Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 7
- Предыдущая
- 7/97
- Следующая
— Навіть радієш, коли вона вже минає. Кестер знизав плечима.
— Так звикаєш до щоденної метушні, що коли маєш трохи вільного часу, то воно ніби й заважає… Я підняв комір пальта.
— А що, власне, заважає нам жити, Отто?
Він глянув на мене. й посміхнувся.
— Було таке, що заважало, Роббі. — Це вірно, — погодився я. — Та проте… З-під пневматичного свердла бризнуло над асфальтом яскраве зелене проміння. Освітлена зсередини палатка робітників здавалася темним затишним житлом.
— Гадаєш, кадилак у вівторок буде готовий? — запитав я.
— Може, й буде, — відповів Кестер. — А тобі навіщо?
— Та я тільки так…
Ми встали й пішли додому.
— Сьогодні мені якось не по собі, Отто, — сказав я.
— З кожним буває. На добраніч, Роббі.
— На добраніч, Отто.
У себе в кімнаті я ще трохи посидів. Моя комірчина раптом зовсім мені не сподобалась. Люстра була огидна, світло занадто разюче, крісла якісь обдерті, лінолеум безнадійно прозаїчний, а потім цей умивальник, це ліжко, малюнок битви під Ватерлоо над ним… «Ні, сюди не приведеш, власне кажучи, жодної пристойної людини», подумав я собі. «Жінку й поготів. Хіба що повію з кафе «Інтернаціональ».
III
Ранком, у вівторок, ми сиділи у дворі перед нашою майстернею і снідали. Кадилак був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу і тріумфуюче дивився на нас. Він завідував у нас рекламою і тільки-но прочитав мені і Кестерові складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами: «Відпустка на південному узбережжі в розкішному екіпажі» і являло собою щось середнє між віршем та гімном.
Деякий час ми з Кестером помовчали. Треба було спершу отямитись після цього бурхливого потоку нестримної фантазії. Ленц вважав, що ми переможені.
— Тут тобі і поезія, і натхнення, хіба ні? — запитав він гордовито. — У нашу ділову епоху треба бути романтичним, у цьому ж і полягає трюк: протилежності приваблюють.
— Та не тоді, коли йдеться про гроші, — заперечив я.
— Автомобілі купують не для того, щоб зробити капіталовкладення, хлопче, — не погодившись зі мною, пояснив Готфрід. — Їх купують, щоб витратити гроші, а тут уже починається романтика, принаймні для ділової людини. А для більшості людей вона навіть на тому й кінчається. Як ти думаєш, Отто?
— Бачиш… — почав обережно Кестер.
— Та що тут довго балакати, — перебив я його. — Таким оголошенням рекламують курорт або якийсь косметичний крем, але не автомашину.
Ленц відкрив був рота…
— Стривай, — вів я далі, — ти ж думаєш, що нам ніяково сказати правду. От тобі моя пропозиція, Готфріде: спитаймо Юппа. Це ж бо голос народу!
Юпп був єдиним нашим службовцем. Цей хлопчина п'ятнадцяти років був у нас ніби за учня. Робив коло бензоколонки, дбав про наш сніданок, а ввечері приводив до порядку майстерню. Був він невеличкий на зріст, обсипаний ластовинням, вуха йому стирчали і були такі палаті, яких я ніколи і ніде не бачив. Кестер казав, що якби Юпп упав з літака, йому б нічогісінько не сталося:
завдяки своїм вухам він ковзнув би крізь повітря і спокійненько приземлився.
Покликали Юппа. Ленц прочитав йому оголошення,
— Зацікавила б тебе така автомашина, Юппе? — запитав Кестер.
— Автомашина? — відповів, ніби не розуміючи, Юпп. Я зареготався.
— Ну, та певно ж, що автомашина. Ти, може, подумав, що коник-стрибунець, — пробурчав Готфрід.
— А чи має вона швидкохідну передачу, керований з кабіни розподільчий кулачковий вал та гідравлічні гальма? — щиро поцікавився Юпп.
— Дурнику, та це ж наш кадилак! — гримнув Ленц.
— Не може бути, — сказав Юпп, оскалившись так, що рот йому розтягся аж до вух!
— От маєш, Готфріде, — сказав Кестер. — Оце тобі сучасна романтика.
— Забирайся геть до своєї колонки, Юппе, клятий сину двадцятого століття!
Невдоволений Ленц поплентався до нашої халабуди, щоб, зберігаючи поетичний стиль оголошення, надати йому певного технічного змісту.
Через кілька хвилин у хвіртці раптом з'явився обер-інспектор Барзіг. Ми зустріли його надзвичайно шанобливо. Він працював інженером та експертом страхової автомобільної компанії «Фенікс». Через нього можна було дістати замовлення на ремонт машин. Стосунки з ним у нас були блискучі. Як інженер він був справжній сатана, нікому не давав спуску, але як знавець метеликів — м'який, як масло… У нього була велика колекція, а ми якось подарували йому товстого нічного метелика, що залетів до нас у майстерню. Барзіг аж зблід, коли ми урочисто передали йому того велетня. Це була так звана «мертва голова» — вельми рідкісна штука, якої саме бракувало йому в колекції. Він нам цього ніколи не забував і з того часу забезпечував нам ремонтні роботи, де тільки було можна. За це ми ловили йому кожну комашинку, що тільки траплялася під руки.
— Чарочку вермуту, пане Барзіг? — запитав Ленц, що вже знову був у доброму гуморі.
— До вечора не п'ю — це вже в мене принцип! — відповів Барзіг.
— Принципи треба ламати, інакше кому вони на радість! — сказав Готфрід і налив вина. — Вип'ємо за майбутнє «Бирючника», «Павлиного ока» і «Перлової скойки».
Якусь мить Барзіг вагався.
— Якщо ви до мене так підходите, не можу відмовитись, — сказав він і взявся за чарку. — Але тоді давайте цокнемось і за «Волове око»! — Він зніяковіло посміхнувся, ніби сказав щось двозначне про жінку. — Я, бачте, відкрив новий тип… З щетинистими вусиками.
— Овва! Честь і слава! — сказав Ленц. — Тоді ви, значить, один з піонерів у цій галузі, і ваше ім'я ввійде в історію природничих наук!
Ми випили ще по чарці за щетинисті вусики. Барзіг витер вуса.
— А я до вас із доброю звісткою. Можете забирати форда. Дирекція погодилась, щоб ремонт робили ви.
— Чудово! — сказав Кестер. — Нам це зараз дуже зручно. А як там справа з нашим кошторисом?
— Теж схвалено.
— Без відрахувань? Барзіг примружив око.
— Саме від цього хазяї відмовитися і не хотіли. Але кінець кінцем…
— Повну чарку за страхову компанію «Фенікс»! — сказав Ленц і знову налив. Барзіг устав і попрощався.
— Подумайте тільки, — сказав він виходячи, — жінка, що сиділа в форді, все ж таки померла кілька днів тому. А мала ж тільки порізи. Мабуть, втратила забагато крові.
— Скільки ж їй було років? — запитав Кестер.
— Тридцять чотири, — відповів Барзіг. — Була вагітна на четвертому місяці. Застрахована на двадцять тисяч марок.
Ми зараз же поїхали забрати машину. Вона стояла у власника булочної. Чолов'яга був напідпитку і вночі з розгону врізався в стіну. Пораненою виявилася тільки його дружина, сам він не дістав і подряпини.
Його самого ми добачили в гаражі, коли вже взяли машину на буксир. Деякий час він стояв і мовчки розглядав нас; спина в нього була кругла, шия коротка, голова трохи похилена наперед. Обличчя мав нездорового кольору, як у всіх булочників. У напівтемряві він скидався на товстого кволого шашеля. Потерпілий підійшов до нас.
— Коли буде готова машина? — спитав він.
— Тижнів за три, — пообіцяв Кестер. Булочник показав на верх машини.
— І це теж?
— А це чого? — запитав Отто. — Адже він зовсім не пошкоджений. Булочник нетерпляче ворухнувся.
— Звичайно. Але ж при ремонті можна викроїти і на новий верх. Адже замовлення для вас досить значне. Гадаю, ми розуміємо один одного.
— Ні, — сказав Кестер.
Він дуже добре зрозумів його. Булочник хотів мати задарма новий верх; верх у страховку не входив, отож він хотів дістати його з нагоди ремонту. Ми трохи посперечалися з цього приводу. Булочник загрожував анулювати замовлення і зажадати нового кошторису від більш покладливої майстерні. Кінець кінцем Кестер поступився. Він би не зробив цього, якби нам не була так потрібна робота.
— Ну от, давно б так, — сказав булочник, криво посміхаючись. — Цими днями я зайду, щоб підібрати матеріал. Думаю взяти беж. Світлі тони.
Ми поїхали. На вулиці Ленц показав на сидіння форда. На них були великі чорні плями.
- Предыдущая
- 7/97
- Следующая