Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 3
- Предыдущая
- 3/97
- Следующая
Через кілька хвилин Кестер нам підморгнув. «Карл» непомітно знижував темп, а бюїк повільно виходив уперед. Його широкі блискучі крила просунулися повз нас. З вихлопної труби просто нам в обличчя пахкав синій чад. Поступово бюїк вирвався вперед метрів на двадцять, і тоді, як ми й сподівалися, перед нами у вікні з'явилося обличчя власника бюїка, осяяне тріумфальною посмішкою. Він гадав, що виграв змагання.
Але йому було цього замало. Він хотів ще й взяти реванш. Отож кивнув нам, щоб наздоганяли його. Та ще й кивнув зневажливо, звисока, як переможець.
— Отто! — наче підштовхнув Ленц Кестера.
Але він міг би цього й не робити. У ту ж мить «Карл» наче стрибнув уперед. Засвистів компресор. І рука, що кивала нам з віконечка, раптом зникла, бо «Карл» прийняв виклик і наздоганяв. Він наздоганяв нестримно, перекрив відстань між машинами, і тоді ми зробили вигляд, ніби тільки тепер помітили чужу машину. Ми наївно і запитливо дивилися на незнайомця за кермом, ніби хотіли дізнатися, чого це він нам кивав. Але той спересердя навмисне дивився кудись у другий бік, а «Карл» повним ходом подавався все далі вперед, брудний, зашморганий; його бризковики тріпотіли, але він переміг, цей жалюгідний замазура!
— Здорово ти його, Отто, — звернувся Ленц до Кестера, — йому тепер і вечеря в пельку не полізе.
Саме заради таких перегонів ми й не міняли кузов «Карла». Тільки-но він з'являвся на дорозі, як зараз же хтось намагався його перегнати. На інші машини він справляв таке враження, як ворона з побитим крилом на зграю голодних котів. Він підбурював до змагання най затишніші сімейні машини; найсолідніших бородачів невблаганно захоплювала пристрасть гонщика, як тільки вони бачили «Кардове» стареньке шасі, що торохтіло перед ними на шосе. Та й хто б це здогадався, що під тією кумедною шкаралупиною б'ється велике серце гоночного мотора!
Ленц твердив, що «Карл» веде виховну роботу. Він, мовляв, учить людей шанувати усе творче, що завжди криється під непоказною оболонкою. Так твердив Ленц, який про себе самого казав, що він — останній з романтиків.
Ми спинилися перед маленьким готелем і вилізли з машини. Вечір був гарний, тихий. Борозни піднятих парів відсвічували фіолетовим відтінком. Скибини землі горіли золотом і бронзою. Наче великі фламінго, пливли хмаринки на зеленкуватому небі, обережно прикриваючи вузький серп молодого місяця. Провесняні сутінки оповили кущ ліщини; він стояв ще соромливо не вбраний, але вже сповнений надії незабаром розпустити свої бруньки. З маленького готелю надходив запах смаженої печінки. Пахло й цибулею. Радість наповнила наші серця.
Ленц кинувся на ці запахи, побіг до готелю. Коли повернувся, обличчя його сяяло.
— Та ви б тільки глянули на цю смажену картоплю! Мерщій, бо найсмачніше з'їдять!
У цей момент почулося дзижчання, і під'їхала ще одна машина. Ми так і прикипіли на місці: той самий бюїк. Різко загальмувавши, він став поруч з «Карлом».
— От тобі й маєш! — вигукнув Ленц. У подібних випадках діло вже не раз доходило до бійки.
Незнайомець вийшов з машини. Високий, опасистий, у широкому брунатному реглані з верблюдячої вовни. Він невдоволено скоса глянув на «Карла», зняв товсті, жовті рукавички і підійшов до нас.
— Якої марки ваша машина? — скривившись як середа на п'ятницю, спитав він Кестера, що стояв найближче до нього.
Якусь мить ми всі мовчки дивились на незнайомого. Він, безперечно, сприйняв нас за автомеханіків, що, переодягшись у чисті костюми, виїхали погуляти на чужій машині.
— Ви щось сказали? — невпевнено спитав нарешті Отто, показуючи йому, що треба бути ввічливішим.
Чоловік почервонів.
— Я питаю ось про ту машину, — буркнув він тим самим тоном, що й раніше.
Ленц випростався, його довжелезний ніс тремтів. Він надавав надзвичайної ваги ввічливості саме інших людей. Але перш ніж він встиг щось сказати, чиясь невидима рука раптом відчинила другі дверцята бюїка, з машини вислизнув вузенький черевичок, за ним — вузеньке коліно, потім вийшла дівчина і повільно попрямувала до нас.
Ми, наче захоплені зненацька, перезирнулися. Ми раніш не помітили, що в машині був іще хтось. Ленц зараз же змінив лінію поведінки. Через усе його зозулясте обличчя розлилася посмішка. І раптом ми всі усміхнулися невідомо чому й як.
Товстун остовпіло дивився на нас. Він втратив упевненість і, очевидно, не знав, що робити далі.
— Біндінг, — сказав він нарешті, трохи вклонившись, ніби спираючись на власне прізвище.
Дівчина підійшла вже до нас. Ми ставали дедалі привітніші.
— Покажи-но машину, Отто, — сказав Ленц, кинувши швидкий погляд на Кестера.
— Що ж, прошу, — відказав Отто і собі глянув на Ленца, хитрувато посміхаючись.
— А я й справді охоче роздивився б на неї, — відповів уже дещо привітніше Біндінг. — Вона у вас таки достобіса швидка. Заганяла мене.
Біндінг і Кестер пішли до машини, і Кестер підняв кришку «Карлового» мотора.
Дівчина з ними не пішла. Струнка й мовчазна, стояла вона коло мене і Ленца. Сутеніло. Я сподівався, що Готфрід використає ситуацію і вибухне, як бомба. Бо він на такі справи був митець. Але хлопець наче язика проковтнув. Взагалі вмів туркотати, як голуб, але зараз ось стояв, як пень, і ані пари з уст.
— Пробачте, будь ласка, — втрутився я нарешті. — Ми не бачили, що ви були в машині. А то б ми такого не виробляли.
Дівчина глянула на мене.
— А чого ж би й ні? — сказала вона спокійненько якимсь несподівано глухим голосом. — Нічого поганого в тому не було.
— Поганого, може, й не було, але ж було це й не зовсім чесно. Наша машина може давати кілометрів двісті.
Вона трохи схилилась і сховала руки в кишені пальта.
— Двісті кілометрів?
— Точніше: сто вісімдесят дев'ять і дві десятих, це зафіксовано офіційно, — раптом випалив гордо Ленц. Вона розсміялась.
— А ми думали — так щось шістдесят-сімдесят…
— Бачите, — сказав я, — ви ж цього не могли знати.
— Ні, — відповіла вона, — цього ми справді не могли знати. Ми гадали, що бюїк удвічі бистріший за вашу машину.
— Так, — я відштовхнув ногою якусь гілку, — а виходить, що ми мали величезну перевагу. А пан Біндінг, мабуть, розсердився на нас.
Вона знову засміялась.
— На якусь мить, це так. Але ж треба уміти й програвати, а інакше як же тоді й жити.
— Та певно, що так…
Помовчали. Я глянув на Ленца. Але останній з романтиків тільки посміхався, поводив носом і не приходив мені на допомогу. Шелестіли берези. Десь за будинком кудкудакала курка.
— Чудова погода, — вимовив я нарешті, щоб порушити мовчанку.
— Так, прекрасна! — відповіла дівчина.
— І так тепло, — додав Ленц.
— Навіть незвичайно тепло, — доповнив я. Знову виникла мовчанка. Дівчина, мабуть, подумала, що ми якісь дурні, але мені, хоч убий, нічого не спадало на думку. Ленц повів носом,
— Тушковані яблука, — сказав він з піднесенням. — До печінки та ще й тушковані яблука — делікатес!
— Безперечно, — погодився я, проклинаючи в душі нас обох.
Повернулись Костер і Біндінг. За ці кілька хвилин Біндінг став зовсім інший. Він, здавалося, був одним з тих «автоболільників», що геть розкисають від блаженства, коли зусплять де-небудь фахівця, з яким можна поговорити.
— Повечеряємо разом? — спитав він.
— Та звичайно! — відповів Ленц. Ми ввійшли до готелю. На дверях Готфрід підморгнув мені і хитнув головою у бік дівчини.
— Слухай, ця дівчина вже разів десять звела нанівець оту прикмету, оту стару, що сьогодні вранці танцювала перед тобою.
Я знизав плечима.
— Може й так, але навіщо ти змусив мене одного заїкатись перед нею?
Він засміявся:
— Треба ж і тобі колись учитися, дитинко!
— А я вже не маю охоти вчитися будь-чого…
Ми пішли слідом за іншими. Вони вже сиділи коло столу. Саме ввійшла господиня, несучи печінку і смажену картоплю. На почин вона принесла ще й велику пляшку горілки.
- Предыдущая
- 3/97
- Следующая
