Листи в Україну. Вибране - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 6
- Предыдущая
- 6/28
- Следующая
Изменить размер шрифта:
6
«Ще о шостій ранку пітьма…»
Ще о шостій ранку пітьма.
Непочатий сніг, наче луг.
І небес на небі нема,
тільки вітряні гнізда хуг.
Тільки вкутані у мішки
тьмяні ружі з-над холодів
знаменують земні стежки
на німих розпуттях садів.
Перша зміна о восьмій — час
освітити вікна і шлях.
Починається світло з нас,
ніби вічна вода в полях.
Ніби сіємо в чорну рань
перші крихти тепла зі жмень,
аж заблисне досвітня грань,
і від того довшає день.
І тому в осередді стуж,
під безоднями хмар і крон,
оживають глибини руж
і рушає рослинна кров…
ТРИ БАЛАДИ
1. Лемберзька катастрофа 1826 р.
Дня 14 липня 1826 року прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа пополудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечором з великим тріскотом завалилася. Наперед вже опорожнено ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і кількох робітників.
З отого дня суремного, як завалився ратуш,
усе навіки зважено і вписано в архів:
«Понесено у людності не так велику втрату:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників».
Маленька апокаліпса на ринковому пляці:
з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,
мов гер таємний радник над аркушем реляції:
один трупач,
тфох шофнірів,
кількох ропітникіф.
Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.
Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт.
На поминках буяла чернь і мандрівні каліки,
і гупав куксами о брук увесь калічий рід
(і кожен чесно їв і пив, і плакав, як умів:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).
Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,
де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,
як на майданах і в шинках реве житейське море.
Там інше світло — і воно біліє над кістьми.
Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто —
їх не любили на землі й забули серед хмар.
Ішов попереду трубач.
Він дув натхненно й чисто —
так, ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар.
Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,
вони злягли на дно часів — плече коло плеча,
лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,
таємний і хрипкий сигнал — відозва трубача.
2. Дидактична вистава в театрі Богуславського
Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, — при перебудові костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…
Панове публіка, для трепету і млості,
для гостроти і свіжості в серцях
репрезентуєм підземельні кості.
Панове, всі ми ходим по мерцях,
як по мостах. Вони лежать під нами,
тверді, мов підмурівки у домах —
ростуть униз невидними вогнями.
Пройміться світлом ницих костомах!
Розкішно вам у ложі, мов на лоні,
на галереях — тупіт і аншлаг,
ви так бурхливо плещете в долоні,
немовби винні в смерті бідолах.
Панове, цить!
(Стікає воском люстра.)
Мерці мерцями, їм не в голові.
А ми — мов лишаї на тілі людства —
голодні, геніальні і живі.
Тож порятуйте нас! І лорнетуйте
худу й безкровну шкіру галатей.
Подайте хліба, рани побинтуйте —
панове, всі ми схожі на людей,
зігравши королів і принців крові,
у вицвілих плащах, мов у мішках,
підем у тьму — в мансарди вечорові
і спати полягаєм на дошках.
3. Нашіптування з віків
В 1885 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, з балькону каварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його честь.
Мій цісарю, хвала тобі — яка щаслива нація,
що ти ступив на наш пісок вечірньої пори.
Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація,
остроги в тебе сріберні. Ти дивишся з гори.
І дим ракетниць очі їсть — яке палке зворушення!
У церемоніймайстра з напруги карк упрів.
Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите рушення,
і сльози капають з очей гицлів та шандарів.
(Наш загумінок став як сад. Петардами і бомбами
обстріляно небесне дно для більшої краси.
Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,
повії прали неґліже і пудрили носи.)
Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо:
цісaрська доля — наче сфінкс, і що вона пошле? —
чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєві,
тож веселися, цісарю, ти ще дитя мале!
Ще маєш білого коня і капелюха з перами,
твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,
таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,
і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш?
6
- Предыдущая
- 6/28
- Следующая
Перейти на страницу:
