Гуси-лебеді летять - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 5

• Предыдущая
• 5/33
• Следующая

З-за плоту Петро зверхньо, як навчився, у старших пастухів, поглядає на мене і знову каже: «гі».

Я вже розумію, куди тече вода, але з співчуттям питаю вдовиченка:

— Це на тебе давно гикавка напала?

— Та ні, як тільки тебе побачив, — підсміюється Петро і очима проштрикує мої чоботи. — У мамині взувся?

— Колись були мамині, тепер мої.

— Твої?

— Атож. Мати собі купили нові, а ці мені дісталися в спадок.

— А ти часом не брешеш? — темне Петрове обличчя стає спантеличеним: він і вірить і не вірить мені.

— Побіжи спитайся, моя хата осьдечки, — недбало показую пальцем у бік своєї причілкової стіни.

— Гм, пофортунило тобі, — вже заздрісно говорить Петро, хоча б, здавалося, чого йому завидувати, коли він мав справжнісінькі чоботи, шиті на його ногу.

— Петре, давай гайнемо в ліс.

— Чого ми там ще не бачили? — підозріло дивиться на мене.

— Чого? — ловлю очима синю діброву, що наче викупується у весняній воді. — Побачимо ліс, та й годі.

— Найшов чим здивувати: що я зроду-віку цього добра не бачив?

— То як хочеш, — збираюся бігти.

— Стривай! — Петро трохи розмірковує, перелазить через тин, стає поперед мене і вже владно каже: — Ходімо за мною!

— Оце добре, що ти попереду підеш, — безневинно кажу.

— А чого добре? — з-за плеча недовірливо поглянув на мене Петро.

— Бо в мене чоботи сухішими будуть.

— Хитрий який! — насупився пастушок. — Спочатку я піду попереду, а потім — ти!..

Коли ми обминаємо липовий шлях і опиняємось у долинці, нас оточує воркування струмків. Співаючи, вони заклопотано поспішають собі і до ставків, і до левад, і на Ведмежу долину, де в'юниться річечка. Вона ще спить собі, а струмки вже б'ють у бубни і витанцьовують на її кризі. То й ми теж починаємо танцювати, і зараз уся командирська пиха сповзла з розпашілого Петрового обличчя. І як тільки не вививається він на кризі, перекривлюючи танцювання то свого дядька Миколи, то тітки Насті, то дяка Єрмолая, що, підпивши, вибиває ногами, наче колодами, ще й приказує: «Го-то-то, го-то-то!» В обох нас уже обляпані не тільки чоботи, а й полотняні штаненята, і катанки.

Недалеко тріснула крига.

— Чуєш? — пригинаючись, таємниче питає Петро.

— Чую.

— А знаєш, що воно?

— Ні.

— Це щука хвостом лід розбиває.

— То в неї такий крепкий хвіст?

— Як залізо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува, як махне, так і виб'є ополонку, а з неї отакенне хвостище прогляне. Іноді, як пофортунить, рибалка й вихоплює щуку за хвіст на берег.

Ми прислухаємось до річки, і вона знову затріщала за верболозами. Там теж ударила хвостом невелика щука, бо ополонки не пробила.

Веселі й забрьохані, входимо в ліс. По ньому зараз у верховітті і низом гуляють шуми. Це, видать, очікуючи весну, гомонить душа лісу. Хоча я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такі нетрі, де люди не ходять, де сокира не гуляє.

А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка, він так гарно вистукує: «тьоп-тьоп», що неодмінно завернеш до нього і присядеш навпочіпки. Також люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, і люблю восени по коліна ходити в листі, коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки.

Я охоплюю обома руками березу, притуляючись вухом до неї, але вона мовчить, бо ще не розмерзся під корою сік, ще мертво у лісі. На вершечку береста обізвалася сойка. Ми подивились на її лискучі дзеркальця, а Петро запитав:

— Знаєш, чому сойка ніяк не може долетіти до вирію?

— Чому?

— Бо в неї в голові нема однієї клепки: пролетить день, а потім неодмінно хоче взнати, скільки ж вона відмахала верст, — і летить назад.

— Гм, — дивуюсь я і прислухаюсь до пісеньки, що її сойка безсовісно вкрала в якоїсь пташини. Сойка підступна птиця: вона мастак нищити дрібне птаство і їхнім же голосом веселити себе.

— Заєць! Заєць! — кричить Петро і кидається бігти до крутояру. Поміж деревами, не дуже побоюючись нас, проскакує вихудлий за зиму вухань і зникає в підліску.

— От аби ж рушниця була! — жалкує Петро. А я анічутінку не жалкую, бо дуже не люблю, коли додому повергаються мисливці, а за їхніми поясами погойдується закривавлена дичина. Чим той бідний заєць провинився перед звіриною, птахами і людьми?

Враз я нахиляюся до кружечка ніздрястого снігу, що зеленкуватим ковніром охопив молоденького бересклета. Щось, наче пальцем, пробило сніг, я розгортаю його і бачу ніжну, ще зачохлену голівку підсніжника. Це він відхукав дірочку в снігу і потягнувся до сонця.

Виходить, уже не мертвий ліс, бо лебеді принесли на своїх крилах весну і життя!

Дід говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним погоджується, а мати — коли як; частіше вона похитує головою і каже зовсім не те, що всміхалося б мені:

— Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звідти вийде, — і пальцем показувала на те самісіньке місце, на яке при нагоді й тепер декому показують.

Але безтолоч «он звідти» не дуже поспішає виходити, їй, видать, сподобалась моя «макітра», в яку чогось потрапили не рівні, а кручені мізки. Дорослі геть-чисто все бачать, що є і чого немає в голові малого. Отож тепер у моїх мізках крепко хазяйнує безтолоч. І не подумайте, що я вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом.

Та є в мене, коли послухати одних, слабість, а коли повірити іншим-дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, і вже, на свої дев'ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі. Читав я «Кобзаря» і «Ниву», казки і якісь без початку і кінця романи, «Задніпровську відьму, або Чорний ворон і закривавлена рука» і «Три дами й чирвовий валет», а також різні, книжечки, видані петлюрівцями, «січовими стрільцями» та Червоною Армією. І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову.

В якійсь розшарпаній книжці я, наприклад, вичитав, як став дичавіти один чоловік, що покинув місто. Я сподівався, що далі підуть пригоди подібні до пригод Робінзона Крузо, але наступні сторінки глибоко поранили моє серце: крайньою межею здичавіння виявилося оселення того городянина у степах, там він став орати, сіяти землю і навіть мастити свої чоботи дьогтем.

Тоді я не знав, чим іще, окрім дьогтю, можна мастити взуття. Я знав лише, що взуття — це вже розкіш: в ту пору розрухи чинбарі за ремінь здирали шкуру, і добрі чоботи обходились у двадцять — двадцять п'ять пудів пашні. А оранка, особливо весняна, вважалася святим ділом.

Я пам'ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів із раннім плугом. Коли ж вони повертались увечері додому, їх стрічали старі й малі. А яка то була радість, коли орач виймав тобі з торби шматок причерствілого хліба і казав, що він од зайця. Це був найкращий хліб мого дитинства! А хіба не святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепіг і проводив свою першу борозну? І досі з глибини років озивається голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радісного і схвильованого, до плуга, а сам став біля коней. Дома він про нашу працю говорив як про щось героїчне: «Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле».

З щедрівок, які взимку виспівувались під вікнами добрих людей, я знав, що за плугом навіть сам бог ходив, а богоматір носила їсти орачам. Тому й досі, коли я в полі бачу обрис жінки, що несе обід уже не орачеві, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душі трепетно сходяться ранкові легенди минулого з сьогоднішнім днем…

• Предыдущая
• 5/33
• Следующая