Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 31
- Предыдущая
- 31/71
- Следующая
Поволі вгомонюється залюднений берег. Ціряться проти місяця зуби пил. Доокіл ватрищ сушаться овечі гуні й топанки з сиром’ятної овечої шкури. Остигають котли зі смолою. Від них ледь тягне пахом безсмертника, гусячого пера і варених раків. Все це домішується в смолу, аби міст служив вічно, був кріпким і щоб вода стікала з нього, як з гуски. Люди розбили напинала, під якими стелять собі для спання. І спроквола молотиться солома бесіди. Руки зливають водою з ближньої криниці. Ріку не рушають, не гідно до пори, до часу її тривожити.
Вільгий повів вітерця розмочує звуки, рве голоси. «Ми, майстри, що загадаєш, учинимо, - долітає смішкуватий гомін. - І віник березовий сплетемо, як добре прикладемося...»
І раптом щось писнуло - струна! То циган Лойчі, що ночує у випаленому дуплі в’яза, ладить гуслі. Ті гусельки з пазухи завбільшки з долоню і смик - як палець. Зате яку зроджують нуту, аж кров гусне в жилах, а жили від жалю самі в струни витягуються. Грає він поважно й відчужено, немов сам на цьому світі. І тягучим приголоском помагає струнам, доточує смутку. І берег слухає, і ріка витяглася заніміло, і дерева мої слухають стоячи, і риба присмирніла в нічній гонитві. Немита циганська рука з кінських волосин чари пряде... Може, з якоїсь темінної вирви чує цю нуту й вона, жінка-змія, що чіпкою кітвицею прив’язала мене до цієї ріки, прибила до цього кусня земної тверді.
Скільки було жінок милих серцю і тілу - і звітрилися з серця, і забуті тілом. А ця, ніколи й не бачена, не чута -завжди десь тут, коло мене. Може, тому, що пішла в цю ріку з моїм пупцем...
Останню седмицю я не прилюдний у місті. Мої поприща
- берег, двір, сад. Зате на вулицях я повсюдно на язиках.
«Пан Кутьо затіяв нову задужбину. Відкрив, школу, лічницю сиротинець, купальню для бідноти... І от ще одну пам’ятку кладе собі прижиттєво - міст... Заласкавлює небо, мостить душі дорогу до раю...»
Ніде по світу я не стрічав стільки людей, як у нас, схильних до ремствувань і нарікань. Люди, котрі в житті самі нічого не початкують і не звершують, легко втрачають терпіння й віру і хибно судять про діяння інших. Плещуть про мене: «Він, як соняшникова паляниця зернятами, набитий грошима». Люди добрі, та я, як соняшник зернятами, начинений турботами. Бо там, де великі гроші,
- великі клопоти і збитки. От і мордуйся - як зиск із оборуцки перевести не на марницю, а на громадський хосен. Бо сам я і рідні мої давно вже ситі хліба.
Чи є сенс переказувати їм, неситим крикливцям, Симкові слова, що твердо, як вухналі в копиті, сидять у моїй голові? Слова про чин земного служіння.
«Гроші пливуть до моїх рук, бо я знаю їм лік і керунок,
- зізнався якось я ченцеві. - Розумію, це не богоугодне діло. Написано ж: Богу- Богове, кесарю - кесареве. То що, тепер мені згорнути свої статки в ріку, вбратися в хламиду і взяти до рук ціпок?»
«Ти гадаєш, - лагідно мовив Божий Симко, - якщо з’явиться ще один жебрак у цуравій хламиді, то світ зліпшиться? Коли хочеш знати, Ісус ходив у тонких білих шатах і не цурався дорогих пахощів. Ходи й ти, синашу, в шовковій сорочці й ногавицях доброго сукна, котре тчуть твої люди. Це вбрання тобі так личить», - у кутиках його сірих уст таївся тихий усміх.
«Але ж написано, отче: радше верблюд пролізе у вушко голки, ніж багач у Царство Небесне...»
«То будуй царство тут, на землі, - незворушно ввернув чернець. - Маєш для цього й снагу, і гроші».
«Я й будую... руками. Але душа просить іншого. Що ж мені робити, отче?»
«Робити. Ти сам собі й відповів: робити... Покажи мені діла свої, і я покажу тобі твою віру, казав Яків, покликаний Господом. Ми з тобою теж покликані кожен для чогось. І маємо з тим іти до кінця. Навіть проти вітру. Так, як це чинять сильні птиці, бо тоді студений вітер не проникає їм під пір ’я і не вистуджує крил...»
...Я й цього разу нічого не казатиму їм. Най собі гадкують, най тішаться своєю проникливістю: пан Кутьо стягнувся на чергову пам’ятку, звершує ще одну задужбину для влегшення душі...
«Покажи мені діла свої... Покажи мені діла свої...» -шепотіло листя трепети наді мною. Я відчував безмежний спокій і якусь осібну тишу серця. Хоча світ довкола жив голосами. Збивали річкове плесо риби-головатиці, хапаючи мотиля, осміліли жаби в озерці, зітхнув у пасіці пробуджений пугач. Це означало, що утвердилася кінцево ніч, котра перегодом переллється в день нових трудів. Я вже чекав його, новий день.
Якби мене спитали, що є твоя земля, Підкарпатська Русинія, в чому її коренева ознака? - я б відповів: «Бачите вишиваний рукав моєї сорочки? Чорне - то земля, зелене -дерево, синє - вода, черлене - вино. А біле - то співанка. Бо русинська пісня весь білий світ бере в обійми. Наша душа через неї говорить, журиться й тішиться».
Першу співанку я почув від годувальниці Влени. Вона не мала звичай брати мене на руки. Але за доброї дяки саджала собі на ногу й погойдувала, цигикаючи тягучу співомовку: «Цуру-цуру до баби, а баба дасть пів-лаби... Цуру-цуру до діда, а дідо дасть півхліба...»
Баба з тої пісні мені не любилася, бо нащо мені її лаба-нога? Тоді я ще не знав, що замогливі верховинці називали «лабою» ще й свинячий окіст, підкопчений біля комина. Зате дідо видівся мені великим, добрим, з білою бородою, що крає буханку, а окраєць простягає мені. Тоді, коли слухалися ці співанки, ні хліба, ні діда не було.
Той образчик голодної дитячої уяви так запав мені в пам’ять, що я аж здригнувся, коли він з’явився наживо у віконному прорубі замкового каземату. То було в заполуцень. А в ранковому провидненні, коли я вертався з міста в Паланок, трапилася ще одна стріча.
Аби марно не збивати куплені постоли-шкуряки, я роззувся і кинув перев’язь через плече. Босими ступнями землю чуєш, як вухами воздух. Чоловік народився, аби не відділятися від землі, бодай ногами мати з нею зближення. Як чуються наші борозни на стопах-так і голова. Як пальці ніг - так і очі. Ступні - то наші другі два серця. Так учив мене Лінь. П’яткою він кришив камінь, а великим пальцем ноги пробивав вражі груди.
«Звідки ця сила?» - дивувався тоді я. «Від землі, - скупо пояснював Лінь. -Я втягую її в гарячий клубок між ступнею і п 'ятою (там, де в нашому сліду прогалина), аж доки він не затвердне в крицеву підкову, якої не видко, але нога твоя набуває сили бойового коня. Бо в ній злютоване множинно все те, що є в самій землі». - «Та як брати від землі оту силу?» - «Це доступне лише при молитовному заціпенінні, коли звільняєшся від усіх думок і бажань. Але затям, що тоді нічого іншого від землі більше не черпнути - ні любові, ні радості, ні багатства...»
Тоді я остерігся тої науки. Сили трощити людей я не шукав. А такої сили, яка б їм помагала, Лінь не знав.
...У заволоці вранішнього туману я вчув ногами дрижання. Воно було слабеньке - не кінний рій, не бричка, тупотіло щось легеньке. Я обернувся проти вітру, і нюх скоріше мені провістив, ніж очі: в запах молодої кобилки вплітався ще якийсь, заглушений вітром, бо й сам був зітканий ніби з вітру. Я згадав: із цим запахом приходить літня гроза, що нагло паде з Турянських верхів. Але ні лункі згуки довкола, ні сухий порох під ногами не віщували зараз бурі. Проте вона надлетіла, розсікла туман, здійняла гривки куряви. Я ледве встиг відсахнутися - дісталося лише плечу. А буря прошуміла, підхопивши мою обувку. І летіла б далі, якби постоли не зачепилися за корч. Цупка шнурівка не враз урвалася, конячину обернуло і з неї впало щось м’яке й біле, як сніп. І йойкнуло. Я кинувся туди і в розвидні узрів розмаяне дівча, що навколішках розглядало мої постоли. Гостро блиснули спідлоба очі.
«То це твої?» - пробився через замішання голос.
«А чиї ж, - відбуркнув я. - Летиш, як дурна».
«Я дурна? Дурні замість голови на плечах постоли носять».
«Мої постоли, де хочу, там ношу».
«Носи на здоровля».
«Еге, здоровля! Вдарений бік-як дерев’яний. Ачей твоя кобила залізна...»
«Сідай на неї, довезу, куди треба», - тремтячими пальцями дівка зв’язувала шворку.
- Предыдущая
- 31/71
- Следующая
