Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 19
- Предыдущая
- 19/71
- Следующая
«Приморена землиця, на пищалки не годна. Не дасть звуку». Чи іншим разом: «Водиця тверда, несіть з яворового кадоба. Не поможе - м’якшіть сечею». І ми м’якшили, з великою полегкістю м’якшили, раді бодай якійсь хвилині перепочинку. Бо й на це не давалося часу. Вичахали печі вчорашнього запалу, треба вигрібати випічку, а сирець саджати.
Трудилися ми до сьомого поту. Сідали кури на жердя, і сідало сонце, та не сідали ми. Ще треба продзвонити нігтем кожну посудинку, чи не тріснута, не перепечена. Пси вже сплять, ми ще ні. Розкласти під шопою готове, перекласти соломою. То вже й не робота, а дрібний відробок задах над головою, за устил під ребрами. Звізда падає в бездонне плесо ночі, і я нарешті падаю на свою тверду постелю і встигаю одним видихом сказати молитву: «Дякую тобі, Господи, за ніч, за цю єдину цінність, що належить мені». І вмираю сном до рана, до нового дзявкотливого погуку Галаса: «Жебраки вже на третьому селі, а ви ще хирієте! Так і Царство Небесне можна проспати!»
Я тяжко йшов до того царства через глевку глиняну трясовину, розмочуючи її потом і кров’ю збитих ніг і стертих рук. І коли судиться мені врешті прийти під священні ворота, я простягну святому Петрові глиняний свищик, зліплений у подобі жайворонка. Цю пусту й милу поробку. Бо нічого дорожчого в мене за душею немає. Я зліпив його крадькома вночі, бо нас, темноту прислужну, до круга не пускали. Хотів показати його Жигові, коли визволюся з цього пекла, та не судилося...
Я б не звався учнем Гречина, якби нарікнув бодай одним кривим словом на сутужність свого побиту чи на якогось лиходія, що зламав мені дорогу, сокрушив судьбу. Все чинне навчало мене чомусь, всі перепутні, чи приязні, чи лукаві, -були вчителями. Та йЖигова наука хіба далася мені пусто, аби забувати, що біле не є білим, чорне не є чорним. Не вір баченому, вір серцю. Та й серцю не вір беззастережно, вір часові. Час перелицьовує барви й обертає монету життя то на один, то на другий бік.
Одного дня я зрозумів, що старий Галас не камінець, що дратівливо цоркає в корчажці; він - горн, котрий не гасне, котрий гучить рівним палом і держить, гріє цілий Галасівський берег. І земля, яку інші топчуть, переходить через цю піч і спікається в хліб щоденного пожитку, аби лягти в людські руки тарелем, пугаром, виваркою, свічником, веретеном чи кумедною бавкою. Чи це не чудно: робити з нічого щось! Приденно служити собі й людям! Яз іншою мірою тепер підступив до газди. Не як раб, не як затурканий служник, а як допомагай. По-іншому ставав до роботи, не з принуки, а з охоти. І робити стало легше, навіть веселіше. Бо втомлює нас більше не фізична важкість, а тягар несвободи, безпросвітності і марнота заробку.
«Яка праца - така плаца! - вергав нам у очі Галас, виказуючи мізерію нашої користі. - Ровта лінюхів! Як відчиню двері й віконниці, то всіх вас протягом винесе. Сплять у теплі, їдять гарячі крупи... а я, коли на діда робив, то спав у глиняній ямі і гриз сиру ріпу. Увиділи б ви тоді Христочка живого...»
Якщо не платять грішми, думав я, треба взяти чим іншим. Життя не влегшилось, зате набуло смислу. Вода, котру ми тягали в дерев’яних відрах з-під хащі, забирала немало часу й сили. Мені прийшла гадка привести воду сюди без наших рук. Колоду в два ступні я товсто обмастив черленою залізною глиною і розрізав застиглу кірку повздовж. Вийшли два жолобки, дав їм висохнути. А тоді попросив горничара притулити їх у піч. Той згодився, але дав знати газді. Увечері Галас цюкав по гарячому жолобу прутиком і діймав мене: «Чому марнуєш ділову глину, дар Божий, на пустоту?»
«Бо це для діла, пане газдо. Наліпимо цівок, переполовинимо, покладемо жолоб у жолоб і цим ярочком прийде з берега вода. І для нас, і для худоби».
«А ти що будеш тим часом робити?»
«Викопаю ставище для вашої птиці. Вода і його наповнить. А можна й рибу запустити».
Коли вода кринична задзумкотіла глиняними лотоками, збіглися на дивницю всі бережани й низяни. Майстер ходив когутом, поважно відмовчувався. По глоті підступив до мене: «А ти, байстрюче, не з болота ліплений». Узгірок цвів шапками й хустками, гудів голосами. Лишень Данило, старший брат Галасів, переломлений, як ключка, відрізано сидів на ковбиці. Його смішкуваті очі притягнули мене наче мотузком. Гадав я, що почую похвалу від дідка, а той розтулив маленький, як у ягняти, ротик і прошамкав: «Не велика хитрість - збити воду з путі. А от знайти її в суходолі, вчути під землею й видурити д’горі - для цього треба мати лій у голові». Ті кволі слова впали тоді в свіжий струмець і стекли в ярок. Якось не при часі було їх обмірковувати. Та слова - не вода, вони часто вертаються до нас своїми потаємними руслами.
Першого празникового дня покликали мене до хазяйського столу з печеною качкою і підбитими стручками квасолі. Розм’яклий від штемпелика слив’янки Галас жваво просторікував: «Де мудре око і совість руки - там і майстер. Він видить одне, а робить інше, своє. Так, як не робить ніхто. Бо однакового й листа неє на цілім дереві. Треба так уважати, аби робота лишалася жити по тобі. За совість робити. Аби зроблене веселило око й гріло чужу руку. Тоді ти - майстер!»
Я мовчав, зломлений його простою правдою.
Бувало, старий Галас скидав вовняний сіряк, розправляв вутлі плечі і сідав сам коло круга, найтугішого, грабового. Починав з денця, скручував тонкий калачик і витягував стінки. Робилося це так споро, що видавалося - глек вислизнув з його рукава. Ниткою підрізав його і тягнув уже другий калачик. Пальцями защипував шийку, нігтем виводив хвильки, креслив смерічки, видзьобував дірочки. Все лягало мудро, в лад, гейби там вродилося. Часом посягав за гострим пісочком і підсипав у глиняний м’якуш, додавав попелу чи сажі. Горничарство його рук було вигадливішим, тоншим і дзвінко співало після печі. Не треба було й тавро своє класти
- хрест у колі, аби здогадатися, що то його робота.
За круг сідав він рідко, виссані глиною груди хрипіли, як старий ковальський міх. Геть ізсохся на тілі, зате горшки
його мали плечі високі й тучні, на що інші горничарі не важилися, боялися, що сирець упаде. Одного торку пальця йому було доста, аби поправити чужу роботу, порятувати її, а якщо ні, то безжально розквасити на м’якину, рознести на череп’я. Бувало, що й цілу полицю. Грозився на цілий берег: «Я на своє йм’я не дам накласти нікому! Або ліпите, як Бог наказав, або ніяк!»
Сини його притишено розповідали, як батько ліпив колись кахлі для Відня. Розписував на них усе, що хотів: бричку з кіньми, гуцака з гуслями, цигана з псом, дівку з коромислом, діда з піпою, дерев’яну церквицю... Знатних панів у палацах гріють коминки з нашими, русинськими, образками. Робив Галас тиглі і ллячки для золотарів з Лемберга, важки для аптекарошів Прешова, грузила,на рибний Дунай, шпульки для сербських ткаль і навіть глазуроване монисто в краї волоські. То були речі високої виправи, однаково добротні й файні на взір. Та моє замилування чомусь викликала інша ліпнина майстра -візочки, коліщата, звірята і звіздаті квітки. Зримо ввижалося, що робилися вони з доброю дякою і легким серцем. І за ними я бачив того чоловіка іншим, гострий і буркотливий стариган відходив у тінь.
З якоїсь потреби, пам’ятається, зайшов я до його спочивальні і був спантеличений: голі білі стіни, груба долівка й тверда лежанка. И на дошці-поличці єдина прикраса - сіра щербата подоба жінки. То не могло бути його виліпкою, робота аж надто простенька. Але ж чому для нього прикметна? Я довго чекав нагоди, аби запитати про це. Галас, що відсікав усяке пустослів’я, оживився очима. Виніс фігурку надвір і поклав на сходину. Скупий призахідний промінь спочило ліг на бокату глину.
«Цю паніку знайшов мій братко Данило, коли копав шанець під церковний мур у Станові, - почав він стиха бесіду. - Напав давнє городище - кістки, іржею з’їдене залізо, черепки... і цей глиняний бовван. Хотіли відпровадити його до високої школи в Пешті, та я відкупив, не поскупився. А чи знаєш, чому? Бо я вгадав замір далекого в часі майстра, що дорожчий мені за брата. Може, того чоловіка й чоловіком важко назвати, може, він ще не мав того розуму, що маємо ми, але мав дар видіння. А це більше, ніж розум. Він скутуляв із глини одним подихом жіночу натуру. Без рук, без ніг, без волосся, а все - як є направду і навіть більше правди, ніж у живому тілі. Я це й очима і чоловічим нутром чую. Цей крутий вигин стегон, це тверде й щедре черево, ганьбливий пуп, яблучка груденят, розрізи очей, в яких заховані радість і смуток цілого світу...»
- Предыдущая
- 19/71
- Следующая
