Золоті копита - Логвин Юрий - Страница 47
- Предыдущая
- 47/65
- Следующая
Омелько поклав руку на плече хлопчику.
— Тихо веди коней за скелі. І тримай, щоб не відскочили. І не потикайся з-за каменів. Ну от.
Малий, пригинаючись, так само як ото тільки-но Омелько, пробіг нагору проходом і взяв коней за поводи.
— Вже, батьку! — Прошелестів хлопчик.
— Молодець. Сиди тихо. — Проказав у прохід Омелько. І зразу настромив на стрілу свою шапку і висунув її над каменем. Склав пальці кільцем і щосили свиснув.
Верхівці миттю схопились за зброю.
Омелько повів шапкою вздовж каменя. На це з лівого берега лупонули постріли аркебузів, та ще над шапкою просвистіли дві стріли.
Присівши навкарачки, козак обернувся спиною до лівого берега, склав трубою руки і проказав до каменів у прохід.
— Гей, стрільці срані! Який шинкар вас вчив? Луна відбилась від кам'яної брили — на тім боці здалось, що кричать аж з-за кінця скель.
— А, це ти, вовкулака? — Закричав чорнявий у синім жупані. — За каменем сховався? Боїшся.
— Що ти кажеш? Не чую. — Так само до кам'яної брили прокричав Омелько. — Ти, ти, вовкулака чортів, архимник і ворожбит, виходь, виходь, поговоримо.
Поки худорлявий горлав, Омелько нап'яв лука, миттєво скинув його над каменем і пустив стрілу на звук. І зразу над лівим берегом почувся зойк і хрипкий стогін.
Омелько кинувся кам'яним проходом нагору і припав до щілини між каменями.
Він побачив, що худорлявий намагається видерти стрілу із кисті правиці. Інші поспішно набивали аркебузи. А двоє вершників вже тримали луки напоготові. Сотник просто направив свого коліщаткового карабіна на камені. Значить він ще не стріляв. «Це вже поважний ворог. Стрілою його зараз не дістанеш. От мушкетик би мій зараз…» — Міркував Омелько, приміряючись, як звідтіля вдарити краще по ворогах. Шелюг не тільки закривав його від ворогів, а й не давав добре прицілитись. Позаду почулось гаряче дихання. Обернувся — малий, пригнувшись, теж приглядається до того берега.
— Коні?
— Прив'язав до куща…
— Якщо щось — до сосни. А далі сідай на Лиска. Пам'ятаєш?
— Ага! Кого тепер поцілите?
— Не базікай під руку.
І ось втікачі побачили: троє верхівців їдуть кудись назад, спускаються за круглий пагорб.
— Дивись, вирішили обійти мене з заходу. Значить, не знають цього проходу. Дивись і навчайся: ці триматимуть нас під прицілом, а ті перепливатимуть річку…
Справді, так все і було — під липами всі зі зброєю напоготові.
А згори, із заходу, з-під розбитої блискавкою верби, випливали троє, тримаючись за своїх коней.
— Батьку! Вода їх несе до нас! Дострельте їх. Бо вони вилізуть і повбивають нас.
— Е, ні! Не вилізуть. Дивись. Якраз швидка течія підхопила коней та вояків і потягла просто до правого берега.
Малий вп'явся в руку Омелька.
— Тс-с! Нехай вилазять….
І ось перший кінь, рудий, зачепився передніми копитами за дно. І спробував стати. Та під водою був не грунт, не пісок, а крутий схил кам'яної брили. Кінь відчайдушно зашкрябав копитами по каменю. Течія розвернула його круп і він упав навзнак. Ще й свого хазяїна вдарив, і той занурився з головою у каламутні струмені.
Кінь якось вирівнявся і поплив униз по течії, його хазяїн ледь-ледь випірнув і вже без зброї в руках пробував якось зачепитись за берег. Але марно він обривав собі нігті об мокрий слизький камінь. Після кількох невдалих спроб він повернув назад і його винесло на лівий берег далеко вниз від броду.
Тим часом другий кінь видно намацав якусь невеличку площину, що вже підвівся на передні. І його господар за ним.
От тоді Омелько затис носа на переніссі лівицею, правицею зробив ніби кухлик. Набрав повні легені повітря і, присідаючи до землі, видихнув його із шаленим вовчим завиванням.
Не тільки цей кінь, а й коні всієї погоні на лівому березі шарпонулись. Один лучник — так ледь із сідла не вилетів. А кволі собаки забрехали хрипкими хворими голосами.
Цей же кінь, що вже випадково зачепився на камені, став дибки і боком впав у каламутні хвилі. І падаючи, притопив свого хазяїна. Щось цьому коневі сталося, бо він виплив нижче звороту на рівний берег. Але впав на мілкому і не підводився. А хазяїна цього коня, так більше ніхто і не бачив. Третій плавець кинув коня і повернув назад до лівого берега.
І кінь спробував вилізти, але не міг, і тільки стояв наполовину у воді і шкрябав копитом по кам'яному схилу.
— Гей, курваші! Ви мені коня даруєте? Чи позичаєте?
— Вовкулака! Гад пекельний!
— Сатана. Упир.
Омелько метнувся до своїх коней. Витяг із торби добрий аркан.
Притулився за останню невисоку брилу і, розкрутивши аркан, накинув його на голову коневі. І потяг, упершись ногами в камінь та відкинувшись всім тілом назад. І кінь наче зрозумів, чого від нього хочуть, піддав задніми ногами, передніми копитами зачепився за якийсь виступ і вискочив на тверде. Але потім, тільки Омелько зняв аркан, вирвався і побіг межи густі мокрі трави. Стало тихо. Тільки шуміла швидка вода. Омелько, ідучи під прикриттям каменів, скручував аркан. І на нього просто вилетів з-за брили малий.
Очі вирячив, вуста білі, і він щосили ними хапав повітря.
— Що?!
— Там! Над деревами…
— Щось знов побачив?
— Ага!
— Покажи, може, цього разу побачу і я. Стоячи за каменями зі сходу, малий показав пальцем на розбиту вербу. Від неї у повітрі, одна за одною, пливли три сяючі кулі. Кожна завбільшки з горщик. То вони спинялись, наче танцюючи на одному місці, то знов, з повіванням повітря, починали рухатись на схід. Ще кроків з півсотні — і вони допливуть до обламаної гострої гілки отієї найстарішої липи.
Омелькові гонителі не бачили цих сріблястих сяючих куль, бо пливли за їхніми спинами.
— Господи! Помилуй нас грішних і спаси! — Омелько з таким острахом, ревно та проникливо проказав це та перехрестився, що й малий зразу за ним повторив. І раптом Омелько закричав тим:
— Не стріляйте! Я зараз вийду! Ми поговоримо. Не стріляйте тільки. Бо всім буде велика біда. От і гаразд! Поговоримо.
— Батечку! — Малий вхопив козака за руку. — Не ходіть! Це він упир, вовкулака і перевертень католицький.
— Цить! Сховайся і не потикайся! — Відтрутив малого і виступив з-за брили.
Всі прицілились в нього.
— Чого вам від мене треба?
— Віддай шахвіри. Це з шатів святої ікони.
— Чого це ти дбаєш про наші ікони?
— Ці шахвіри не з церкви. Вони з костьолу.
— А ще що?
— Ти повинен віддати хлопчика.
— Це всі вимоги?
— Ще ти повинен поїхати до Львова і витлумачити, що там говорить турок, бо не все зрозуміло, що він говорить.
— Зрозумів! Тепер слухайте, тільки не стріляйте, бо буде біда. Ніяких шафірів у мене нема.
— Турок признався, що ти їх у нього забрав.
— Ніяких турків не знаю!
— А той бусурмен, якого ти віддав моїм хлопцям?
— То ординець!
— Він признався, що він турок і що він тобі віддав шахвіри та інші коштовності.
— Ще раз кажу — шафірів ніяких не знаю. Хлопчик мені буде сином. До Львова не поїду — ніякої мови, крім нашої православної, я не знаю.
— Подумай! Рахуватиму до трьох. Ти сам виліз — тепер від нас живим не підеш.
— Підождіть, не стріляйте. Ви ж бачите, я без зброї. Хіба беззбройну людину вбивати можна?
— Ти не людина — ти архимник.
Омелько підвів руки вгору і проговорив не дуже голосно, рівним голосом: — Оберніться і подивіться!
І раптом той, що кинув коня і зброю і вже виліз на пагорб, щосили заволав:
— Та стріляйте! Він сатана! Він вас дурить.
Сотник теж закричав:
— Тихо! Хто тут кермує?
Але, побачивши сяючі кулі, один аркебузер з переляку шарпонувся, натис на гачок. Курок з тліючим? нотом клюнув поличку із затравкою. І лупонув гучний постріл, сповивши стрільця густим димом. І зразу ж сріблясті кулі кинуло струсом повітря на товстенний сук старої липи. Спалах сяйва і грім вибуху був такої сили, що малого на якийсь час осліпило і оглушило.
А Омелька хвилею повітря ще й на землю кинуло. Вибух розніс на дрібні тріски залишок найбільшої липи. А те кручене товстенне коріння горіло яскравим вогнем, наче зовсім сухе дерево.
- Предыдущая
- 47/65
- Следующая
