Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 25
- Предыдущая
- 25/61
- Следующая
Нехай би там і лежало…
— Тату! Та воно ще дихало і харчало, як я його побачила…
— Ну добре, баби! Давайте, стягайте з нього лахи! Побачимо, що воно там таке…
— Та ми боїмось. Може це нечиста сила?..
— От же баби, сучі діти! Добре, дайте мені гострого колія. Треба все це померзле шмаття розрізати, бо так ніяк його не стягнеш… Воно геть усе позмерзалося.
Євтух схилився з ножакою над цією обмерзлою, закрижанілою купою лахміття. Де він розрізав, де розривав тканину і шкіру, де розламував кригу руками. Все робив наче навмисне поволі. Певно, що могоричання та кумування в містечку на ярмарку його зовсім зморили.
Він сказав жіноцтву.
— Та ближче каганця тримайте і ночви принесіть.
— Для чого тобі? — Спитала чорноброва господиня.
— Бачиш, скільки криги? Поки я впораюсь, то воно все на долівку попливе.
— Євтуше, а швидше ти не можеш? Уже глупа ніч!
Жіноцтво принесло ночви і намагалось якомога краще присвітити і допомогти господареві.
Коли, зрештою, було весь верхній одяг розрізано і здерто, то всі побачили, що на долівці лежить хлопчик. Із закритими очима, зціпленими руками майже під горлом. І в тих посудомлених пальцях він затис зламаний якийсь дерев'яний держак.
Параска зразу пхнулась руками — а чи теплий ще хлопчик?
— Ну куди ти під ножа лізеш?!! Куди тебе нечиста сила тягне?
А Параска просто впала до малого на груди і слухала чи б» еться серце.
Не могла зрозуміти. Тоді вона розв'язала пояс, розкрила поли і розв'язала стрічку на комірі сорочки і приклала до голих грудей хлопчика вухо.
— Живий!!! Серце — як у горобця тіпається. Швидко, швидко, але слабенько.
І нікого не слухаючи, схопила малого і витягла на лаву. Всі аж вирячились — така мізерна, а як вправно і легко вмостила непритомного хлопчика.
— А воно… не те? Ну, як би то не сатана… часом, га?
— То нехай його Параска розбере! Що воно таке, тоді всі побачимо…
Всі стали півколом біля лави, але не впритул! Ніби раділи, що хтось за них небезпечну працю згодився зробити.
Параска хвацько здерла з малого каптанчик із лунського сукна.
Каптанчик тонкого сукна був замочений тільки на кінцях рукавів та по низу. Але ніде не обмерз. На ногах у хлопчика під скрижанілими личаками і грубими онучами були ще постоли поцяцьковані і м'які вовняні онучки. І якщо постоли промокли, особливо на носаках, то онучі лишились сухими. Товсті суконні штани промокли лише на колінах. Та й то не дуже. А от сорочка із найтоншого лляного полотна була без жодної мокрої плямки.
— Мамо, ож подивіться! Яке полотно тонесеньке!
І господиня, і хрещена мати підступили і помацали сорочку. Хрещена довго, довго неребирала полотно пальцями, мружила очі на вишивку.
Зрештою, вона виголосила беззаперечно:
— Нехай хто що там каже, але цей хлопчик не одміна. І полотно, і шви, і вишивка під силу тільки Одарці з Глинища.
— Ну то й що? — Спитав Євтух, чухаючи товсту зарослу рудими кучерями шию.
— Як що?! Це чиясь дитина козацька із Глинищ. Може воно одбилось і приблукало до нас?.. — Е ні, жінко! Треба його спитати. Що воно скаже?..
— Євтуше! Іди краще спати. Ми далі без тебе впораємось. То вже бабська справа. Завтра вранці спитаєш.
З великою радістю Євтух, широко позіхаючи, почапав до полу.
Та й сама господиня не стала довго затримуватись біля хлопчика.
А стара жінка сказала своїй хрещениці:
— Параско, моя дитино! Тепер треба розтопити козиного лою і добре розтерти малого. Поки не пізно! А тоді загорнути в кожуха. Якщо Бог дасть, оклигає!
Парасці не треба було повторювати двічі. Вона метнулась до комори і притягла надколоту миску із задубілим козиним лоєм.
Розігріла над полум'ям посвіта. Поставила поруч малого на лаві.
— Візьми ряднину. Роздягни малого. Поклади на ряднину. І починай натирати, та швидше.
Спочатку стара жінка показувала, як капати рідкий лой на долоню, як натирати груди, як розминати суглоби та пальці на руках і ногах. Потім вона стомилась і притулилась на широкій лаві біля столу.
Дівчина ж розтирала і розминала голого хлопчика навпроти посвіта. Бо козиний лой швидко твердів і його весь час доводилось підігрівати. Коли Параска майже весь лой витратила на малого, то притулила вухо до грудей. Серце в смалого билося наче і рівніше і сильніше.
Загорнула хлопця у бабин кожух ще й поясом хлопчиковим перев'язала, як ляльку, щоб не розкрився.
Всі потихеньку заснули. Що піч топили пізно, то було в хаті тепло. А взимку від тепла всіх на сон тягне.
І Параску тягло на сон. Бо ще й до всього тріски в посвіті загасли. І лише з комина блимав каганець.
Але щось, вона потім і сам не знала чому, примусило взяти з комина глиняний каганець і принести і поставити на поличку над вікном.
Розсунула бараняче руно — стала розглядати хрестик і ладунку, що висіла в нього на шиї. Хрестик звичайний, мідний, литий. Не роздивлялась його довго. А от ладунку на шовковін плетеній шворочці їй закортіло роздивитись. Ну дуже!
Вона обережно стягнула ладунку через голову малого. Той хоча б застогнав, чи очі розплющив. Дівчина розв'язала шворку. Обережно випростала на дошки столу, Сині камінці і зелений камінний хрестик дзвінко лягли на дошки столу.
Параска аж здригнулась усім тілом від несподіванки. Завмерла зі страху, їй здалось, що всі прокинулись. Вона завмерла, чекаючи біди. Але на дзвінкий удар камінців по дошках столу ніхто й не порушився, ніхто й не закамешився.
Тоді вона зняла з полиці каганець і поставила на стіл. Прочистила кінчик Т Дівчина перекочувала з долоні на долоню сині іскристі камінці. Крутила проти вогню зеленим кам'яним хрестиком. І тоді наче на ньому проступали якісь знаки. І був він схожий на зелену каламутну кригу.
І раптом, зовсім нечутно, підвелася на лаві хрещена. Вона й не дивилась на Параску. Все протирала очі і трусила головою, намагаючись прийти до тями. Параска стала похапливо засовувати сині камінці й хрестик зелений до ладунки. І коли вже здалось, що все просунула у кожану горловину, один камінчик вислизнув крізь пальці і кудись полетів на долівку.
І саме в цю мить хрещена спустила ноги на долівку і зашаруділа соломою. — Ну, моя дорога хрещенице, як там твій утопленик?
Вона схилилась, над малим.
— Ану бо, посвіти, Параско!
Уважно, уважно, сильно примружившись, вдивлядась в обличчя малого. Тоді приклала тильну сторону п'ястука до свого чола, потім до Парасчиного, а тоді зразу ж до шишкуватого чола хлопчика.
— Ти диви — диво! Ну трошки тепліше чоло, ніж у тебе!.. Якщо до світанку не підніметься у нього жар, то він зразу й на ноги стане! Ти вже повір моєму досвіду — трьох хлопців і п'ятьох дівчат викохала!.. А з цим малим так просто не віриться, що після всього аж не віриться…
— А що: «після всього»?
— Ну як же! Хіба ти без поняття, що він аж від Колдобини сюди добувся? А це ж миль не менше десяти, якщо по стежці йти.
— Хрещена, а як ви знаєте, що він у Колдобині вимочився?
— А того, що тільки в Колдобині вода ніколи не замерзає!
— А чого він туди полїз?
— Ну, дитино, звідки ж я знаю? Отямиться хлопчик — спитаєш! Ой люди добрі, та мені вже час іти.
— Та куди ви оце? В таку ніч? Уже й другі півні співали! В таку ніч повно всякої нечисті!…
— Ну що ти мене лякаєш? Татари не прийдуть — у них зараз пошесть.
Кажуть, купцігреки переказували. Ну а для харцизяк я і стара і бідна…
— А вовк? Он люди з Калинівки казали…
— Люди багато чого кажуть. Вовки овець ріжуть, собак крадуть. Я потихеньку піду…
І як не умовляла Параска свою хрещену матір, та взулася, перев'язала намітку і одягла свою гаптовану чепурну свитку. І пішла в безконечну грудневу ніч із найтоншою скибочкою іржавою місяця на зорянім небі.
— А собаки? — 3 порога прохала Параска.
— Що — собаки? Вони мене впізнають. Ага, ледь не забула. Запар цвіту липи. Якраз, як прокинеться даси йому випити. Очищає груди.
- Предыдущая
- 25/61
- Следующая
