Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 35
- Предыдущая
- 35/36
- Следующая
? Ваш навряд чи зноситься ? не ті ковалі його кували, ? дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: ? А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.
? Хто це ? ми? ? насторожується батько.
? Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.
? Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, ? насупились брови у тата.
? Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче! ? каже дядько Себастіян.
? Чого ж це мушу?
? Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам ? недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?
? Не хочу.
? Боїшся? ? в'їв тата дядько Себастіян.
? Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! ? блиснули завзяттям батькові очі. ? Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.
? А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.
? Коли тобі це подобається, ? топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.
? Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!
? Ой! ? зажурилася мати.
? Громадою просимо, берися за це діло.
? Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, ? зітхнув тато...
І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
? То що тобі, Панасе, треба на початок? ? повеселішав дядько Себастіян.
? З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.
? Нащо так багато?
? Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.
? Тобі ще цього лиха треба, ? згаснула мати. ? Нащо ото з Яковом заїдатись?
? Хай не забуває, що в нього є брат, ? відрізав тато. ? Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.
? То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, ? погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч. ? Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.
? Завтра? ? аж не віриться мені.
? Атож. Одягайся тепліше.
?Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
? Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!
? Як хочеш, діло хазяйське, ? сказав тато.
Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.
Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, ? одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.
? Чим це ти напакував торбу?
? Варениками ? і для вас, і для мене. Покуштуйте.
? А ти куштував?
? Ще ні.
? То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?
? Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?
? Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.
? Не так-то й скоро.
? Та вже циган продав кожуха, ? сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.
З'ївши вареника, я падаю в натоптані сіном санки, дядько Себастіян умощується на передку, і ось уже кінь виносить нас у широкий засніжений світ, де у паморозі срібно туманіють верби, де вітряки остуджують сонце, а річка погойдує переспілі китиці отого очерету, в якому й досі живуть чиїсь сумні голоси.
Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, і під'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болоті ще за часів татарських наскоків ховалися люди.
? Михайлику, хочеш побачити диво? ? обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями.
? Хочу!
? Тоді візьмемо ліворуч.
Навмання по бездоріжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, і ми незабаром під'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастіян зупиняє коня, зіскакує з саней і радісно підіймає голову вгору. Над нами справді хтось розвішав диво: кожне прихоплене інеєм деревце насочилося сонцем і хвалилося червоними кетягами. Я ще ніколи не бачив стільки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав і прибиті морозом кетяги, що нависали прямо над головою, і тіні, на яких теж виразно, як мальовані, виділялися грона.
? Гарно, Михайлику? ? змовницьки мружиться на мене дядько Себастіян.
? Ой, гарно як! ? щипаю кілька промерзлих кетягів калини. ? І де її стільки взялося?
? Де? ? задумався, спохмурнів дядько Себастіян. ? Старі люди кажуть, що колись і тут були несходимі болота. А коли одного разу ординці напали на село, сюди кинулось утікати весілля і всі дівчата, що були на ньому. Ординці за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дівчата ? у твань, та й потопилися у ній. Згодом на цьому місці й виріс калиновий гай. Влітку, люди кажуть, ця місцина і досі стогне-озивається дівочими голосами.
Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов поміж кущами калини. Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кінь, за ним дріботів невисокий чоловічок з великим мішком за плечима; його сіре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Він з опаскою подивився на нас, покліпав рідкими віями й спитав у дядька Себастіяна:
? І ви, значиться, приїхали ламати калину?
? А ви її ламаєте?
? Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.
? Простуду лікуєте нею?
? Ні, я її, голубоньку, в місто вожу, на продаж, значиться. Городські мають дурні гроші ? навіть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.
Дядько Себастіян заглянув у мішок плескатолицього, витягнув покалічений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":
? Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
? Руки? ? здивувався, хихикнув плескатолиций і подивився на дядька Себастіяна, як на дивака.
? Ти не хихикай, розуме недоспілий; бо покладу на санки і в повіт завезу!
? Великий крик за малий пшик! ? ображено заметались вузькі, присмоктані уста. ? За що мені така сіпанина?
? Не каліч дерево! Воно сім років після твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?
? Маю.
? Зараз же зачисть усі поламини, не будь ординцем серед такої краси!
? А мені, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальстві ходите?
? Хіба ж не видно?!
? Та видно. З Літина чи Вінниці?
? З Вінниці.
? Значиться, такий є приказ, ? дивується чоловік. ? Діждалась і калина приказу. То я зараз же зачищу свої сліди. ? Він вийняв ножа і зник за тими деревцями, яких і досі за їхню красу нівечать люди...
Поміж розкішними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далі на дорогу ? і вперед, уперед, а сполохані думки ширяють через темінь віків, і в очах мені стоять оті перехоплені ординськими вогнями дівчата, з яких проросла калина. Ось я навіть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Ні, то стугонів над річкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а він робив своє діло, наче людина, і стогнав, наче людина.
? Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
? Не замерз.
? Все одно трохи пробіжімося.
І ми бігли наввипередки з дядьком Себастіяном, він перехоплював мене, підкидав угору і ловив, як м'яча, а розумний кінь скоса поглядав осміхненим оком і сам доганяв нас.
Ось і Майдан-Трепівський, і річка Згар, і крутояри, і глинисті червоні горби, що обросли хатами-білянками. Ми в'їжджаємо на шкільне подвір'я, де ясніє великими вікнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвір'ї зараз тихо (школярі пороз'їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло.
- Предыдущая
- 35/36
- Следующая
