експресіонізму; найвідомішу свою авангардистську п’єсу «Немовля-гігант» (1926; опубл. 1967), а також поетичну збірку «Кінь, пшениця, людина» (1922) написано в дадаїстично-сюрреалістичному ключі. В 1930-х рр. Дері освоює реалістичну манеру, збагачуючи її досвідом великих новаторів XX ст. — Ф. Кафки, М. Пруста, Т. Манна. Упродовж 1934–45 рр. працює над головною книжкою свого життя — тисячосторінковим романом «Незавершена фраза» (опубл. 1947 р., у фрагментах екранізований Золтаном Фабрі, 1975). Розлогий роман було складно опублікувати. На щастя, з рукописом твору знайомиться відомий угорський письменник Дюла Ійєш і пише позитивний відгук. Роман виходить у трьох томах і значно відрізняється від традиційних угорських романів. Часову структуру твору визначає «внутрішній час» Пруста.

У цей період письменника кілька разів запроторює до в’язниці хортистська влада. Дері у ті часи майже не публікували, тож він заробляв на життя перекладами. Добре знав німецьку, французьку, розумів англійську й іспанську мови. Після нацистської окупації Угорщини (березень 1944) був змушений переховуватись. Після 1945 р. Т. Дері знову вступає до комуністичної партії. Одна за одною з’являються його книжки, що не публікувалися раніше: серед них роман з сюрреалістичними елементами «Пекельні ігри» (1946) — про облогу Будапешта, яку він насправді пережив разом з матір’ю в таємному схроні. Протягом 1947–1948 рр. угорський Національний театр поставив три драми Т. Дері — «Дзеркало», «Свідки», «Вдома». На початку 1950-х рр. Дері публікує перший та другий томи роману «Відповідь», що змальовував широку панораму соціального життя Угорщини протягом останніх двадцяти років. Роман зазнав різкої комуністичної критики.

• Предыдущая
• 27/28
• Следующая