Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 17
- Предыдущая
- 17/61
- Следующая
— Гризи, гризи, молодице! Я не поспішаю. Отож ти гризеш сітку, а ти, падло, розкажеш, хто вбивав старого? Хто гнався за малим? Кому ти служиш?
Хто спалив панський ліс для королівського замку?
Молодиця почала відповзати навколішки від свого поборканого крутіля. І не могла утриматись, щоб не позиркувати на нещільно прихилені двері.
Страшний гість неквапно підвівся. Закрив зовнішні двері, зачинив на гак двері із світлиці.
— Покричати, молодице, не хочеться?
Хвеська мовчки заметеляла головою.
— Тоді слухай мене, Хвесько! Я тобі розв'яжу руки, а ти затопи піч.
Він розв'язав їй руки.
— Іди розпалюй піч. Он там у запічку соломку візьми для розпалу.
І чоловік повернувся до неї спиною і став упритул до припнутого на гачки мордатого гайдука.
— Ще раз, паскудо, питаю тебе — хто вбив лицаря Пацюка?
— Тю!.. Та який… там… лицар?! Сміття старе… Лицар?.. — Прохрипів, затинаючись, пов'язаний гайдук.
Чоловік легко і швидко відступив убік.
Удар шаблею, призначений йому, упав на мордатого.
Єломань розтяла кілька ячей сітки, розтяла кожу на тімені і скроні, розпанахала навпіл вухо.
Кров прискала тонесенькими цівочками — волосинками. Червоною росою засівала сіру святкову свиту.
— Ах ти ж убивця! Чортяко! Сатана! Гаспид! — Щосили заволала Хвеська, безладно розмахуючи шаблею. Вона вхопила рукоять обома руками.
Чоловік у киреї спокійно ухилявся від зброї.
Коли йому набридло, він висмикнув із макітри копистку і метнув щосили Хвесьці в обличчя.
Кров так і бризнула з круглого розпашілого виду.
— Ой убив, ой убив!!! — Випустила шаблю і схопилась за розсічену вилицю.
Гість підняв шаблю і засунув у піхви, що висіли на стіні.
Тепер, після нападу, скрутив Хвесьці і руки, і ноги. Знов заштовхав у рота пожовану халяву чобітка. Та й посадовив на ослінчик навпроти мордатого гайдука.
— Тепер ви, полюбовники, слухайте уважненько. Я зараз оце приготую зілля. Як воно розійдеться — дам випити. А на кому з вас кров — той здохне. Не відхиляючи каптура, сів до столу.
По боках поставив ліхтар і каганець.
— Надивляйтеся, надивляйтеся одне на одного. Бо, може, останній раз бачитесь. До речі, перевіримо, а чи немає чого краденого в твоїй перекидній, оце, торбі?
Чоловік поклав на широку лаву перекидні торби. Подлубавшись, витяг колоду карт.
— Знайомі карти. Ці карти для нашого товариства купив славний лицар Кринка. А ви їх, пси смердючі, вкрали. Кажи, хто ще був із тобою?
Мордатий мовчав.
Тоді странній, наче забувши про полоненого ворога, одним порухом руки скинув на підлогу половину всього посуду і їжі.
Дістав з-за пазухи малесеньку склянку пляшечку.
Висипав у великий кухоль якесь дрібне зілля. Поволі залив горілкою з куманця.
Далі в нього невідомо звідкіля з'явилась очеретина з глиняним горішком на кінці. В той горішок натовк темного зілля, набираючи його із шкіряної калити. Викресав і притис жевріючого гнота до глиняної кульки. Посмоктав із силою очеретину. У глинянім горісі спалахнув вогник і щез. А по хаті поповз нудотний гострий запах.
Чоловік трохи підвів голову і видихнув з-під каптура цілу хмару блакитного диму.
— Ну добре! Говори! Називай усіх, хто грабував і вбивав нашого дідуся.
Мордатий облизав пересохлі губи. Вже, певно, хміль вивітрювався і знеболення від нього відступало. А може споглядання всіх цих дій з картами, тютюном і зіллям у кухлі подіяло.
— Ну, не мучайся! Говори, як воно було?! — І нападник став випускати з рота кільця диму, одне за одним. Кільця злітали кудись під сволок і там розчинялись у тінях. Але мордатий не міг звести очі, щоб це побачити. Він тільки споглядав, як кільця диму виштовхувались одне за одним з каптура.
— Та ніхто його не вбивав… Ну, не хотів убивати… Як ішли з хлопцями, то й гадки не мали, щоб убивати… Воно, як то кажуть, само собою зробилось… Без помислу. Бо дід наставив пістоля… Гнат наш вирвав у нього пістоля… Пістоль вистрелив… І куля дряпонула одного з наших… А дід підковзнувся і впав… І головою об жорна… І ми до нього… а він вже й очі закотив… Тільки ногами дригнув… І все… Ну, ми й поїхали. Вже за річку заїхали… І Василь каже: «Треба пустити півня! Хто взнає, що так сталось?» Тоді Гнат і каже: «Ви удвох їдьте… тобто вертайте у зимівник, тобто, і пустіть півня. Тільки багато не лупіть… лишіть якусь зброю, щоб на пожарищі знайшли… Як все заберете — здогадаються про грабіж…» Гнат — голова. Недарма пан його отаманом поставив… І коли ми з Василем піднялись до насіки, то там у кущах майнув хлопець… У кущах, зразу за пасікою. У шапцімазанці… І чобітки червоні… І слідів не було… Бо сніг потім пішов… І мороз, без снігу, був скажений… І вже потім пішов сніг… І панський ліс увесь згорів. Всі штаби болонків і штаби неошкурені горіли. І горіли із чотирьох боків. І люди бачили, і я сам бачив сліди від чобітків з підківками… Тільки зразу їх люди й затоптали. Бо бігали, бігали… а що поробиш? Дубовий жар, як у ковальськім горнилі.
— Так ти, падло панське, ти вважаєш, що отой малий підпалив панські дуби?
— А хто ж іще? Та й люди казали…
— Тобі казали?
— Мені вірні люди передали, що люди між собою балакали…
— Отож, ти хотів вловити малого і віддати пану?
Поборканий сіткою і проколотий гаками кармака, мордатий замовк.
— Ще раз питаю: ти хотів вловити малого для панської розправи?.. Тобі мало тих срібняків, іудо, що тобі пан платить? Вам, псам, платять більше, ніж хлопцям нашим у Лівонії. Вони там кров за короля проливають і гинуть за биті шеляги! А ви тут за хрещеними душами полюєте?
Мордатий стогнав і спливав потом.
— У мене немає часу на копний суд людей підіймати. Та й яка тут копа?
Коли пани згон влаштували і самі розправу чинять? А ви у них тут всі полатинились, уніяти нікчемні, і катами своїх братів стали! Тому я проти вашого, панського суду, наші закони ставлю. Отож по нашому, по руському закону і звичаю, за «червоного півня» тобі, як панській стороні, з малого «грабіж брати». А мені, як хлопцевій стороні, відповідати за хлопця. Бо ні пана нема. А ні малого нема… Згоден?..
— Згоден… — прошамрав мордатий.
— Ото ж я й кажу, що у малого з його добра була тільки шапка-мазниця.
Все інше — дароване… Тобто не його… Бо він сирота! От та шапка-мазниця, тобі, замість пана, належиться. Згоден?
— Згоден… — Знов прошамрав гайдук.
— І я згоден… Тепер про тебе поговоримо. Кінь має три «лиця». Як скажеш мені всі три «лиця», я тебе не цуркуватиму.
Мордатий мовчав.
— Добре. Тоді карти — «лице» чи не «лице "?
— Не знаю… То мені хтось із панських хлопців дав.
— Цікаво, цікаво! Таку дорогу колоду панські хлопці гайдуку дарують? же Богу, цікаво. Ну, добре, карти — не лице. Нехай буде так. Знаку на них нема. Тоді я тобі скажу: є «лице» на сідлі. Під потебнею. Штемпом гарячим тиснені знак — зірочки і серпи. Принести?
— Не треба… То коня Василь забрав… І сідло він також.
— А як же тобі кінь із сідлом дістався?
— Він мені програв.
— У що?
— Як у що? У карти…
— Бач, Сметана срана, таки карти ти сам загарбав у садибі в старого. От вони й «лице». І я з тебе «грабіж братиму»! а ти, куно срана, курва ярмаркова, запам'ятовуй, бо як буде суд, чи копний, чи в містечку — лавний, щоб усе згадала…
Хвеська замукала, косячи очі на чобіток, що теліпався з її рота.
— Вийму, вийму! Та пам'ятай: крикнеш — заріжу!
Звідкілясь, чи то з рукава, чи то з пазухи, в руці у незнайомця з'явилась широка лискуча бритва.
Він висмикнув халяву з рота Хвеськи. Чоловік підніс їй бритву під самі очі.
— Говорю… говорю, говорю вже! Не хочу я бути за свідка! Що хочеш з ним роби! Забирай його, куди хочеш! Тільки йди з моєї хати!..
— Е ні! Я тобі не чоловік, щоб його кудись посилати… Тепер дивись і запам'ятовуй, що буде тим, хто козацькі садиби грабуватиме.
І заходився гість своєю бритвою «шаткувати» шапкумазницю і засовував гайдукові в рота. А щоб не вдавився, давав зашивати горілкою з пляшки.
- Предыдущая
- 17/61
- Следующая
