Танці шайтана - Логвин Юрий - Страница 14
- Предыдущая
- 14/61
- Следующая
Проте далі й сліди дивних личаків, і відбитки ведмежих лап було затолочено людьми.
На всяк випадок, странній пошкутильгав до Третього Яру. Там слідів було зовсім не густо.
Всі сліди завертали сюди, до Другого Яру.
А на південь, у Перший Яр, не показував жодний слід!
Зрозумівши, що витрачає дорогоцінний час, поки світить сонце, він поспішив Середнім Яром.
Він краще затягнув пояс і поправив відлогу, бо починав наче потягувати гострий вітерець.
Якийсь вершник, підпило мугикаючи, ще здаля, в спину, спитав чоловіка у темній киреї:
— І чого ти, очкурю, шастаєш по дорозі? Золотого згубив?
Чоловік з-під відлоги хрипко спитав:
— Ведмедя і литвина у личаках не бачив?
— То ти ведмедя згубив, очкуре сраний? Ох-хо-хо! Ведмедя?!! Ох-хо-ха-ха!
— Чоловіче, як не бачив, то їдь собі з Богом!
— Та ти мені, козаку… Та щоб я ото їхав?!
— Та я тебе!…
І пустив коня прямо на подорожнього.
В цю мить вітерець підхопив з дороги дрібні соломини, якесь сміття і поніс коневі назустріч.
Тільки це сміття закрутилось навколо вершника, як кінь шалено загоготів, аж ніби йому в череві забулькало. Здибився і в неймовірному стрибку відскочив набік від перехожого. Вершник ледь втримався, вчепившись за гриву обома руками. Отямившись, він намагався натягти узду.
Та кінь, рвучи собі залізом губи, шаленим чвалом помчав по дорозі до містечка.
І вже від західного червоного сонця понеслася поруч із конем довга, довжелезна синя тінь, залазячи аж на схил засніженого поля.
Подорожній знов нахилився до слідів на дорозі. Та чомусь одразу ж підвів голову і зиркнув услід підпилому забіяці.
І від того, що побачив, він аж вдарив рукавицями об закасані поли киреї.
На пагорбі, може в сотні сажнів праворуч від дороги, довга тінь на якусь мить розбилась, розламалась, западаючи в ямки слідів.
Прикульгуючи, чоловік поспішив угору по схилу поля. До тих слів, що так раптово виявила тінь вершника.
Сліди вели через поле до присадкуватого засніженого бурдею.
Чоловік уважно споглядав сліди чобітків з підківками, здоровенних личаків і ведмежих лап.
До самісінького бурдею сліди лягали чітко, виразно.
Але вже перед дверима сліди ці були затолочені багатьма ногами.
І ті, інші сліди здорових ніг завертали широкою смугою за бурдей на схід.
Чоловік скинув з-за плеча лижі. Витяг з-під киреї широкого черкеського чингала. Взяв його в зуби. А тоді витяг з-за поли короткого пістоля з коліщатковим замком і відхилив запобіжник.
Лівою рукою вийняв чингал із зубів і виставив перед себе. Правицю з пістолем притис ліктем до стегна і обережно підбіг під саму стіну бурдею.
Не поспішав. Обертався на всі боки. Прислухався і придивлявся у густіючі сутінки.
Він щосили вдарив неушкодженою ногою в двері і зразу ж, миттю, відхилився набік.
Двері дзвінко загули і з голосним рипінням відійшли всередину.
Хоч подорожній і поспішав, ще при світлі потрапити до бурдею, та однак у бурдеї вже були глибокі сутінки. Він обережно відкотив ногою обмолочені снопи від купи. Ні за снопами, ні під снопами нікого не було.
Але він послизнувся і ледь не впав ще й тут, у бурдеї!
Це була якась темна крижана пляма.
Темніло з кожною хвилиною.
Довелось шукачеві запхати пістоля назад за пояс під кирею. А чингал знов затиснути у зубах. І викресати вогню.
Запалив віхоть соломи.
І побачив таке, від чого йому аж горло перехопило — на глиняній промерзлій стіні, що зблискувала крижинками, було кілька відбитків кривавих. Дитячої правиці.
Шукач із снопів смикав солому, скручував віхті і, запаливши, при їхньому світлі поволі досліджував будівлю.
У кількох місцях лишилась незатолочені сліди ведмежих лап. Під вікномбійницею у мерзлій пилюці чітко викарбовувались відбитки чобітків з підківками. На здоровенному горщику він зауважив світлі смуги від ведмежих пазурів.
Та найстрашніше — вже виходячи з бурдею, він нахилився і підняв половинку дитячого мережаного гребінця. Вийшовши з бурдею, спробував вдягти лижі. Але ногу сильно пекло, і на лижах він не був здатен вправно бігти.
Він ще раз запалив жмак соломи, і ще раз оглянув сліди біля входу до бурдею. У кількох місцях віднайшов сліди ведмедя і двох пар личаків. Одні сліди були ті самісінькі, що й біля Трьох Ярів. Другі личаки давали слід значно менший. А слідів чобітків з підківками більше не стало.
Далі слідів зовсім не стало видно.
Сутінки злилися з темрявою. Солома пихнула востаннє, обпікаючи пальці.
І странній йшов полем в тім напрямку, який спочатку дала смуга чоловічих слідів.
Тим пак, що якраз в тому напрямку на околиці містечка засвітились вогники у хатах.
Поки він додибав туди, по всьому розлилася густа темрява ночі. Ставало зовсім тихо.
Але в присілку нічна тиша не запала.
У двох найближчих сусідніх садибах за високими щільними тинами була справжня веремія.
Гоготіли коні, прибріхували собаки, репетували на всі голоси люди.
Тільки мова була чужа.
Він не став гуркати до хвіртки. А просто заклав у щілину швайку, яку витяг із рукава киреї, і, перекрутивши її кілька разів, відімкнув хвіртку. Першими його з'яву на подвір'ї, освітленому двома вогнищами, відчули собаки. Вони вискнули і чкурнули у відкриті двері стайні.
Зразу за псами сполошились коні.
І коли отямились галасливі люди, чоловік вже стояв біля багаття. Він стояв мовчки. Але не просто мовчав. Він тримав перед собою хлопчика, зануривши в його буйні кучері лівицю, а правицею притис до горла.
Хтось зойкнув, хтось із циганок заволав.
Але чоловік під каптуром, навіть без пальців, так пронизливо свиснув, що всі заціпеніли.
— Цигане! Хто був у бурдеї? Там, у полі?
Ніхто не прохопився і зойком.
— Хто там був?!! Там ваші сліди і кров!!! Рахую до десяти! Не скажете — переріжу горло малому.
Малий спробував подряпати руку чоловікові.
Але незваний гість підняв малого за чуприну на рівній витягнутій руці і правицю з чингалом підвів угору.
Тоді вийшов наперед циганський отаман.
Він кинув під ноги чоловікові обсмалену баранячу голову і свіжозлуплену шкіру.
— Все зрозумів, отамане! Але відпущу тільки тоді, коли побачу тих, хто там був!
Чорнобородий отаман, могутній, кремезний циган, кинув щось плече.
Чоловік у киреї засміявся:
— Отамане, отамане! Говорити по-вашому не знаю, але трохи розумію.
Нехай твої хлопці і не думають за ножі хапатись!
Отаман гостро крикнув.
І з натовпу вийшли четверо молодих циган.
— У бурдеї на стіні криваві відбитки руки. Чиї це відбитки? Тільки правду! Присягаюсь Божою Матір'ю, якщо скажете правду — відпущу малого!
Якась циганка щось благально крикнула. І чоловік зрозумів, що кричить вона малому.
І малий тоді подав голос.
Отаман сказав:
— Це малий, якого ти тримаєш!
— Тоді нехай підніме руку і розчепірить пальці!
Хлопчик підняв розчепірені пальці.
Чоловік опустив малого на землю і перехопив чингал у лівицю.
— У мене дитина пропала! А сліди з бурдею до вас показали. Отамане!
Скажи своїм хлопцям, щоб пішли з вулиці. Бо я їх пострелю! — Непроханий гість висмикнув з-за пазухи пістоль. — І коні твої пропадуть! Подивися, що з ними робиться…
Тут всі цигани обернулись і побачили, що всі коні збились у куток між стайнею і возовнею.
Отаман прокричав, і йому відповіли з-за хвіртки напружені голоси.
І в повній тиші було чути, як під ногами в людей рипить сніг, як кроки віддаляються від воріт.
— До слова, отамане! А ведмедя хто на ярмарок привів?
Цигани мовчали. Малий був у безпеці і тепер вони не зважали на людину під каптуром.
— Ну добре, як коней вам не шкода, то я пішов!…
Тут наперед вибігла молодиця, не циганка, бідно вдягнена, з переляканим обличчям, з витріщеними очима.
— Козаче! Ведмедя привів московитин. І з ним «коза» — німая дівчинка.
- Предыдущая
- 14/61
- Следующая
