Выбери любимый жанр

Золоті копита - Логвин Юрий - Страница 50


Изменить размер шрифта:

50

— О! — Об'явилась з-за хліву молодиця — Уже нового господина собі знайшли. Що в тебе за малий? Хотіла його скупати — так він такий рейвах зняв: видирається, кусається. Та я ж йому зілля запарила! Та я ж йому ночви помила! Та на ньому лепу цілий пуд. Може, і нужа є!

— Молодице! Облиш малого. Нехай спить. Він всю ніч і на мить очей не скліпив.

— То я його маю в своїй хаті класти на один піл з дітьми своїми?

— До тебе ніхто в хату на проситься.

— Та як так? Та що про мене люди скажуть?..

Омелько мовчки махнув рукою і пішов у хлів: як там коні, і що малий. Всі три коня з шальками хрупали овес. Малий, накритий подертою кожушиною, міцно так спав, що, здавалося, і не дихає.

А на низенькім окоренку сидів сивий дідок і пильнував глиняний ліхтар, з якого блимав недогарок товстенної свічки.

— Оце, козаче, побачив тебе і наче трохи ожив душею! Спасибі, що звичай тримаєш. Бачу, що спокійно можна і помирати — є ще в нас бійці… А то як поперла шляхта лядська зі своїми пахолками та посіпаками, так наші люди перед ними зразу й підупали. Тьху! Аж гидко дивитись.

— Діду, не переймайтеся. З кожним літом нашого лицарства прибуває.

Сьогодні ми за Порогами та у Великім Лузі. А прийде наш час — наша шабля далеко дістане. І землю, і віру захистимо. Татарам і туркам хіба погано ребра скородимо?! Заждіть, ще й католики наші самопали почують.

— Ой спасибі тобі, козаче. Оживив мою душу. Бо так мене ті кляті баби заїли. Вредний народ, баби, щоб ти знав! Ото поки ти в силі, ще нічого… А як слабість тебе одоліла, так дзьобають без сорому і совісті… І нічого тобі не проминуть: чи скибку хліба впустиш, чи там, звиняй, закуняєш та перднеш… А колись же я був при самім Остафії! Завжди при ньому: чи на татар ідемо, чи ніби татари, перевдягнені, на московські залоги налітаємо. — То скільки вам років, дідусю?

— Та рахуй, якщо вмієш. — Остафій помер скоро сорок років тому. А як він помер, то в мене вже була друга дружина. А від першої дочки була онука. Вперше я оженився, як князь Михайло піднявся наказати католиків і ляхів… Ех. Якби ми тоді перемогли. А оце моя третя жінка. Вона народилась, як вже Остафій був старостою черкаським.

— То ви стільки років живете! Аж завидки!

— Е, козаче, довге життя — то дар Божий. А старість — лайно… Ти ходи, повечеряй, а я посиджу та подивлюсь за кіньми та за ліхтарем…

Тільки вийшов Омелько з хліва, як підскочили дівчатка-підлітки з глеком-носаткою та тонким рушником. У хату зайшов — всі встали за столом і привітали козака. Стара зразу витягла з печі здоровенну макітру з варениками. І дівчатка кинулись їй на підмогу, втрьох вони поставили на стіл перед козаком. Ще й мисочку з медом. Золотим і прозорим, як кришталь, липовим медом. Другу мисочку ближче до малечі.

Омелько проказав «Отче наш» і всі за ним? речно повторили. Та тільки Омелько взяв вареника і занурив його в золотий тягучий мед, зразу знявся шум, і малеча кинулась до макітри. Кожний спритно вхопив по варенику. І кожному по шиї блискавично врізала молодиця. Омелько аж сп'янів від вареників з вишнями та свіжого меду. Було йому так добре, що й слова не хотілося проказати.

Малеча, з'ївши по варенику і позлизувавши мед з пальців, сиділа тихо. Тільки проводжала поглядом кожен рух козакової руки до макітри.

Він мовчав, і всі мовчали.

Омелько прикинув на око, що ще лишилось по два вареники на кожного, обтер вуста, розрівняв вуса і щиро подякував за ці справді райські вареники. Встаючи з-за столу, попрохав, щоб завтра лантухи приготували ще до обіду. — Козаче-соколе! — Проникливо сказала стара. Ночуй у хаті. Я тобі постелю на лаві, а малому на долівці на траву кину кожуха.

— Красно дякую, матінко. Але мене треба при конях бути. Час непевний: якщо не лихі люди, то нечиста сила на нас зазіхає.

— Ото ти, козаче, та тієї нечистої сили та й боїшся? Чи ти справді такий лякливий? — Єхидно спитала молодиця.

— Я, молодице, не боюся ні лихих людей, ні нечистої сили. Я їх стережуся. Добраніч, люди добрі.

Омелько постояв трохи на дворі — дивився на іскристі зорі і дихав вечірнім запашним повітрям.

Собаки підійшли до нього, потерлись лобастими мордами об його коліна. Омелько почухав їх за вухами і попрямував до хліва.

Тонесенька нитка жовтавого світла пробивалась крізь шпарину в дверях. І тут він підвів очі і якраз побачив високо над клунею срібний іскристий слід падучої зорі. «Щось воно буде. Як ото казала та чорна чарівниця: «Ти зоря падуча над морем. Ти з-за моря впав сюди. За море ти і впадеш». Згадав свою чорну чарівницю і згадав, що в темряві вона вся розчинялась. Тільки десь над ним плавали її білі сяючі зуби і білки величезних вирлатих очей. Бо вона була може десь на голову вища за нього… Тихенько, без найменшого рипіння відчинив двері. Свічка догоріла до кінця гноту у маленькій восковій калюжці. Дідок, колишній кіннотник Остафія, спав на окоренку і, як дитина, пускав слину на коротку білу бороду, на грубу сорочку.

Дідок спав, але порожні шальки були гарливо складені на загороді.

Омелько підняв на руки, як дитину, і поклав на сіно поруч малого.

Старий щось прошамотів, але зовсім не прокинувся. Омелько дмухнув на залишок гноту, і по хліву поплив медовий димок перегорілого воску.

Омелько впав на сіно голічерева і широко розкинув стомлені руки й ноги. Він, коли лягав на спину, то зразу засинав. Так і зараз: тільки відчув вагу в долонях і стопах — вже спав… Він спав і знав, що він спить міцно, і оживав силою. І крізь цей міцний сон наче заспівали за горою перші півні. Потім другі півні заспівали наче ближче. А от коли третіх півнів заспівав чорний здоровенний Симонів півень десь над головою, він прокинувся. І відчув, що все тіло знову здатне до напруги і руху.

— Прокинувся, козаче? — Ледь чутно спитав старий.

— Та півень збудив. Зараз скажу собі: «Спи!» і знов спатиму, доки не стане о півнях.

— А ти зачекай, не кажи собі. Бачу, що ти характерник, а от всього не знаєш. Ти слухай уважно, я говоритиму тихо. Щоб ці відьми не почули. Тут гріх скрізь, знаєш. Симон купив тих волів не в Білій, а по дорозі з Білої. Бо був п'яний, а продавали задарма. І дивися, ось що: воли предивні, а тавра ніде не видно. Чому? А Бог його знає… Симон про те, дурень, сказав Гальці. Хоч моя дочка, але порода не моя, вся вона в свою чортову бабу. Ото була хвойда та ще й відьма навчена… Галька все через гору та через діброву бігає до своєї куми. А в куми чоловік — мірошник.

Кума Варка старша за Гальку набагато, вважай, вже баба… У куми хата в однім кінці села, а млин на іншому кінці села. То Галька, як іде до Варки, то завжди забіжить до млина. Бо млин, наче, по дорозі. Хоча можна до куми дістатись коротшою дорогою.

Та це ще не все. За селом цим є ще гора невисока і ліс, і там теж село. А в тім селі млин найкращий на всю округу. Але мірошник там дуже старий. Він хоче продати, але править дорого. Бо і млин там добрий, і місце зручне: багато людей туди приїздить і приходить. І от що виходить: наш Симон позичив всі гроші, що за два уходи в Степ уторгував. Та ще й коней позичив. І Никодим вчасно не віддав коней — ніби возить сестрі дерево на хату. Тому й подався Симон у Сквиру волами. Там до нього цей полупанок і причепився… Де воно на нашу голову взялося — лайдак лайдаком, тільки що при шаблі та королівській грамоті.

— А бачив хто ту грамоту?

— Та люди казали, наче хтось бачив. А ще діди казали, що цей шляхтич бував у Никодима. А де це бачено, щоб шляхтич сам возив зерно до млина? Та ще верхи?

— Та наче такого не бачили. Тільки от одного не второпаю: ваша Галька вже небавом дівчаток видаватиме заміж. Яка тут вже гречка9 — То вона зараз така бридка в тяжі! І старшою здається. Та й мельник не парубок. Ну, а дівчатка це не її, а Симонової сестри дочки… То я тобі й кажу: ти, козаче, подумай, може що й вигадаєш…

— Ага, дідусю. Щось вигадаю.

— Тоді спи. Добре виспися.

— І ви, дідусю, спіть, відпочивайте. — Е ні, я вже не спатиму. Я згадаю усіх своїх друзів. Погомоню з ними подумки…

50
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Логвин Юрий - Золоті копита Золоті копита
Мир литературы