Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 10
- Предыдущая
- 10/71
- Следующая
«Я знаю, пане Овферію, нащо вам ця землиця. Ви потайливий, але уряд не сліпий і не глухий. Загадали покласти собі мостик?» Сам дебелий і важний, цей чоловік мав звичай словами все здрібнювати.
«Не собі, пане бургомістре, а мукачівцям, - поправив я. -1 це не тайна, я вам про це якось говорив».
«А тоді чому, миленький, не хочете, щоб цей мостик ми звершили купно, толочкою?»
«Бо корови на толоці ходять чередою, а вертаються нарізно, кожна сама по собі».
«Хе-хе-хе, смішненько кажете».
«Як уже знаю. Я син мужичий».
«Не грішіть словом, панику. Нам би ваші школи. Чолобитну я вам підпишу, і то спішно, аби зверхники чогось не висліпали. Бо знаєте самі, як то є: коли нікому не треба, то нікому, а коли комусь - то всім. Що міль не з’їсть, то сточить заздрість. Такі крихкі наші душеньки. А вам, пане Овферію, щиро кажу: в добрий час! Нехай ваш мостик не знає ані зносу, ані великої води».
«Міст, пане бургомістре. То буце міст, що має стати воротами Мукачева, через які в город прийдуть нові люди, а з ними нові приспіхи, нові ремесла, нові гроші».
«О, як я вас розумію, дорогенький, бо тутки все навиворіт: від нас дороги на Пешт розширяються, а до нас
- звужуються».
«То нич, ми їх розширимо. Дайте лишень час».
«Господь і я - ваші помагачі, пане Овферію».
Другий бережок припадався Мошкові, спадкоємцеві Мордка, криводушному торгашеві. «З цим ні згусти, ні сплести», - казали про нього. Я не рядився плести з ним довгі казки. Нараз із порога виклав замір: «Скуповую, Мошку, заплави на кісьбу для своїх коней. Хотів би приточити й вашу».
Мошко вийшов із-за шинквасу, напустив на лице образ святої милості:
«Впізнаю око справного ґазди. З таким сіном і про овес можна забути. Трава там що висока, а що тучна, аж темна. Якби в мене такі коники, пане Овферію, чи горбатився б я денно за цим шинквасом».
«Кажіть ціну, Мошку. Як порозуміємось, то матимете й коника для парадного виїзду».
«Ви добрий, як кусень паски».
«Добрий - дурному брат», - казала одна пані.
«Але не про вас, паночку. Мушу повісти, що ціна за парцелу не може бути малою, бо припадає за нею і «Молоко русалки».
«Мошку, я не корчму прийшов токмити, а землю».
«Воно так, та мало не так. На одному папері записано і підбережок, і корчму на бережку».
«То пусте, клин можна відтяти. Я це поладжу з нотарем».
«Усе можуть гроші, але тут причина інша. Мій няньо, блаженної пам’яті Мордахей, коли тестамент підписував, казав: «Не дроби статки, Мошку. Розумне потя з цілого світу гніздо стягує, а дурний чоловік своє пускає по світу». То чи смів би я наплювати на його останню волю?!»
«Що ж ви будете, Мошку, робити без своєї «Русалки»?»
- запитав я.
«А на вашому конику буцу їздити на винничку, вигрівати кості при кані й попивати винко. Чи не доста я пліснявів тут, звиваючись коло п’яноти? Я заслужив».
«Те, що ми заслужили, не нам міряти. Є одна притча, Мошку. Був чоловік, який тяжко і много гарував. І одного дня обійшов він свою маєтність і сказав собі: чи в мене три горла і три шлунки; чи я кожного дня міняю чоботи й уйоші; чи я гадкую жити три життя?! Чи не доста мені змагатися й тиснути гріш?! Повні ж мої пивниці, бочки, засіки і скрині, набиті хліви худобою, а сідала птицею. Відтепер буду я собі спочивати в дорогих одежах, гоститися всмак і гуляти. А на рано він умер».
Мошко мружив хитре око, таке ж водянисте, як у його вітця.
«То мудрощі з вашого Письма. А в нашому такого немає. Наш Соломон, за котрого не було мудрішого, із золота їв, із срібла пив, та ще й не сам - із трьомастами полюбовницями».
«Еге, доки в печалі не вибив собі на персні «Все минає, і це мине».
«Бо так воно і є, пане Овферію. Все мине, і не лишиться після нас ані тіні, яку кладе на землю тоненька билина».
«Хтозна, Мошку, хтозна. І це нам не вільно знати. Але вернімося до вашої «Русалки». Купую я і корчму».
«Оя! Вгадую регулу справдешнього торговця, хоч ви й не нашого племені. На цьому папірці я випишу ціну. Не хочу вголос казати, аби не дочулася біда».
За годину я повернувся знову. Поклав на стіл капшук.
«Рахуйте, Мошку, і посилайте за нотарем».
«Одним духом. Та наперед цяпнемо собі мужіївського фурмінта. Пахне, як молоко русалки. Тепер це вже ваше. Іншому я не продав би. Кажу вам, як братові, як синові».
Його слова цідилися в погарчики разом з вином, їх чужість до мене не доходила. Дотепер я обходив корчму «Молоко русалки» глухими путиками, а зараз вона припадалася мені. І це недобре муляло серце і водночас тривожно втішало. Так, ніби я торкнувся мощей дорогої мені людини. Ми випили, і вино затеплилося в тілі сонячною живицею.
«Хочу вас дещо запитати, Мошку: яка вона була, ота дівчина з ціркусу?»
«Дівчина-змія? Даруйте мені, але її так усі називали».
«Кажіть як є».
«Що казати. Роки спливли. Я не пригадаю вже її твар, але очі... То були незвичні очі. Прозорі, як гірське скло. Ти заглядав через них у якийсь безмірний овид, з якого важко було вертати назад. Вона ж не кліпала і весь час мовчала. А сама позирала не на тебе, а через тебе, ніби в далечінь. Ті очі зачаровували. А як вона танцювала! Кожна частинка тіла трепетала, жила своїм життям. Здавалося, рука не знала, що робить нога, а нога нічого не знала про шию чи груди, чи живіт. Даруйте старому дурневі... Ти не встигав за тим устежити, бо то був танок не змії, а цілого клубка змій у людській шкірі. Воно й не дивина, що южного вабило бодай рукою дотягнутися до того чуда. Може, вам, пане, не до дяки те, що я просторікую?»
«Та ні, кажіть сміло».
«З Унгвара приїздили пани на її оглядини, і навіть з Паланку. Файні гроші лишали. Мій солодкий нянько просив карлика залишити дівча в корчмі, та щось не порозумілися. Не зійшлися в вартунку».
«Добре, Мошку, а тепер рахуйте свої гроші».
Корчмар брав кожен папірець двома руками і любовно перекладав до другої купки. Як та наростала, так і тиха радість росла в його драглистих очах.
«Але ж, пане Овферію, тут значно більше».
«То вам на обіцяного коника».
«Красно дякую, але я гадав, що ви мені гратулюєте його зі своїх стаєнь».
«Ви, Мошку, самі його виберете й купите. Може, зійдемося у вартунку...»
Жидок сумовито випнув губу: «Я вас розумію: плачене
- не трачене. Та звольте, паночку, й мені вас дещо зазвідати. Допіру я назвав ціну маєстатку, а ви нараз її прийняли, ще й накинули добрий вершок. Чому не торгувалися, як велить звичай, чому ви так щедро відпускаєте гроші?»
«Чому? Бо гроші, Мошку, як і ми, люблять волю. їх негоже давити. Відпустиш птицю, вона вернеться й буде тобі співати. А запхасш надовго в кліть - змиршавіє і здохне. Так і з грошима».
«Гай-гай, таке я вже чув замолоду від батька».
«Ви це чули, а я так роблю».
«Здогадуюся, шановний, що ви й зі мною так обходитесь із поваги до мого няня. Нехай Господь кріпить ваше здоров’я і напоумлює розум!»
«Мошку, для цього я їм много цибулі».
Ми щиро засміялися в один голос. Не як торговці, як прості люди.
Дорогою я вертався до його запитання. Я міг йому сказати про це більше і правдивіше. Мене ніколи не цікавили гроші. Але він би в це не повірив. І Мордко, його отець, не повірив би. Люди в цьому такі різні, навіть ті, що знають ціну грошам. Та далеко не всі знають їх сенс, їх приховану тайну. Таких, як Мошко, цікавлять самі гроші, їх питомість, твердість капшука. Мордка ж цікавило те, що і скільки за них можна купити. Так він купував собі полегкість від нероблення, повагу інших і втіху від множення статків. Мене ж не самі гроші цікавлять, а те, що за них можна поробити. Наскільки вони слугують моєму «чекану».
Старий мулла, котрому я копав водогони під Ефесом, повчав: «Заміряй собі життя на дев ’яносто літ. Перші тридцять вивчай ремесла й науки. Тридцять років мандруй і добувай маєтність. Решту тридцять - віддайся творенню, залиш світові й людям «чекай своєї душі». Бо це головний твій жалощ- скарб.
- Предыдущая
- 10/71
- Следующая
