Выбери любимый жанр

Золоті копита - Логвин Юрий - Страница 18


Изменить размер шрифта:

18

— Мустафа! Чому ти лишився біля річки? — Тихим рівним голосом спитав Омелько чомусь раптом турецькою.

— Я Селім… — ледь чутно, не розплющуючи очей, відказав полонений. — Я й кажу, Селіме, — чому ти затримався біля річки?

— Хіба ти не знаєш — козаки наскочили! Коня кулею поранили, і мене вдарило. Кінь поніс у болото. Упав кінь і мене придавив. Я зомлів. Отямився — нікого наших ніде нема…

— Селіме, друже, будемо тікати від невірних?

— Ні. Сил немає.

— Будеш у неволі гнити.

— Ні. Не буду. Дядько везе товар до Москви. У Москві полонених дешево купить. І мене обміняє.

— Та які там у Москві полонені?

— Хіба не знаєш — цього року у Москві повно полонених козаків. З литовського війська козаки. Московський цар продає задешево.

— Дядько Муравським шляхом піде?

— Сьогодні для нас іншого немає….

— Після урази підуть?

— Зразу. Треба встигнути на осінні торги до Істамбулу…

Омелько потихеньку відпустив руку приспаного полоненого і задумався. Дивні думки в нього в голові крутились. Від тих думок і серце почало калатати. Аж важко стало дихати. Навіть у голові почало бухати. Омелько навіть відчув, як ледь зволожились долоні. Напруга охопила його всього. Омелька почало тіпати, мов у лихоманці. Від хвилювання Омелько звівся на ноги і нечутно і швидко обійшов навколо стоянки. Буланко потягся до нього шовковистими губами.

Бубка підвів морду і принюхався. Малий нічого не почув і не поворушився. Хоч місяць і щербився, однак було добре все видно.

Тільки вдень видно і в затінку, а зараз тіні були наче з найчорнішого атраменту, непрозорі, ворожі і таємничі.

Козак обдивився і перевірив всю поклажу і збрую на коні. Обмацав кожен ремінець, кожну пряжку, кожен вузлик. Потім взявся за себе. Перш за все роззувся — промацав халяви, підбори, носаки і п'яти. Тільки цмокнув у захваті — кращих не треба. Постаралися львівські шевці — знаменита робота. Далі все по черзі зняв, весь одяг перетрусив, оглянув, перевірив. А тоді знов усе перемотав, перевзув, підв'язав. Щоб ніде, не дай Боже, не муляло, не терло, не метелялось.

Хоч свою зброю знав краще, ніж своїх п'ять пальців, а все одно перевірив і самопал, і чингал турецький. Перевірив, як легко відкриваються порошниця і натруска. Чи не зволожився гніт у виробленому бичачому міхурі? Все звично рухалось, ніде не заїдає, ніде немає зайвого люфту. Взявся за сагайдак. Витягував стрілу за стрілою — всі рівненькі, гладенькі, мов на верстаті точені. Але що це: на всіх стрілах біля оперення випалено тавро — знизу серп чи човник, а над ним угорі три крапки. На всіх стрілах. Де він оце бачив?.. Десь бачив… Де?! Омелько наклав стрілу і спробував напнути лука. Роги лука плавно вигнулись, коли натягував тятиву, біля рукометі знов побачив серп і три крапки над ним. Шаблю із піхов висмикнув — наче хробачки зазміїлись на лезі під місячним яскравим промінням — то позолотою бусурменські написи вправний зброяр навів. Тут теж, десь посередині напису, наче розірвався ланцюжок позолоти і яскраво зблиснув серп і три крапки над ним… І ось тоді вже згадав козак і йому горло перехопило. Три крапки і серп під ними, то родове ім'я купця Сабіта. Того, якого він порятував біля берегів Алжира. Тоді іспанці обстріляли турецьку каторгу, і хоч галера втекла, та, не доходячи берега, затонула. Вони удвох із купцем Сабіт-агою допливли до берега. Власне, Омелько дотягнув його до берега, бо той почав уже захлинатись. І берегом він йому підсобляв іти, бо купець геть виснажився.

Коли їх помітили і підібрали горлорізи адмірала піратського Драгута, вони спитали купця: «Це твій слуга чи бранець? Чи він твій бранець? «Він їм відповів: «Це не моє добро. Я його не купував. «… Потім, в Алжирській неволі Омелькові не раз доводилось чути про це кодло — Сабітів. Вони промишляли всяким крамом, а найбільше невільниками. Омелько добре запам'ятав тоді це баб'яче безволосе лице, як у кастрата. А його тавро він лише раз бачив на паках зі шкурами, що відправляли до Марселю. Хто ж цей Селім йому — небіж? син? онук? І скільки їх, отих гендлярів живим товаром, тих Сабітів? Зразу всього не взнати! Ні, одне можна було вже зараз сказати — не син. Морда хоч масна, баб'яча, а проте, вуса і борода, як на цих козолупів, таки непогана, та й на руках волосся в нього росте.

Омелько взяв коня під узду.

І зразу ж встав покалічений пес. Пошкрябав лапою малого. Малий прокинувся і сів. Протирав очі кулачками.

— Годі спати! Сідай на Буланка та напій його з ручаю. Не бійся — мені звідсіля все видно. А самопал, сам бачиш, заправлений, гніт тліє. Хода! Омелько підсадив малого і дав йому поводи. Малий свиснув, підробляючись під Омелька, як той пускав коня риссю. Та кінь з місця пішов чвалом. Біля ручаю малий не втримався і шкереберть покотився у високу траву.

Коня малий напоїв, але вилізти в сідло з двох разів йому не вдалося. Тоді він посвиснув, як Омелько. Кінь опустився на передні, а малий заліз у сідло.

— Ну, синку, з тебе будуть люди!

Омелько відвів малого подалі від сплячого, чи, може, чатуючого, татарина і почав говорити тихо-тихо, але з великим притиском.

— От зараз, синку, я почну найважче і найтонше діло. Я допитаю цього турка…

— А… а він татарин!..

— Не лізь поперед батька в пекло. Турок. Здається, з вельможного роду. Якщо так, зможемо його виміняти на наших бранців. Але все в руці Божій. Отож уважно дивись на лице турка, як я з ним говоритиму… І нічого не бійся, щоб я не робив. Тільки весь час тримайся від нього так, щоб він тебе рукою не досяг…

— Та він спутаний…

— Тихо! Не бовкай. Якщо він тебе схопить, не дай Бог, коли його в живіт от так, от так! Оцим ножем! — Омелько витяг із шапки вузенький і тонкий, зовсім іграшковий наче, стилет. Весь стилет був із однієї смужки криці — і лезо, і рукоять. Рукоять з насічкою, щоб рука не ковзала.

— Тримай цього ножа у рукаві непримітно. От так! У тебе хоч один рукав, та в ньому ножичок венеційський. Тільки обережно — не вріжся.

Тут козак засміявся і враз замовк.

Нахилився, зігнувшись навпіл, обертався на всі боки, вдивлявся, прислухався. Малий теж, як і козак, схилився, і прислухався, приставляючи долоню до вуха. А пес, навпаки, підняв перев'язану морду вгору і наче ловив тільки йому одному знаний запах.

Омелько нахилився, став навколішки і приклав вухо до землі.

— Щось тупотить! Мерщій до гаю! І давай ножа. — І застромив тонке лезо за халяву.

Знов поклав Буланка на землю, витяг на нього бранця. Той болісно стогнав, кашляв і очманіло водив ошелешеними очима на всі боки.

Бігцем попрямували через луг, через неглибоку піщану оладку, піднялись у гай.

Тільки зайшли у високу ліщину на узліссі, як вже стало добре чути тупотіння та наче стогін гурту людей.

Місяць висвітися найвище на темно-блакитному небі, бо було вже о півнях — і на сході за лісом швидко розчинялась і сірішала до того темна блакить.

Хоч і щербатий, яскравий місяць добре освітлював шлях, по якому перли корови. Може з два десятки. Вони сопіли і хрипко чи то мукали, чи то стогнали. Ішли щільним гуртом і часом було чутно, як цокаються їхні роги. Стояло таке безвітря, що коли вони збивали порох ратицями, він клубочився десь у них під животами і лишався за ними стіною сірого диму. Козак не встиг прихопити за морду собаку, як той чи з тривоги, чи як сторогу, щосили загавкотів.

— А бодай тобі, дурню! — Омелько прихопив пса за морду. Той ображено заскавучав.

Але було запізно — корови почули гавкіт і повернули зі шляху в напрямку гаю.

— Біжимо! — Омелько прихопив одною рукою повід, другою за руку малого і вони побігли гаєм.

Винуватий пес, опустивши морду, поспішив за ними. Добре, що тільки на узліссі був молодняк і густий чагарник, а далі стояли, досить рідко, велетенські дерева.

І втікачі між ними швидко просувались на захід, у темряву.

Спочатку вони чули за собою ревіння, мукання, важкий тупіт. Але десь через милю бігу позаду все стихло. Омелько ще провів коня вузьким ярком на пагорб над тонким ручаєм.

18
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Логвин Юрий - Золоті копита Золоті копита
Мир литературы