Вічник - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/56
• Следующая

Квасоля, боби цілком замінюють м'ясо, але не старять, як воно, тіло, не замуровують судини. Квасоля в моїх земляків на столі щонайменше двічі на тиждень: або з капустою, або підбита вершками з мукою, або товчена з цибулею. «Токан і пасуля – то наша годуля», – кажуть тут.

На поливних ґрунтах добре родять огірки, томати, перець, капуста, зеленина, диня-гарбуз, яку стрижуть на кашу чи варять на молоці. Цибулина й головка часнику завжди в тайстрині дроворуба, як і житній окраєць та кусник солонини. М'ясо тут споживають лише на великі празники, так само й білий хліб. Зате солониною підкріпляються чи не щоднини. Напластовані шмаделки солять, перчать, натирають часником, загортають у вогку полотнину і кладуть у пивницю відстоятися. Платочка такого сальця для шлунка – як мастило для воза. Тим більше, що тваринних жирів тут майже не вживають, лише олію.

Окреме слово – про молоко. Воно є основою столовування. Чисте молоко п'ють лише діти, а дорослий нарід більше волить сир, бринзу, вурду, жентицю, гуслянку, пряженку, дзер. Дуже вдатними виходять підсмачені молоком різні дзями з насіченою зеленню і травами – лободою, жаливою, квасником, бурячинням, чебрецем.

Я примітив, що тут люблять гірке й квасне (добре печінці й жовчі). Заквашують овочі в боченятах. А в спеку роблять киселицю: в криничну воду кришать огірки, буряк, цибулю, кріп, тмин, підсолюють і кладуть на сонце. Виходить вітамінне освіжаюче питво. Яєць майже не їдять, їх міняють у скарбовій хаті на інструмент і полотно.

Із садовини на першому місці яблука, черешні й сливи. Садиби обсаджують волоськими горіхами, котрі є найліпшими ласощами дітвори. Кажуть, якщо кожного дня з'їдати 7 горіхів, то й проживеш на сім років довше. У бочки збирають падалиці з-під дерев, а відтак скислу «кериню» переганяють на пахучу паленку. Але п'ють мало, на гостині єдиний 30-грамовий штемпелик обходить усіх гостей. Більше шанують медовуху, наварену з меду і вистояну кілька місяців у дубових діжах.

Засмакував я місцеву воду – м'яку, проціджену кремнієвими водобоями, з ноткою йоду. Дворище своє кожен тут починає розбудовувати з колодязя. Сіль споживають гірську, грубу, сіру, принюхаєшся – аж у голові світліє від неї.

Старизну тут честують. Бо з батьківських рук постав сей сторонець на чужій, тепер своїй землі. Бо ті носять у собі світ попередній, незримою ниткою-пуповиною в'яжуть його з новим побитом. Кожен з тих першоходаків – жива книга, правда, з розумом, не засміченим книжністю.

Пригадую збуйвіка Петра Стойку, в якого стояв на ночівлі. Жвавий, як мотиль. Борода біліша за сорочку. Тиха радість на лиці. В руках стара дійниця – за яфинами зібрався.

«Скілько вам років, дідку?»

«Гріх і казати. Сотку ношу на горбі».

«Що вас на світі так довго тримле?»

«Молитва. Молюся ревно, так, що й волосся слухає, не росте в той час», – витяг десь із бороди полотняну тайстринку і похвалився іконкою від афонського монаха. – А ще – цілість тіла, духу й серця. Жити треба твердо і радо. Не ламати себе і не подвоювати. Ні в роботі, ні в жаданні, ні в помислі. Бо чоловік не гадина – і розсічені кусні тіла й душі не відживуть. Проси собі цілости. Будь у єдности з собою. Будь одним, а не різним. Будь одному вірний. Будь з одним до кінця, а не з різними коротко. Будь з одною жоною, бо в ній е все те, що і в инших, і лише – для тебе. І в ватрі – дрова і чоловічого, і жіночого роду. Тоді вона добре горить. Якщо маєш у собі цілість, то ти як зернина, що впала на землю. Вона вітру не глядає».

«Що їсти любите?»

«Все, що земля зродила, добре для чоловіка. А варене й поготів. Нехотя-нехотя з'їж і крихотя. Не раз бувало, що камінь у роті держав, аби голод обдурити. Не переїдай, не перепивай, не перелюбствуй, бо се й Господу мерзко, і людям. І самому тобі на велику шкоду».

«А зуби чим чистите, що такі здорові?»

«Нігда нічим не чистив. Лише полощу їх двічі на день. Вдосвіта паленкою з дичок, а увечері – ропою. Дуже добре зубам, та й кров гріє».

«Що вам помогло, дідку, зберегти силу в тілі?»

«Споришевий пішник».

«Що?»

«Видиш, який у мене дараб. Уздовж, аж до грабового кадуба, перетинає його пішничок-знаємничок, порослий споришем. Кожного рана босий ходжу ним по воду. В літі підошви обпікає студена роса, зимою сніг. Пройдуся, низько вклонюся землі, сонцю, деревам – і на цілий день дістану від них благословення».

Йшли ми в гору тим пішником. Дідо легкий, як перо, трава під ним не гнеться. Став, усміхаючись до себе, бережно відсунув ногою вбік слимачка, зняв павутину з галузини, скрутив і поклав під язик. І далі залопотів голими п'ятами. Живий, як рибка, веселий, як ластівка, гордий, як скала.

Я не стрічав серед тих людей огрядних, товстих. Та й тяжко уявити лісоруба чи косаря, обтяженого жиром. Сі люди живуть природним і простим ходом, як лиш і можна жити серед заліснених гір. Встають із сонцем і лягають із зорями. День починають і звершують молитвою. З великим пошанівком ставляться в родині до старших. З панами і владою в мирі, справно платять податі, добре служать у війську. Злагоджено й розумно провадять громадські орудки. Люди відкриті, добросерді, скорі на фіглю. Дуже люблять співати.

Добрий місяць міряв я свої прагнення з клопотами сих малих людей, що духовним зростом були вищі за кичери, а настирливістю твердіші за буки. Вони удачливі, тут їх придомок, а я й далі стелюся припутником коло чужих доріг.

Дзвонило на утреню, коли я збирався, – і з серця виснувалася павутина світлого жалю і зачепилася за шпичасту дзвіницю. Аби покликати мене перегодом сюди знову. Кочіш запрягав коней і, поки я виносився, діти, як мишва у скрині, шупурдалй на возі. Тепер ще вони ціковбанять по-русинськи, а через десяток-другий літ говоритимуть по-румунськи, з гіркотою здогадувався я.

Банат... Відбатований кусень моєї батьківщини.

Прищепа, що прижилася на чужорідному стовпі.

Життя горбато стелиться: як іде в гору, так піде і з гори. Під Сиготом перестріла мене лиха новина – дорогою до хворого вмер поважний Джеордже. (Ich gehore zu denen, die am Wege sterben. – Я належу до тих, які вмирають у дорозі.)

Губи на мармуровому лиці були рішуче стулені, як у його пращурів даків. На смертному ложі він здавався вищим. Я вклав у холодні пальці шовкову косицю-едельвейс, за якою цілий день дерся на альпійський кряж. У нас ще називають сю квітку білотка. Її мохнаті промені були такими ж блідими, як і руки мерця. А він любив барви зелені, сині, тілесні. («Хочеш мати гострий зір, світлу голову і кріпке серце – частіше дивися на зелень, на воду і на красних жінок.)

Крихкі лілеї з вінка ронили своє сім'я в розриту могилу. Може, з весни воно проросте. Вічний оберт усесвітнього плину. І трава, й людина скоряються рухові великого безмір'я. Посіяно нас, як траву, і як траву, скосить нас незрима коса.

По останньому цілуванні торкнувся мого плеча голомозий нотаріус, щирий приятель небіжчика.

«Проведи мене до кочії. Бідолашний Джеордже дуже скрушався, що не встиг виправити тобі документи. Тому й не міг нічого заповісти по-людськи. Ось ключ від його скрині, обкутої сріблом. Усе, що там є, – належить, за його усною волею, тобі. На ім'я ватага Йона тобі ж записана вся отара і коні, і літнівка, і зимівка. Там можна жити й без посвідок, – нотаріус втомлено всміхнувся. – Се ліпша для тебе новина. Та є і прикра. Завтра прийдуть до аптеки жандарми – шукати безпашпортного прийшляка. Синок подав заголоску, він тихо ходить, та густо місить. Тому не барися, перебирайся в гори. Чини своє діло, як напучував тебе Джеордже. А я дам раду паперам».

• Предыдущая
• 32/56
• Следующая