Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан - Страница 2
- Предыдущая
- 2/50
- Следующая
Співаючи, діти бралися за руки, цілували троянди й милувалися сонячними променями. Це були чудові літні дні. Як затишно й приємно було сидіти поміж трояндовими кущами! Здавалось, ніби вони ніколи не перестануть цвісти.
Якось Кай і Герда сиділи й дивились книжку з картинками про тварин і птахів, і коли годинник на церковній вежі вибив дванадцяту, Кай скрикнув:
– Ой, щось кольнуло мене у серце! – а згодом: – Щось потрапило мені в око!
Дівчинка сіла близько-близько і пильно роздивилась око, але нічого не змогла побачити.
– Мабуть, уже вийшло, – заспокоївся хлопчик.
Але це було не так. Його поранили уламки магічного дзеркала, про яке ми розповідали на початку, – злого дзеркала, яке примушувало все величне й добре здаватися мізерним і потворним, тоді як все огидне й зле роздувалось до неймовірних розмірів, й найдрібніша вада впадала ув очі. Бідолашного Кая один такий уламок поранив у серце, й воно мерщій перетворилося на крижану кульку. Він не відчував болю, але друзка дзеркала нікуди не зникла.
– Чого ти ревеш? – раптом промовив хлопчик до Герди. – Ти така негарна, коли рюмсаєш. Зі мною все добре. О, глянь! – раптом вигукнув він, – троянди геть поїдені червами, та ще й одна з них зовсім крива. Потворні троянди, такі ж огидні, як ящик, у якому вони ростуть, – він штурхнув ящик ногою й висмикнув із нього дві троянди.
– Каю, що ти робиш? – скрикнула дівчинка. А хлопчик, коли побачив, як вона налякалась, вирвав ще одну троянду й стрибнув до свого вікна.
Згодом Герда принесла нову книжку з картинками, проте Кай сказав:
– Таке годиться тільки для малечі в довгих льолях!
Коли його бабуся розповідала казки, він весь час перебивав її, та ще й полюбляв ставати позаду крісла, вдягати окуляри старенької й дуже схоже перекривляти її так, що всі сміялися. Поступово він почав імітувати вимову й ходу перехожих на вулиці. Він міг точно передати кожну незвичну й незугарну рису людини, і про нього казали:
– Хлопчина дуже розумний; у нього є справжній талант.
Так змушували його діяти уламок скла в оці й крижане серце. Він дражнив навіть маленьку Герду, яка щиро любила його. Тепер він навіть грався по-іншому – його розваги втратили дитячість. Одного зимового дня сніжило, й він приніс збільшувальне скло. Тоді він підставив обшлаг свого синього пальта, щоб туди впало кілька сніжинок.
– Поглянь сюди, Гердо, – промовив він. І дівчинка побачила, що збільшені крізь скло сніжинки виглядали, наче прекрасні квіти або сяючі зірки.
– Хіба ж це не розумно? – спитав Кай. – Значно цікавіше видовище, ніж якісь там живі квітки. Тут немає жодного недоліку – сніжинки досконалі, доки не почнуть танути.
Незабаром Кай одягнув грубі рукавиці, взяв санчата й гукнув до Герди:
– Я збираюсь на центральний майдан, де катаються всі хлопці.
На центральній площі найсміливіші хлопчаки зазвичай прив’язували свої санки до візків городян і мчали слідом, неабияк бавлячись. Доки всі так розважались, під’їхали великі білі сани. На них сиділа постать, загорнута в пухнасте біле хутро, а на її голові красувалась біла шапка. Сани двічі проїхали довкола площі, й Кай устиг причепити до них свої санчата, тож коли вони помчали далі, хлопчик поїхав слідом. Сани мчали швидше й швидше, аж людина, що правила ними, повернулась і приязно кивнула Каю, наче вони були добре знайомі. Щоразу, коли хлопчик хотів відв’язати санчата, візник скоса кидав на нього погляд, і Кай полишав свій намір. Аж ось вони виїхали за міську браму. Закрутила хурделиця, і тепер хлопчик не бачив нічого довкола себе. А сани мчали і мчали вперед. Навіть коли Каю пощастило послабити мотузка, що з’єднувала його санчата з дивним повозом, це не допомогло – здавалося, їх несуть уперед пориви вітру. Хлопець голосно кричав, але ніхто не чув його, тільки снігові вихори кушпелили зусібіч. Хлопчик був наляканий і намагався згадати якусь молитву, але нічого не пам’ятав, хіба що табличку множення.
Сніжинки ставали більші та більші, й незабаром здавалось, що вони завбільшки з птахів. Раптом вони звернули на узбіччя, сани зупинились, і візник підвівся. Хутро і шапка обтрусились від снігу, й Кай побачив високу білосніжну пані. Це була Снігова Королева.
– Ми гарно покаталися, – сказала вона. – Але чому це ти тремтиш? Іди сюди, я тебе зігрію.
Королева посадила хлопчика поруч із собою й загорнула його у хутро. Він почувався так, ніби провалився у сніговий замет.
– Тобі й досі холодно? – поцікавилась Снігова Королева і поцілувала хлопчика у чоло. Поцілунок був холоднішим, ніж крига. Він сягнув просто до хлопчикового серця, що й так скидалося на крижану кульку. Першої миті Каю здалось, ніби він умирає, але це тривало недовго. Незабаром йому стало значно краще, й він більше не відчував холоду.
«Мої санчата! Треба не забути санчата!» – була його перша думка. Він озирнувся і побачив, що санчата були прив’язані до однієї з велетенських сніжинок, яка летіла позаду них. Снігова Королева знову поцілувала маленького Кая, і він забув Герду, бабусю і всіх рідних.
– З поцілунками покінчили, – мовила Королева. – Наступний міг би стати для тебе смертельним.
Кай подивився на неї і замилувався її неземною вродою. Він не міг уявити більш досконалого й вродливого обличчя; Королева більше не здавалась йому крижаною, як тоді, коли він побачив за вікном. Він вважав її ідеальною й навіть не думав боятися. Кай розповів Королеві, що вміє проводити математичні обрахунки, аж до дробів, і знає площу й кількість мешканців своєї країни. Вона посміхалась на ці його вихваляння, тож хлопчик подумав, що він поки що знає надто мало. Снігова Королева оглядала неозорі простори, які відкривалися під ними. Сани летіли все вище і вище попід хмарами, а вітер квилив і завивав, нібито хтось наспівував стародавніх пісень. Вони летіли понад лісами й озерами, понад морем і землею; під ними лунало ревіння дикого вітриська, вили вовки і тріщав сніг; понад ними пропливали чорні страхітливі хмари. А над цим усім сяяв місяць, тож Кай мчав крізь довгу зимову ніч, сонно скрутившись калачиком біля Снігової Королеви.
Розділ третій
Квітник старої чарівниці
Як жила Герда, коли зник Кай? Ніхто не знав, що з ним сталося. Дітлахи бачили, як він причепив свої санчата до велетенських білих саней, що промчали вулицею і зникли за брамою. Ніхто не знав, куди вони попрямували. Багато сліз пролилося за Каєм, і маленька Герда теж гірко плакала безліч днів. Вона казала, що знає напевно: він загинув.
Мабуть, він потонув у ріці, що протікала неподалік од їхньої школи. Зимові дні минали у безпросвітній тузі за зниклим хлопчиком. Але прийшла весна, пригріли теплі сонячні промені.
– Кай помер, він покинув нас назавжди, – сказала Герда.
– Ми не віримо в це, – відповіли сонячні про мені.
– Кай помер, він покинув нас назавжди, – промовила дівчинка до горобчиків.
– Ми не віримо в це, – процвірінькали вони.
Герда задумалася – її охопили сумніви.
– Я взую свої нові червоні черевички, – сказала вона якогось ранку, – Кай ще ніколи їх не бачив. Потім піду до річки й запитаю в неї.
Рано-вранці Герда поцілувала свою сплячу бабусю, взула червоні черевички і вийшла сама-самісінька за браму міста до ріки.
– Скажи, ти забрала в мене друга? – запитала вона в річки. – Я віддам тобі мої червоні черевички, якщо ти його повернеш.
- Предыдущая
- 2/50
- Следующая
