Любий бо-пер!.. - Дері Тібор - Страница 21
- Предыдущая
- 21/28
- Следующая
Дівчина вже за два кроки стояла біля мого столу. Не сміялася. Всупереч загальній думці я був тоді переконаний, що не Єву виліпили з Адамового ребра, а навпаки, адже саме жіноче начало є тією матерією, з якої на світ Божий виповз гомункулус.
Я не соромлюся визнати, панночко, думав я про себе, що ви цінніші, ніж ми. Стоячи по литки в багні, ви всотали в себе всю його силу, ваші жили увібрали всю тверезість, терпіння, стійкість багна. Ви не глумитиметесь над стражданням генія, хай навіть і надуманими. Ніжний погляд ваших очей, що в найкращі моменти нагадує сумирні коров'ячі очі, колись ще нас врятує… якщо все піде добре.
— Бачте, Катрін, — сказав я, — навіть така дівчинка, як ви, з розумінням і терплячістю ставиться до людей, хоч би їй і довелося здибатися з ними в найгрішнішу пору їхнього життя. Із вдячності, а також задля вашого заспокоєння, додам таке: не сприймайте серйозно те, що я вам щойно прокректав. Я не кажу, щоб ви не вірили жодному моєму слову, радше сприйміть сказане зі значними застереженнями.
— Любий бо-пер, — мовила Каті, — дуже дякую, що ви маєте до мене таку довіру. Я добре знаю, що надумані біди можуть боліти так сильно, як і справжні.
— Старих опосідають, звісно, не тільки вигадані нещастя, — сказав я. — Порепалася моя п'ята, чи я лиш так собі уявив, чи тільки боюся, що так станеться — кінцевий результат однаковий. Та ще більша небезпека на людей мого віку чигає з протилежного полюсу — вона в клітинах головного мозку. Це як у сполучених посудинах: що більше років, то більший вміст кальцію. Скільки часу я ще працюватиму, Катрін? Коли з моїх фіолетових, вкритих венами рук випаде перо? Вони ще не фіолетові, кажете ви?
Знову один невпевнений крок до мого столу, на лиці — порух напіввідкритих губ, на яких застигли невимовлені слова. Чи може бути щось граційніше від раптово завмерлої дівочої постаті?
— Багато ознак вказують на те, — вів я далі, — що й моя розумова здатність притуплюється. Я можу навести безліч доказів на підтвердження моїх спостережень, які незалежно від того, правдиві вони, чи ні, у підсумку дають змогу зробити висновок, що я старію. Прошу, мила Катрін, не дивуйтеся, що це мене досі вражає. Крапля води в річці не знає, де вона — ближче до витоку чи до гирла; в глибині душі я так само втратив орієнтацію. Точніше, не втратив би, якби час від часу, і то дедалі частіше, не отримував зловісні попередження. Я раптово встаю з-за письмового столу й сам не збагну, навіщо. Залишаю в рукописі недописану фразу, бо маю щось зробити, але що саме? Чи за цим «щось» криється ще щось? У моїй свідомості, до того ж неглибоко, шикується ціла низка невідкладних справ. Одна нікчемніша за іншу. Бракує часу з усім впоратися. Взагалі бракує часу. Написати листа. До вже написаного надписати конверт. Віднести його на перший поверх. Прийняти ліки за півгодини до їжі. Зателефонувати. Скільки справ, стільки ж загроз, і кожна постає в образі зведеного кулака, що мітить якраз у мій мозок. І кожну супроводжує зневіра, що не матиму часу, щоб її завершити. Завершити — перш, ніж помру.
Уявіть собі, люба Катрін, мені не стане часу, щоб випити проносний чай перед тим, як померти! Чи забуду віднести написане на перший поверх. У вічному сум'ятті я раз по раз підводжу свою прокальційовану голову від рукопису й обводжу поглядом кімнату — що ще я забув зробити? І взагалі: що я забув зі свого життя? Чи пам'ятаю ще дівоче прізвище своєї дружини? Другий рядок гімну? Та поки я, врешті, відшукаю відповідь в одній з мозкових клітин і, дещо вгамувавшись, знову візьму до рук перо, то забуду продовження незавершеної фрази, воно ніби провалилося у вапнякову яму.
— Я не вірю, — зовні схвильовано проказала Катрін, — любий бо-пер, я не вірю в те, що ви кажете.
— І добре робите, панночко, — відказав я, — бо, можливо, що все це лише напівправда. З іншого боку, ви чините недобре, адже сумніви — привілей старих, тоді як віра — молодих. Коли друге в людині займає місце першого, це є ознакою того, що склероз починає свою руйнівну роботу.
— І в це я не вірю, любий бо-пер, — мовила дівчина. — Ми, сучасна молодь, більше любимо сумніватися, ніж розчаровуватися.
— Що буде зі мною, ma cher belle-fille, — вів далі я, — коли я не зможу більше працювати? І зараз трапляється, що в час роботи я недописую останню літеру в слові, навіть цілий склад, а уява занепокоєно підказує, що далі пропускатиму цілі слова, навіть фрази. Тож сидітиму перед порожнім аркушем паперу і вдивлятимусь у нього, мов сліпий у дзеркало. Писання — це єдине, що мене досі розважає.
— Розважає? Не кривдіть себе, бо-пер! — гнівно кинула дівчина. — Не глузуйте з себе!
— Чи це щось усе ж більше, ніж розвага? — розмірковув я. — І я працюю всупереч присуду смерті? І хоч би якою марною видавалася моя спроба, можливо, це і є моє покликання? Моїм кволим пером вписати в закон примат життя над тліном? У хаосі явищ відшукати стабільність і тріумфально показати її зневіреному серцю людства? Щоби вкласти в руки надломлених і безпорадних єдину цілющу земну поживу — надію?
А що ma belle-fille вже стояла просто біля мене і я відчував бажання доторкнутися до її вузької білої руки з довгими пальцями, я рвучко встав зі свого крісла й підійшов до вікна, до своїх улюблених пашаретських дерев, які грайливо колихав вітер.
— Отаке-то, панночко, — сказав я, не обертаючись, — видно, це і є моє покликання — похвала життю, зі старістю включно. Бо запитую — чи є щось прекрасніше від життя, особливо його останнього відтинку? Коли людина вже не має нездійсненних бажань, бо їх вчасно загасили, і нема вже чого чекати. Бо з серця вже облетіли всі непотрібні почуття, з голови — всі судження, і людина стала така спустошена, як спорожнілий сміттєвий бачок. Коли ти вже лиш можеш човгати ногами, за умови, що твої ноги не скалічені ревматизмом, подагрою, звуженням судин, і коли ти рушиш до дверей, то невідомо, чи доберешся до клямки. А як доберешся — чи зумієш її відкрити. І коли увійдеш до іншої кімнати, чи зустрінеш там ще когось, окрім власної тіні? І коли, спаралізований, німий, благатимеш про евтаназію, чи зможеш показати кволою рукою, яку ледве піднесеш до горла, про яке спасіння тобі мариться? Повірте, панночко…
На жаль, Катрін не вміла володіти ані своїм язиком, ані молодими м'язами. Зненацька вона опинилася поруч зі мною, біля вікна, і я навіть не встиг отямитись, як вона стала навшпиньки і обома своїми тонкими руками обняла мене за шию.
— Але ж панночко! — сказав я.
— Мовчіть, бо-пер, — мовила вона, обпалюючи мене гарячим молодим подихом. — Як ви насмілюєтесь казати таке? Вам не соромно?
— Але ж, мила Катрін, я говорив не про себе, я лише малював на стіні, тобто в уяві, загальну картину старості. Певна річ, особисто про мене не йдеться, про це й мови нема. На що мені скаржитись? Абсолютно ні на що. На те, що в моєму житті вже нема кохання?.. Заради Бога! Ви спитаєте, що я маю натомість? А хіба його сповна не заміщає бездоганне травлення? Чи дало мені колись кохання стільки безтурботної радості, глибокого внутрішнього задоволення, як усвідомлення того, що я можу довіритися впорядкованості мого організму — певна річ, не без допомоги ліків? Повірте мені, панночко…
Та я не зміг продовжити далі, бо хоч якою вихованою була Каті, вона зненацька зайшлася плачем і, схилившись до моєї руки, вкрила її поцілунками. І коли я відсмикнув руку, вона кинулася мені на груди і мокрим від сліз, гарячим, милим личком притислася до мого обличчя.
— Неправда, — ридала вона, — неправда! Не вірте цьому! Ми турбуватимемося про вас, милий, любий бо-пер, не бійтеся, ми ніколи вас не покинемо.
Не знаю, скільки часу минуло після змальованої вище зворушливої сцени — як відомо, я не веду лік часу, навіть рокам. Здається — запорукою тому й моя досі блискуча пам'ять, — що ще тієї самої зими… чи наступної?.. я захворів і досить довго провалявся в ліжку, що зі мною траплялося вкрай зрідка, я сам навіть здивувався. Зв'язку поміж моїм віком і старістю я не виявив, адже гонконгський грип А-2 знищив набагато більше людей, ніж середньовічна чума, до того ж багато молодших від мене — тієї зими лише в Центральній Європі померло кілька сотень тисяч людей, — я ж, старий чоловік, лишився жити, хоч моя хвороба, як казали, дала небезпечні ускладнення.
- Предыдущая
- 21/28
- Следующая
