Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 17
- Предыдущая
- 17/36
- Следующая
? Що набіл, головне ? рух, і наш, і міжнародний... От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на дві долоні...
Тітка Ликерія скривилась і вдарила долонями по кожусі.
? Де ти бачив сало на дві долоні?
? На нашому кабані, гляди, ще й товще буде.
? А щоб тебе та бодай тебе! І тут хвальби повні торби! ? нарешті посміхається тітка і за співчуттям звертається до мене: ? Маємо ж порося трохи більше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловік уже сало міряє! ? і звертається до дядька: ? Гляди, ще здохне воно.
? Не здохне, доріжемо, ? втішає чоловік жінку.
? Дядьку, а масть ви підібрали в самісіньку точку? ? допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращі на всю Літинщину.
? А як же інакше?! Ось подивись ? тепер срібло на них, ? ворухнув батогом паморозь на підручному, ? збереш срібло ? золото побачиш. Жаль тільки, що на борозному дрібна зірка. Але я її білою фарбою збільшу.
? А господи, чи ти недоколиханий, чи в тім'я битий? ? обурюється тітка Ликерія, не сумніваючись, що на борозному таки побільшає зірка.
? Сідай, Михайлику, провезу, як президента, і плати не візьму! ? крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. І от під копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий сніг, попереду заспівав дзвоник, а від саней, все більше дивуючись, почали втікати паркани, городи, дерева й хати.
? Ой, не жени так, Миколо, бо всі мої кісточки, мов на решеті, перетрусиш, ? застогнала тітка Ликерія, а ми з Іваном засміялися. ? Чуєш, не лети, мов байбас на весілля.
Та хіба тепер дядько Микола почує голос жінки?
? Вйо, мої, не чужі! ? шаленіє він, шаленіє сніг, зриваючись з-під копит і з-під крил саней, шаленіє світ, дугами відлітаючи від нас. От у мою душу вскакують і починають борюкатися острах і радість, а невидимий швець у міжпліччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують під собою землі ? здається, от-от санки підіймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподівано ми чуємо тріск, щось підкинуло нас ближче до сонця і жбурнуло набік? Ми всі, наче картопля, вивалюємося у сніг, а зверху нас накриває сіно, і рожни, і дошки, що повилітали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя ? як воно там, а до мене водночас долітають два голоси:
? Тпру, тпру, змії!
? Хіба ж ти чоловік? Хіба ж у твоїй голомозині тримається розум? Чи ти покалічити-осиротити дітей найнявся? Діточки, лебедята мої, чи ви живі-здорові?
Коли я, обтрушуючи сніг і сіно, підводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу і вкрай обурену тітку Ликерію. Тепер з неї сипався сніг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслі рум'янці.
? Хіба ж я відав, що вони такі? ? справдовується провинник. У нього навіть вуса посмутніли. ? От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих зміїв ніяк не зміг. Та за ці лошата ми з тобою, голубко, озолотимось від голови до самісіньких п'ят.
? Аж до самісіньких п'ят? ? враз подобрішала тітка Ликерія і чогось зиркнула на свої закаблуки.
? Ще й за п'ятами трохи лишиться, ? не моргнувши, запевняє дядько Микола, і ми всі починаємо сміятись.
? І що ви скажете на це? ? примирливо розводить руками тітка Ликерія. ? Самі бачите: чоловік у мене ? як дуб, а розуму в баняку ? з жолудь.
? І нащо мої слова красти? ? не сердиться, а посміхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сіно. ? Сідайте, сідайте, на щастя, не обломились.
? Ви собі як хочете, а я пішки, бо ти, нерозсудливець, і душу на цвинтар завезеш. ? Тітка Ликерія рішуче обминає санки й прямує додому.
? І нащо трудити ноги, коли своя худобина є? ? дивується дядько Микола, торкається рукою потилиці, а далі звертається до нас: ? А ви, збитошники, теж пішадрала додому підете?
? А ми, дядьку, з вами хоч на край світу, бо так ще ніколи не їздили.
? Правда? ? радіє дядько Микола, і щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приімленому виду.
? Правда, дядьку.
? Ну, спасибі, спасибі, ? дякує мені, хоча б треба було зробити навпаки.
Після цього дядько Микола поважніє і вже без вітерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об ріжок комори оте, з рукавицю завбільшки, порося, на якому має бути сало аж на дві долоні.
Дядько Микола одразу дістає вепра кінчиком батога:
? Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?
Безпардонник кувікнув, відскочив убік і здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.
? Красивий, красивий, ? підхвалює його дядько, а нам з Іваном знову стає весело.
Від дядькової оселі я проворно вискакую в завулок і мету на ковзанку ? землі під собою не чую. Заяча шапка спадає мені на очі, я поправляю її помахом голови і мало не налітаю на батька. Рослий, широкоплечий, він легко йде по землі, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки.
? Ти куди отак метеш?
? Чого це мету?
? А хіба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знімається?
? Я назад не дивлюся.
? Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком ? і на ковзанку?
? Чого скоком-боком? Я прямісінько-прямо іду собі.
? Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лід, а другий на шевця. І тобі ще не надокучила ковзанка?
? Чого б вона мала надокучити?
? Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?
? А ви й не знаєте? ? відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.
? Ні, поки що не знаю.
? То пояснити?
? Пояснюй.
? За те, що в моїй голові меншає полови.
? От чого не бачу, того не бачу.
Я роблено зітхаю:
? Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.
? Яким же ти язиканем став! ? дивується і посміхається батько, і посміхаються усі темні крапки в його сірих очах. ? А тепер ? гайда додому.
Радість одразу наче вітром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи квасніють.
? Чого це знову додому? Я ж тільки-тільки з дому. І дров нарубав, і Обмінній сіна заложив, і мамі води приніс.
? Не переробився?
На цю каверзу я вже й не знаю що відповісти, але так мені стає гірко, що й не кажіть. Батько це помічає і вже говорить лагідно, без насмішки:
? Треба, Михайлику, змолоти гречки, ? поворухнув на плечах свого кулика.
? На жорнах? ? питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобі аж усередині вихається.
? Ні, на вітряку.
? На вітряку? ? оживаю трохи. ? Ми з вами поїдемо на вітряк?
? Поїдеш, синку, сам, бо мені зараз треба йти на роботу. Найнявся ? продався, ? і тато посмутнів. Тепер він аж вилузувався із шкури, щоб заробити на корівчину.
? На чому ж я поїду?
Тато зганяє з очей далеке видіння і насмішкувато зиркає на мене:
? Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
? Аби ж ви так завжди казали.
? Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?
? Еге, догадаєшся, що у вас...
? Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скільки тут тієї гречки? А вже скоро свят-вечір. Треба стільки млинців напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?
? Де моє не пропадало! Поїду, тату!
? О, тепер бачу, що в твоїй голові трошки поменшало полови. Інший би, певне, більше сурмонився.
? Та хіба ж я не ваша дитина? ? одразу набиваю собі ціну, за це схоплюю "лепетун" і вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його сліди. А кроки в мого тата широкі, й, коли йому доводиться йти кудись із мамою, вона прохає, щоб він притримував ноги вуздечкою...
От уже клунок і хворостина від собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги:
- Предыдущая
- 17/36
- Следующая
